Тарас похитав головою і нарешті глянув на неї. Його відчуття були плутані. З одного боку, йому хотілось, аби її не було, а з іншого — залишитися з нею наодинці, голими. Рішучість, з якою він вирушив з дому, танула, мов квітневий сніг.

— Ні, ти говориш про банкіра Зідара, його засудили, але він подав апеляцію, і, повір мені, в тюрмі він ніколи не опиниться. Тип, про якого ми говоримо, — справжній король наркобізнесу в Любляні і, я думаю, в цілій Словенії, — продовжував Брайц. — Людина, яка видерла владу з рук албанської й сербської мафії і, так би мовити, привласнила її. Браво! Головне управління має список людей, убитих за його наказом, але поліція не може це довести. На нього нічогісінько не було, доки його не спіймали на кокаїні. Сім років за, якщо я не помиляюсь, стільки ж кілограмів.

— Ми ніколи ним не займалися, — сказав Тарас, ставлячи горнятко на стіл. — І зізнаюся чесно, я зовсім не засмучуюся з цього приводу.

Справа не тільки в тому, що було неймовірно складно накопати щось проти Зідара, бо люди, які мали з ним контакт, нічого не говорили. Тараса, зовнішнього спостерігача за розслідуваннями, які проходили перед його очима, неприємно дивувало відчуття, що Зідар, здавалося, випереджає поліцію на крок. Деякі речі він міг пояснити лише тим, що у Зідара в управлінні був кріт, і не оперативник, а хтось, хто стояв набагато вище. Як, наприклад, у Міхелича є Крістан, який довкола нього мурує стіну. Тарас, якого призначили слідчим у цій справі, не може наблизитися до людини, ім’я якої спливає щоразу, щойно з’являються нові дані.

— Можливо, доведеться зайнятися тепер, якщо Зідар теж не опиниться у списку недоторканих.

— Ти не віриш, що Міхелич якось пов’язаний із нашою дівчиною? — запитала Тіна.

Вона була вдягнена, як завжди, в джинси, а сьогодні мала на собі червоний светр у білий норвезький візерунок, настільки ретро, що Тарас подумав, що її ще не було на світі, коли такі светри вперше увійшли в моду. Вона зав’язала волосся у вузол і здавалася молодшою за свій вік. Наче студентка-першокурсниця.

— Чому ти думаєш, що Міхелич не стоїть за вбивствами?

— Бо хіба ти інакше дозволив би, щоб Крістан відрізав тебе від нього?

Тарас усміхнувся, і йому здалося, що Тіна почервоніла. Приїхали, подумав він. І гарна, і розумна, і наївна.

— Мені приємно, що ти так думаєш про мене...

Дівчина ще більше почервоніла і зніяковіло втупилась у свою каву. І що більше вона бентежилася, тим менше Тарасові хотілося вже сьогодні з нею поговорити.

— І так, не вірю.

— Бо? — запитала вона, розглядаючи горнятко, і Тарас задумався, чи відчули Брайц і Остерць, що вони розмовляють не лише про справу.

Інспектор крадькома глянув на них. Брайц, якому, очевидно, нічого не було зрозуміло і перед яким за останні п’ятнадцять років не роздягнулася жодна жінка, тим більше молода, підняв руки над столом, показуючи долоні.

— Навіщо старому це треба?

Тарас подивився на Остерця. Той теж швидше розплутає дітовбивство тридцятирічної давності, аніж до нього дійде, що його шеф переспав з асистенткою. Він випростався на кріслі і тримав перед собою свій чай. Після десяти хвилин перебування в кафе він готувався зробити свій перший ковток.

— Тобто, чи він винен?

Тарас кивнув головою. Остерць роздумував п’ять-десять секунд, не випускаючи з рук горнятко.

— Я думаю, ні.

Тарас подивився на трьох колег, ніби чекаючи, що хтось із них іще щось скаже. Видно, ніхто.

— Я не вірю.

Тіна чекала на продовження, на пояснення, але Тарас, очевидно, не збирався більше нічого говорити.

— Ти не віриш? Але ж він єдиний, хто мав контакт з усіма фігурантами.

Троє чоловіків за столом перезирнулися, Тарас усміхнувся.

— Тіно, ти думаєш, ти де? Поліція мало чим відрізняється від армії. Генерал наказує — солдат стрибає. Так і тут. Генерал сказав, що він поговорив з іншим генералом — це Міхелич у своїй сфері, — і солдат, тобто я, трохи погарячкує, і все. Але хіба те, що Міхелич ідіот, робить його вбивцею? Я так не думаю. Я не думаю, що він відрізав голову нашій дівчині.

— А хто тоді? Зідар?

Тарас поставив порожнє горнятко на стіл, узяв тістечко в целофановій обгортці і поклав його назад на тарілочку.

— Зідар міг послати Лапа розібратися з нею, але, наскільки нам відомо, Лап — дрібний дилер, а не найманий убивця. І хто тоді вбив його?

Тарас іще раз подивився на колег.

— Не знаю, але це зараз навіть не важливо... Ви двоє, закінчуйте в Старій Фужині і в Єсеницях, і ми побачимо, чи нас це кудись приведе. Я беру на себе зустріч із Зідаром.

— А я? Я їду з тобою?

Тарас похитав головою.

— Ні, ти зробиш дещо інше. Подзвони в газету «Дело» і попроси їх зібрати всі матеріали, які вони мають про Зідара. Нехай надішлють на твою скриньку, а якщо в них є щось давніше, піди в редакцію і переглянь.

Тіна запитально подивилася на шефа.

— Матеріали за приблизно останні десять років у них оцифровані, а раніші існують лише на папері. Та я не думаю, що вони в той час писали щось про Зідара.

Тіна вислухала розпорядження і навіть якщо й була розчарована, то цього не показала. Йому не хотілося, щоб вона була поруч. Вже й так усе було складно.

— І що мені шукати?

Тарас стенув плечами.

— Шукай нашу жертву. Ми це постійно робимо... Поки нам не дадуть іншого наказу.

Зідаром і його поплічниками займався сектор боротьби з організованою злочинністю, зокрема відділ з обігу заборонених наркотиків, хоча з огляду на активну й розлогу діяльність, яка обслуговувала торгівлю наркотиками, Зідар міг зацікавити і відділ убивств, але у суперечці між двома відділами і двома рівнями виграло право сильнішого. У Тарасовому житті був період, коли він цю справу вважав би викликом, своїм внеском у побудову кращого суспільства. Але це вже давно було не так. Його думка щодо організованої злочинності збігалася з думкою пересічного словенця — мотузка і на першу-ліпшу гілляку. У нього за спиною було стільки поліцейського досвіду, що він знав, що це практично неможливо; слід було б увести ширші повноваження щодо даних про походження майна, його конфіскацію і все за пунктами далі, хоча Зідар, безсумнівно, заслужив на справжню гілляку, а не на метафоричну. Його впіймали завдяки прослуховуванню дзвінків, і хоча Зідар міняв телефони й номери частіше, ніж Тарас труси, але його бандити — ні. Чи чотири трупи, пов’язані із Зідаром, були помстою? Чи справедливість було відновлено? Комусь є до цього діло?

Разом із роздутим Лапом їх буде п’ять, подумав Тарас, заходячи в кімнату, де вже сидів злочинець з наголо побритим черепом і мертвим виразом на обличчі. Його бичача голова, здавалося, росла прямо з плечей. З-під закочених рукавів виднілася вкрита татуюванням шкіра, під нею зміїлися могутні м’язи, і Тарас подумав — а що каже його печінка, засипана стероїдами? Добре окреслені вилиці й нижню щелепу він теж приписав результату дії анаболіків. Тарас привітався, представився і сів на стілець навпроти.

— Ти не мусиш зі мною розмовляти, — попередив Тарас. — Йдеться про інформативну бесіду.

Тиша у відповідь.

— Просто щоб ти знав.

Йому не треба було пояснювати, бо Зідару, безсумнівно, це було вже відомо. Тарас поклав на стіл папку, розкрив її, витягнув фотографію Лапа на секційному столі, зроблену до того, як за тіло взявся Цвілак, і показав світлину ув’язненому.

Той тільки кинув на неї погляд.

— Коротко про справу. В Бохинському озері ми знайшли такого собі Робі Лапа з кулею в голові. Зовсім випадково його підняв із дна місцевий рибалка. Хлопця рік тому умовно засудили на два роки за те — ми порозпитували на вулиці, — що він час від часу працював на тебе.

Тиша у відповідь.

— А раніше ми в цьому озері, точніше, у річці, що з нього витікає, знайшли труп жінки, як ти уже знаєш, із відрізаною головою.

Тарас уважно стежив за його обличчям. Без змін.

— Ні?