Карін сиділа, тримаючи в обох долонях руку чоловіка, і час від часу закапувала йому в очі рідину, час тягнувся, і коли Аленка нарешті ввійшла в палату, Тарас був виснажений, ніби... Направду, він навіть не знав, з чим порівняти.
Жінки обнялися, й абсолютно так само повторилися сльози й ридання. Тарас мимоволі подумав, чи її жаль часом не награний, та відразу ж спохопився і засоромився через такі думки. Аленка розплакалася відразу, як обійняла Карін, неперервний потік сліз лився по обличчю і скапував на підлогу. Якою безрадісною і тяжкою не була б зустріч обох подруг, Тарас зміг передихнути. Як головний актор у виставі, який на секунду отримує перепочинок перед наступною сценою — у тіні на краю сцени, поки світло рефлектора вихоплює не його, а когось іншого, того, хто грає другорядну роль. А тоді він подивився на Прелца і пересмикнувся.
Його очі... Його очі дивилися прямо на Тараса, здавалось, у цей погляд було вкладено надлюдські зусилля. На його чолі з’явилися дрібні краплини поту, застигла поверхня шкіри напружилася, наче мʼязи, сховані під нею, шукали звʼязок із мозком і щоразу капітулювали перед тим, як його налагодити. Тарас нахилився над хворим, поки Карін хлипала, а Аленка плескала її по плечах і спині, примовляючи:
— Все буде добре, Карін, от побачиш...
Аленка видобула зі своєї сумочки хустинки і промокала сльози на обличчі зламаної жінки, хоча їй самій було ой як нелегко.
Тарас взяв мляву руку, погладив її...
— Ну, що, друже, — мовив ніжно і тихо, звертаючись лише до Прелца, якби той міг чути, і нахилився, ніби сподіваючись, що той відповість пошепки.
— Ґлллххх... — вилетіло з губ Прелца, і Тарас рефлекторно відсахнувся.
— Ви чули? — запитав він, хоча питання було зайвим.
Карін поквапилася повз Тараса, відштовхнула його, обняла чоловіка за шию і притиснула до себе.
— Райко! Що ти сказав? Що ти сказав?
Жінка обіймала його так міцно і так сильно трусила його головою, що Тарас злякався, щоб вона не заподіяла чогось хворому: вона ніби збиралася витрусити з нього слова.
— Кажи, кажи... — повторювала вона, мов непритомна, і Тарас ледь поплескав її по плечі.
— Карін, спокійно, спокійно...
Аленка стояла позаду. Тепер це була не надломлена подруга, а лікарка. Тарас уже бачив це несподіване перевтілення, і найкраще в ньому було те, що ота раніша Аленка нікуди не дівалася, залишаючись так само щирою. Вона махнула головою, відкликаючи Тараса вбік.
— Що сталося?
— Він щось сказав. Спробував сказати.
— Ти впевнений?
Тарас кивнув.
— Я йду по лікаря, — вирішила Аленка, даючи пальцем і губами знак пильнувати за Карін.
Та це виявилося необов’язковим. Коли Аленка вийшла, а Тарас обернувся до ліжка, Карін спокійно сиділа і тримала чоловікову руку у своїх долонях, як і тоді, коли інспектор увійшов у палату. Прелц лежав нерухомо, лице його було непорушним. Він хотів щось сказати... але дротики не зʼєдналися.
— Як він? — запитала Аленка, коли Балажич повернувся з палати.
Балажич похитав головою. Товстун Балажич, за чиєю дружиною, єдиною, не впадав Прелц, якщо вірити його словам. Коли Аленка привела Балажича в палату, лікар бадьоро кивнув Тарасові, і якби чоловікові довелося вибирати наймилішого лікаря на тій новорічній забаві, він би вибрав саме Балажича.
— Мілане, скажи щось, — попросила Аленка. — Ти вчився сім років не для того, щоб хитати головою.
Балажич зітхнув і заговорив, прикриваючись латинськими термінами. Тарас не зрозумів і половини, однак здогадувався, що лікар не каже нічого доброго.
— Інтрацеребральний крововилив... — перелічував він, — ...гіпертензія... аневризма... таламус... васкулярна вада... — чи щось схоже, — ...васкулярна фістула...
Балажич утомився, виголошуючи діагноз, і він, і Аленка мали змучений вигляд. Якийсь час вони мовчали, а тоді Балажич обізвався, дивлячись на Тараса:
— Я не знаю, що він хотів сказати, але ви були останньою людиною, яка чула його голос.
— Він не зможе говорити чи...
— Прелц мертвий, — пояснила Аленка. — Сьогодні, завтра, через рік...
Вона знову заплакала.
Балажич кивав головою і зітхав.
— Це швидше станеться завтра, а не через рік. І якщо чесно, коли б мені довелося зазнати чогось подібного, я просив би тільки, щоб це швидше закінчилося. Того, що сталося з бідолашним Райком, я б нікому не побажав.
Балажич поплескав Аленку по спині, потиснув Тарасові руку і рушив коридором. Через кілька кроків обернувся і мовив:
— Інспекторе, я знаю, що зараз не час, та все ж... Ви вже знайшли вбивцю тієї жінки?
— Ні, — відповів Тарас.
— Нехай щастить.
Аленка і Тарас опустилися на крісла, і кілька секунд по тому, як затихли кроки лікаря, було чути лише хлипання жінки. Тарас почекав, поки дружина заспокоїться, і простягнув їй хустинку.
— Під очима чорно.
Аленка з вдячністю взяла її і як змогла, так витерла косметику.
— Наш відпочинок, ми мусимо... — заговорила жінка.
— Все гаразд, я розумію, — сказав Тарас.
— Ні, ми нічого не відмінимо. Ми цього року поїдемо, хай навіть світ завалиться. Ми його просто скоротимо, добре?
Тарас кивнув. Хоча б так.
— А ти знаєш, де це сталося? — запитав він.
— Мабуть, на роботі. В кабінеті чи де... не знаю.
— Я не зрозумів, що сказав Балажич. Чому з ним стався інсульт?
Аленка зітхнула, вона вже взяла себе в руки.
— Ніхто не знає. Тріснула судина. Чому? Тисяча причин.
Жінка підвелась і подивилася на нього.
— Ходімо, попрощаємося з Карін?
Розділ 24
8 січня, понеділок
Цього ранку Тарас пропустив ритуал перегляду газет і відразу взявся за написання звіту про розмову з Міхеличем. Усі довжелезні пояснення інспектор звів до кількох речень, видрукував звіт і перечитав. Тоді якийсь час просто сидів за столом і долонями масував чоло. В такій позі його застала Тіна, за кілька хвилин до пів на восьму.
— Що кажуть маленькі сірі клітини? — прозвучало замість вітання.
— Ти читала Агату Крісті?
— Я все читала. І Агату Крісті, і сучасні скандинавські трилери, Несбьо та інших.
— І?
— Ти маєш на увазі, щó мені найбільше сподобалося?
Тарас кивнув.
Тіна наморщила чоло, нахилила голову вправо, вліво...
— Сказати, що, на мою думку, найкраще чи що мені більше сподобалося?
— Що сподобалося.
— Несбьо, — сказала Тіна, одразу ж пояснивши: — Так, знаю, той його Харрі, чи як його там, — супермен і неймовірно відданий своїй роботі, а разом із тим алкоголік, якому вдається або затягнути в ліжко кожну свою колегу-помічницю, або закохати в себе... Чому ти смієшся?
— Я не сміюся, — відповів Тарас, бо він і справді не сміявся.
— Одне слово, коли б я мала вибирати, який детектив взяти з собою у відпустку, я б узяла його. Крім того, романи Несбьо товстіші, ніж книжки Агати Крісті. А на пляжі часом буває нудно. А ти читаєш детективи?
— Агату Крісті я дійсно читав, і маленькі сірі клітини підказують, що наша куля, на щастя, почала надуватися і рано чи пізно лусне.
Тіна запитально глянула на Тараса.
— Я маю на увазі наше розслідування.
Іва Паска виявилася пунктуальною, охоронець зателефонував у кабінет за дві хвилини до восьмої. Тіна пішла по дівчину і вернулася в товаристві засмаглої кругленької брюнетки віком десь тридцяти п’яти років. Тарас привітався з нею, потиснув руку і запропонував стілець перед своїм столом. Іва Паска сіла, схрестивши ноги і вперши погляд у Тараса — вона очікувано почувалася незатишно.
— Ви не здогадуєтесь, чому ви тут? — запитав Тарас.
Жінка заперечно похитала головою, а тоді, ніби цього було не досить, додала:
— Ні, не знаю. Справді не знаю.
— Це ви власниця автомобіля... — Тарас підсунув до себе аркуш паперу і зачитав реєстраційний номер автомобіля.
— Ні, — сказала вона і цього разу доповнила відповідь хитанням голови.