— Мені?

— Так, справа «Varta». Ми розбирали її на психології. Тобі справді просто пощастило?

— Так, завжди просто щастить. А як сталося, що ви розбирали ту справу?

— На третьому курсі ми говорили про кримінальні злочини на заняттях з психопатології і соціальної психології.

Тарас закусив губу. Замість людини, яка вивчила криміналістику на практиці, йому прислали спеціалістку з психопатології, соціальної психології і фейсбуку. Нові часи — так це називається? Хто прийде на його місце? Все ще людина чи вже комп’ютерна програма?

— «Varta» була моєю першою справою. Тобто... першою, до розслідування якої мене залучили.

Через місяць після закінчення курсу криміналістики і кількатижневої практики його прикріпили до групи Пенци, яка розслідувала зникнення людей. Спершу висували версії втечі від кредиторів, податківців, дружин, аж поки в лісі випадкові люди, які чи то там гуляли, чи ходили по гриби, не знайшли перший труп. І, оскільки на місці злочину виявили батарейку «Varta», до справи приліпилася ця назва.

Невже Пенца теж задирав ніс перед ним? Якщо так, то Тарас про це не здогадувався.

Розслідування затягнулося і зайшло в глухий кут. Через брак доказів поліція вирішила вдатися до блефу, взялася за першого-ліпшого підозрюваного, непрямо пов’язаного з трьома жертвами, і кинула на нього всі сили. Керуючись туманними здогадами, на які тодішній слідчий суддя лише похитав головою, поліцейські затримали чоловіка на два­дцять чотири години і, керуючись іще туманнішими припущеннями, продовжили його перебування під вартою ще на сорок вісім годин на підставі ухвали того ж слідчого судді. Підозрюваний не коловся. І коли всі вже зневірилися, Пенца послав Тараса, мовляв, хай іще малий спробує. Тарас сів перед нахабним бугаїщем (про якого пізніше стало відомо, що він — шеф банди вбивць), той дивився на Тараса зверхньо і скаржився на те, як поліція з ним поводиться, як переслідує його, хоча він має алібі на все, в чому його підозрюють.

— Бо то так як всьо в нашій країні. Над нахалюгами ­тру­сяц­ця, як над рідкісними кочевськими ведмедями, а на порядочного чоловіка всі кидаюцця...

— Я цілком на вашому боці, — брехав Тарас, — мені просто треба підсумувати все те, що ви розповіли колегам. Давайте це зробимо, і ми вас відпускаємо.

Тарас кивав і кивав головою всі ті півтори години — стільки часу тривала розмова, а по суті, монолог допитуваного, і не дізнався нічого, чого раніше не дізнались би старші колеги. Тарас розмовляв з підозрюваним лише тому, що Пенца наказав не з’являтися з кімнати для допитів дві години.

— Я вам ше розкажу, де я був у той час, до якого ви чіпаєтесь...

Чоловік перелічив свої алібі, хоча Тарас про це навіть не просив.

Коли пропав Содняк, він був там і там, як відвезли Брайника... Ковача... Маркежа...

Чотири імені — три тіла. Четвертого вони ще тоді не знайшли і навіть не знали про його існування. Тарас цього мало не пропустив.

На підозрюваного натиснули сильніше, і, хоча він потім не вимовив ані слова, розкрити справу було нескладно. «Коли ти знаєш, коли переконаний у тому, щó саме треба шукати, то ти це знайдеш», — казав Пенца, який міг би розкриття справи приписати собі, як на його місці зробили б усі інші.

Оте «коли знаєш, що саме шукати, то ти це знайдеш» Тарас запам’ятав на все життя.

Півроку тому Пенца помер у лікарні від раку легень, через дванадцять років після того, як викурив останню цигарку, за півроку до пенсії. Під час останніх провідин, за тиждень до смерті Пенци, вони прогулялися до лікарняного кафе «Лелека» по той бік вулиці Залошкої і випили кави. Точніше, каву пив Тарас, а Пенца вже не міг, не міг споживати нічого, що могло б подразнити шлунок, тож замовив м’ятний чай, якого не випив навіть половини.

— Я десь читав, що тіло за чотирнадцять років повністю оновлюється, — сказав хворий. — Мені забракло двох років.

Його стало вполовину менше, хоч він і так був дрібної статури, синьо-білу смугасту піжаму мусив зав’язати на поясі у вузол, інакше вона б упала на підлогу.

— Якби я про це знав, — сказав Пенца з жалем, — я б не стримувався всі ці роки. Бувало, ввечері або навіть удень заплющу очі і просто відчуваю... знаєш, як видихаєш дим з легень. Така насолода. Я дванадцять років від цього відмовлявся, але таке не забувається. Присягаюся!

Чоловік зробив ковток чаю, захлинувся, довго кашляв і хрипів, тоді Тарас провів його, підтримуючи, до пішохідного переходу, де через дорогу в онкології була його палата.

— Можна дати тобі одну пораду, Тарасе? Останню...

— Не говори дурниць, Пенцо...

— Ти не говори дурниць. Послухай...

Пенца поманив його пальцем, мовляв, підійди ближче, наче не хотів, щоб його почули двоє хворих, які зі своїх ліжок байдуже стежили за їхнім приходом.

— Не забороняй собі нічого. Вставай зранку, виходь на балкон, дивися на сонце і голосно кажи: «Вау-у-у». Щоранку, Тарасе. Бо що, коли він виявиться останнім?

Тарас був альпіністом. Він бачив багато сонць, бачив їх схід і впродовж місяців після похорону не раз думав, чи Пенца мимоволі не описав саме ті сонця, які не можеш забути, незважаючи ні на що, так, як курці не забувають диму сигарет.

На наступний день після Тарасових відвідин Пенца впав у кому, з якої не вийшов. І тепер оця Дрваричева краля прибирає останні матеріальні докази його існування. Все йде до гіршого, подумав Тарас, до гіршого.

— Значить, ось як усе було, — сказала Тіна майже розчаровано. — А нам в університеті цю справу представили коронним доказом того, як холоднокровний слідчий завдяки правильно обраній тактиці примусив підозрюваного розколотися.

— Не було жодної тактики, і якщо вона й була, то в Пенци, а не в мене.

Тарас уже пошкодував, що взяв її з собою. Він звик їздити сам, і всі ці розмови, ентузіазм, що випромінювався із сусіднього сидіння, видавалися йому зайвими.

— У нас був викладач, на мою думку, нереалізований криміналіст, — продовжувала Тіна, яка, здається, не вловила Тарасового настрою. — Половину занять ми розбирали тільки таке. Можливо, я тут і через нього. Може, я налякалася, що все життя буду розповідати про речі, які я хотіла б робити, але не роблю.

Тіна була вдягнена в джинси і взута в гірські черевики, на заднє сидіння поклала гамаші, і то не якісь там туристичні, як для походу на Шмарну гору. Дівчина помітила, що Тарас їх зауважив.

— Я тільки одного не розумію. Ім’я справі дала батарейка, яку ви знайшли біля першого трупа. Яка її роль?

— Батарейки? Ніяка. Я цілий тиждень розпитував по кіос­ках і магазинах про тих, хто нещодавно купував батарейки «Varta», і нічого не дізнався. Звичайно, тоді всі купували батарейки — для кишенькових ліхтариків, для CD-плеєрів, для всього. Думаю, батарейка не мала жодної ролі, вона лежала там давно.

— Тобто тиждень роботи нанівець?

— Так... Або ж ні. Як подивитися.

Тарас усміхнувся. Він не розповідав про це нікому, і навіть Пенці, навіть тоді, коли той був у лікарні й так чи інакше було все одно, Тарас не зміг розповісти. Якби у нього було більше досвіду, якби він знав усе те, що знає зараз, вони затримали б убивць раніше. Коли молодий поліцейський розпитував про батарейку, люди, звичайно ж, підозрювали, про що йдеться. Справа стала гучною, про неї знали і багато говорили. Нісенітниці, такі теорії, сякі, та він наосліп шукав покупця тієї батарейки, котрий міг би бути лісником або мисливцем, — така тоді була версія, і сам був сліпим... Точніше, не міг подивитися ширше.

— Продавчиня в кіоску у Шкоф’їй Лоці розповіла, що вбитий нещодавно купив нову машину і що декому це годі, — Тарас запам’ятав, що вона сказала «годі», — пережити. З’ясувалося, що так і було. Заздрість, жадібність. Ватажок банди був сусідом жертви та колишнім партнером, він вирішив вийти з бізнесу і за отримані від фірми гроші відкрив ресторан, але справа не пішла. Щодня із зачиненого ресторану він мусив дивитися на розкішне життя сусіда, і придбана нова машина стала останньою краплею. Ти розчарована?