— Та я що... нічого... я просто...
— Що тут у вас? — запитала Аленка, яка з дружиною Балажича вернулася на своє місце за столом.
— Карін, якщо тобі буде щось треба, ти знаєш мій номер. Якщо хочеш, можеш переночувати у нас.
Карін усміхнулася і потім повільно, наче їй цей рух давався неймовірно важко, похитала головою.
— Я відразу ж їду в Бохинь.
Аленка зупинилася, ніби чекаючи пояснень, але їх не було. Поцілувавши вдову в щоку, вона попрямувала повз стіл до дверей. Тарас ішов слідом, і, коли вони наблизилися до місця, де сиділи Балажичі, чоловік підвівся і доторкнувся до Тараса.
— Вибачте, якщо я був... нав’язливим. Я дивлюся серіали, детективи, і мене, буває, заносить, і я забуваю, що мав сказати. Чи можу зараз сказати, чи краще вам завтра подзвонити?
— Кажіть.
— Може, вам відомо, я не знаю. Тоді, на тому опитуванні, чи як воно називається, ваша колега розпитувала мене про човен, який зник, а потім вернувся...
— Так, і?
— Ну, я заявив про викрадення, а потім човен опинився на причалі...
— І?
— Це був не мій човен. Коли його привезли, вдома була моя дружина, а вона не відрізнить човна від...
Балажич з обачністю глянув на жінку.
— ...від іншого човна. Я хотів зателефонувати в поліцію, але собі сказав, що у вас є важливіша робота, ніж пошуки замінених човнів. Хтось має мій, я маю чийсь, то й згода. Я правильно зробив?
Тарас дивився на Балажича, наче хотів своїм поглядом прокласти тунель у його очах, тоді відвів погляд на якусь невизначену точку посеред ресторану, і так потривало кілька хвилин.
— Це інший човен?
— Так, тому мене трохи, як це сказати, мучить совість, що я не повідомив. Той, який у мене зараз, значно більший за попередній. Ви думаєте, мені слід зателефонувати до поліції у Бохинській Бистриці? Я там лишав заяву.
— Не треба, я цим займуся, — сказав Тарас.
Балажич подав руку.
— І забудьте про те, що я казав. Я, коли вип’ю, плету різні дурниці.
Розділ 44
— Що з ним сьогодні? — запитала Тіна після того, як Тарас зачинив за собою двері.
— Що?
Брайц здивовано на неї подивився, а Остерць чекав, коли йому встановлять на комп’ютер нову програму замість тієї, яка полетіла.
Тіна збентежено розвела руками.
— Не знаю...
— Ми вже до нього звикли, — обізвався зі свого кутка Остерць. — До тих моментів, коли він думає, що йому от-от стане все ясно.
— Чому він не ділиться з нами?
Брайц зареготав.
— Бо він не знає. Але насправді ділиться. Хіба він не говорив щось про ненависть?
Тіна розчаровано подивилася на нього. Зрозуміло ж — якщо комусь відрізали голову, то його однозначно ненавиділи. Принаймні їй це було зрозуміло.
— Що тебе непокоїть? — запитав Брайц.
Тіна похитала головою. Що він мав на увазі, коли говорив про конкретну ненависть? Невже буває інша?
— Нічого, забудь.
У неї є своє, яке не яке, але завдання. Вона вбила у пошуковик «RTV SLO» й у віконечку з лупою написала «Зідар». Дівчина нарахувала двадцять три публікації, відкрила останню, де розповідалося про те, як Зідар прибув у Доб, і виписала ім’я журналістки, яка робила репортаж перед тюрмою, потім знайшла в інтернеті телефон редакції і подзвонила зі стаціонарного телефону.
— Добрий день, чи я можу поговорити з Танею Коленц? — запитала вона, а голос на тому кінці відповів:
— Хвилинку, перемикаю.
Дзвінки йшли, але Тіна вперто чекала; знов обізвалася телефоністка:
— Ще хвилинку, зв’язую вас.
Після трьох гудків нарешті озвався інший голос, чоловічий. Тіна представилась і знову запитала, чи може поговорити з журналісткою Коленц.
— Хвилинку, — сказав і цей голос, а Тіна розчула: — Таню, з поліції, тебе...
— Таня Коленц, я слухаю, — почула врешті-решт Тіна, яку на момент охопило відчуття розчарування й сорому водночас. Негарно ж бажати, щоб хтось не підняв слухавку, бо помер. Тіна сподівалася, що її голос цього не зрадить. Вона представилася...
— Ми б хотіли з’ясувати деякі деталі у справі Зідара, я телефоную всім, хто мав хоча б якийсь стосунок до нього.
— Будь ласка, — відповіла журналістка, — що ви хочете знати?
Що вона хоче знати? Вибачте, може, ви знаєте, чи розшукують дівчину вашого віку і схожу на вас?
— А ви могли б зі мною зустрітися особисто?
— Звичайно. Ви б хотіли сьогодні?
Вони домовились о восьмій, після випуску новин.
Чому вона це запропонувала? Які ідеї могли у неї з’явитися до вечора? Тіна розглянулася по кабінеті. Брайц і Остерць сиділи зі спокоєм людей, яким за двадцять років роботи це приміщення стало таким рідним, що вони в ньому могли перебувати абсолютно спокійно, навіть не роблячи нічого важливого. Остерць клацав мишкою, втупившись в екран, аж їй захотілося зайти з-за спини і подивитися, що ж він там таке робить. Брайц, умостившись у своєму кріслі, читав позавчорашній випуск газети «Дело», що якимось чином опинилася в їхньому кабінеті. Здавалося, вони чекають на Тараса і його нюх. Так, здавалося, що всі на нього сподіваються.
— Про що ви розмовляли з Балажичем? — запитала Аленка, коли вони з Тарасом у вечірній темряві їхали додому.
— Про те, що це неправда, що Прелц не спав з його дружиною.
Аленка мовчала. Тарас повторив.
— Тебе це так мучить? — запитала вона за якусь мить. — Чи було в мене щось із Прелцом, чи ні?
— Схоже, мучить не лише мене, — сказав Тарас, глянувши на дружину. Вона дивилась у передню шибу. Подружжя ще з кілометр проїхало мовчки.
— Я не починав цієї теми, я просто слухав. Балажич навіть припускає, що Прелца вбив хтось із одинадцяти, точніше, дванадцяти чоловіків, які були тоді в Бохині, бо Прелц їм наставив роги, вірніше, використав право першої ночі.
— Прелц помер від інсульту. Запитай Цвілака.
— Балажич думає, що інсульт хтось спровокував.
— Ох...
Вони під’їхали до будинку, Тарас пультом відчинив двері гаража, в’їхав досередини, вибрався з автівки, почекав на Аленку й замкнув машину. Вони піднялися у квартиру, чоловік сів перед телевізором, узяв пульт, але передумав і поклав його назад на стіл.
— Я хотів би знати, як усе було.
— Що?
Тарас мовчав.
— Навіть якщо тобі не сподобається?
Аленка сіла на диван, а Тарас пересів у крісло перед столом.
— Значить, приїхали, — сказав він. — Деталей можеш не розповідати.
Тарас підвівся... Людина, яка не п’є, в подібних випадках має дуже обмежений вибір. Підійшов до шафки над кухонною мийкою, відчинив її і став роздивлятися пляшки з алкоголем. Тут було всяке різне — від горілки до віскі і домашнього шнапсу, все, що він за ці роки отримав у подарунок і не встиг передарувати. Зачинив шафку і заглянув у холодильник. Там стояла пляшка вина для гостей.
— Після другого чи третього курсу ми були разом на екскурсії, — сказала Аленка, мов не чуючи. — Тоді він уже довго заглядався на мене, я про це знала, і мене це не бентежило, зізнаюся...
— Будь ласка, не треба.
— ...і того вечора ми танцювали, я випила, а ти знаєш, як швидко я п’янію, і потім ми пішли в кімнату...
Тарасові хотілося крикнути, що досить, але він не зміг. Ніби до останньої миті сподівався, що вона скаже: «Я була п’яна і заснула...»
— ...і там, як ти кажеш, ми трахнулися.
Аленка замовкла і подивилася на чоловіка, чекаючи, що він щось скаже, запитає.
— Тепер ти знаєш.
— Прелц каже «трахнулись», а не я.
Тарас натиснув на пульт, і на екрані з’явився якийсь футбольний матч.
— А потім? — почув він свій голос.
— А потім ми ще кілька разів зустрілися.
Тарас намагався стежити за тим, як бігають чоловічки в синьому і чоловічки в зеленому, але не зміг навіть прочитати, які команди грають.
— А твоя приятелька Карін? Вони ж уже були разом, хіба ні?
Аленка не відповіла, Тарас перемкнув на інший канал.
— Ти говорила, що вона знала про подвиги Прелца?
Тарас перемикав далі.