— Так, бо доказів цього у нас нема. У мейлах, які він писав Хлебу, тобто в листах з погрозами, Вербич жодного разу не згадує про коханку. Хіба не було б найнормальнішою річчю, якби він хоча б пригрозив, що розповість усе дружині? Для сімейного чоловіка, такого, як Хлеб, це була б справжня катастрофа. Я перевірила всю пошту. Ніде приватної переписки з жодною жінкою.

— Може, ті листи, де Вербич згадує про коханку, Хлеб просто стер? Ти можеш глянути, чи в проміжку між надісланими листами нема якоїсь діри?

Тіна подивилась і нічого не виявила.

— За тридцять днів тридцять листів. Педантично, щодня по листу.

Так, у них не було жодних доказів. Жодних. Усе, що в них було, — заява працівника рецепції про те, що їхня друга жерт­ва розмовляла з якоюсь жінкою. І все. Хлеб, який би міг розповісти, з якою жінкою він розмовляв, — мертвий. Вербич також.

Брайц, ніби не чуючи Тіниного запитання, обернувся до Тараса.

— Чи з огляду на нові обставини ми скасовуємо завтрашню ексгумацію в Єсеницях?

— У Бледській Добраві, — поправив Остерць.

— Так, так, у Бледській, не має значення. Тепер нам, мабуть, не треба цим займатися?

Тарас заперечно похитав головою.

— Ні. Раз розслідування завело нас так далеко, зробімо все як слід. Якщо ми зараз скасуємо ексгумацію, ми більше ніколи не отримаємо на неї дозволу. Що ж до того, що тебе, Тіно, мучить... Я не знаю, що з чим повʼязано, а що ні. Я сподіваюся, що, можливо, тепер, коли ми знаємо, куди спрямувати наші зусилля, не буде складно довести, що Вербич стоїть і за першим убивством.

Як казав Пенца: «Коли ти знаєш, що шукати, ти це зна­йдеш».

— Може, лише в Бохині Вербич побачив, що в Хлеба є й інші розваги, і вирішив, що недостатньо розповісти все дружині. В будь-якому разі ми подамо запит у Телеком на отримання виписок з базових станцій і перевіримо його дзвінки за останні три місяці. Якщо він був у грудні в Бохині — він той, кого ми розшукували.

— А якщо ні?

— Якщо ні, тоді люди, які ухвалюють рішення, нам скажуть, що до чого.

А це, найімовірніше, означає, що справа обезголовленої дівчини пролежить у них доти, доки її не передадуть в архів, де вона, якщо не трапиться нічого особливого, залишиться назавжди. Одне слово, вважатиметься закритою.

— Я на вихідні їду на лижі, що б там не трапилося; і я їду не куди-небудь, а в... — Тарас зробив коротку театральну паузу, — в Бад-Кляйн... Кляйн...

— Бад-Кляйнкірхгайм, — допоміг йому Остерць.

Де він удень кататиметься білими просторами австрійської Каринтії, а ввечері сидітиме біля каміна або мокнутиме в джакузі, дивитиметься, як рівняють спуски, і сьорбатиме фруктовий чай.

Клара Гафнер, директорка похоронного бюро в Єсеницях, сиділа у своєму кабінеті неподалік кладовища у Бледській Добраві, втупившись у папери на столі. Вона розгадувала ребус, який більше дратував, аніж приносив задоволення. За її спиною на узвозі, що тягнувся від каплички вгору, а також на рівнині вгорі спочивало п’ять тисяч осіб. Цвинтар простягнувся на колишні луги і розширювався у західний бік насамперед через могили мусульманських робітників, які колись приїхали в Єсениці на роботу. Мусульмани, як і православні, не спалювали своїх покійників, і їхні могили призначалися лише для однієї особи.

«Хай би вже сказали, що їм треба», — недавно поскаржилася вона своїм колегам, і та думка не давала їй спокою й тепер, коли вона сиділа на самоті. Директорака бавилася, за її власним висловом, у пінг-понг між територіальною громадою і будинком для старих імені Франца Бергеля в Єсеницях, про чиїх померлих їхнє бюро зобов’язане подбати. «Зобов’язане — так, це гарне і передовсім правильне слово».

Вони мали забирати покійників з будинку для старих й опікуватися тілами, себто ховати. Поховати було найлегшою частиною завдання, та перед тим слід було впорядкувати документи покійника і знайти того, хто оплатить похорон. Вони мусили тримати труп у камері два місяці до того, як поховати або частіше кремувати і помістити прах в урну, і, якщо за цей час не з’являлась якась інша можливість, витрати покривала територіальна громада.

«Ми не можемо тримати людину два місяці в льоді, — казала вона на нараді. — І це не пафос».

Представники територіальної громади кивали головами, та нічого не мінялося.

А тепер сюди занадилися ще й експерти. Вона побачила через вікно авто зі знаками Національної лабораторії судової екпертизи, яке припаркувалося на порожній стоянці.

Два дні тому Тарас зателефонував Ґолобові.

— Якщо нам знадобиться ексгумувати тіло немовляти, чи можна буде провести ДНК-експертизу? — запитав інспектор.

— Це залежить багато від чого... — відповів Ґолоб, а Тарас розповів про деталі.

— Ц-ц-ц... — почулось у слухавці.

— Що це означає?

— Це означає, що таке малоймовірно. Знаєш, кістки немовляти дуже мʼякі, у них дуже мало кальцію, і через тридцять років у нормальних умовах вони розкладаються так само, як і м’які тканини. Щоб вони збереглися, потрібні особливі обставини.

— Які особливі обставини?

— Наприклад, щоб тіло залила вода — дуже болотиста місцевість, тріснута труба на кладовищі чи щось схоже. За таких обставин щось може зберегтися.

— Тобто можливість існує?

— Так, невеличка можливість.

Тарас поклав слухавку і зателефонував Долесові.

— Мені потрібні ордери на ексгумацію.

— Ордер?

— Ордери. Два...

Брайц поклав на стіл два ордери, глянув на них, а тоді підсунув один із них ближче до директорки поховального бюро.

— Організуйте нам це.

Директорка взяла папір зі столу, прочитала, що на ньому було написано. Підвела очі й усміхнулась до Брайца.

— Ось такий це має вигляд?

Вона йому відразу сподобалася.

— Я тут працюю лише два роки, і за цей час у нас іще не було ексгумації. Якби вона не була вказана у списку послуг, я б і не знала, що таке існує. Мій чоловік поведений на детективних серіалах — на «CSI» і на «Числах», а найбільше на «Кістках». А я йому кажу — дай уже мені спокій з тими кістками, мені їх вистачає на роботі.

Вона ще раз подивилась на папір і тоді обернулася до трійці, глянула на одного, другого, третього чоловіка.

— Це шеф, — пояснив Брайц, вказавши на Ґолоба.

— Ага, — відповіла вона і звернулася до головного експерта: — Це буде складно.

— Чому?

— Бо... — почала вона. — Підійдіть-но сюди...

Поки вона клацала на клавіатурі комп’ютера, Ґолоб стояв за її спиною. За півхвилини вона знайшла те, що шукала.

— Я так і думала. Гляньте... — показала директорка пальцем на екран. — Дитину, про яку ви говорите, справді тут поховали. Імені нема, бо бідолашне дитя його й не мало, а дату вказано.

— І в чому проблема?

— Проблема в тому, що не вказано місце захоронення.

Вона глянула через плече на Ґолоба.

— Я ще попрошу перевірити в картотеці. Може, там записано, хоча я сумніваюся.

Через двадцять хвилин біля двох могил уже був маленький екскаватор з ковшем, яким кермував гробар. Поруч стояли Ґолоб, Брайц, Остерць і директорка бюро.

— Якщо дитина десь і є, то тут, — сказала жінка, вказавши на дві могили біля північного краю цвинтаря.

— Це могили від громади, в яких ховають бездомних та інших людей без родичів і тих, хто не може заплатити. Тобто колись ховали, поки не почали кремувати. Проте я не знаю, скільки там тіл.

Ґолоб стенув плечима і кивнув чоловікові в екскаваторі.

— Я припускаю, що ми якийсь час не будемо тобі потрібні? — запитав Брайц.

Ґолоб похитав головою.

— Ну, — втішено прогув Брайц і повернувся до директорки, — тоді розкажіть нам, де тут можна випити кави і чогось до кави.

— Там у селі є кнайпа, — відповіла жінка, — але вам не треба йти туди. Я можу вам приготувати каву, і до кави зна­йдеться.

Брайц іще радісніше покивав головою і гордо подивився на Остерця.