— Так, і співвласниця клініки. Ти працюєш в поліції, але ти — інспектор, а це не те саме. Якби ти у такому віці був поліцейським, ми, напевно, не були б разом. Ти жив би з якоюсь, ну, припустімо, медсестрою.
— Які ми сьогодні зарозумілі.
— Зарозумілі. Але це не змінює фактів, скільки б ми їх не заперечували. У людей є амбіції. В одних вони більші, в інших — менші. Одні все життя працюють поліцейськими або лікарками десь на задвірках, наприклад, у Нижньому Кісовці. Але не ти і не я.
Тарас усміхнувся.
— І не мусиш згадувати про багатого покійного батька, — додала Аленка, дивлячись на чоловіка спідлоба.
— А хіба я згадував?
— Сьогодні ще ні, дякую. Він був моїм батьком, дякувати Богу, і я — це те, ким я стала, а не ким не стала. І мені байдуже, що було б, якби було щось чи якби чогось не було. — При цьому оте «якби було» злилося в одне «якббло». — Начхати.
— Ого!
— Думаєш, я п’яна?
— Скільки ти випила?
— Одну склянку глінтвейну й оце, — жінка підняла келих, який тримала у руці.
— В такому разі ти п’яна, — сказав Тарас, поліцейський інспектор Тарас Бірса, з прізвищем, як у футболіста, і обняв її за плечі. — Випиймо за це.
Чоловік підійшов до столика, на якому стояли пляшки білого і червоного вина, а також міцний алкоголь різних видів, і взяв склянку з оранжевим напоєм.
— За що п’ємо?
Перед ними зненацька виник світловолосий чоловік. Розкошлане волосся, скельця окулярів без оправи, легка неголеність, білий гольф і білі штани — д-р Прелц завжди нагадував Тарасові Річарда Бренсона. Навіть зуби у нього були такі ж білі.
— Можна до вас приєднатися?
У руці він тримав келих вина, білого. «Може, він узяв біле, аби воно пасувало до гольфа?» — подумав Тарас.
— За що п’ємо?
— Вона вагітна, — сказав Тарас.
— Тарасе! Я не вагітна, — відказала Аленка. — Він так жартує.
— Ми п’ємо за наше щастя, за те, що належимо до одного відсотка заможного населення планети, — мовив Тарас, піднімаючи келих.
— Вип’ємо за це, — сказав д-р Прелц, цокаючись. Він теж добряче набрався.
— Тараса через це мучать докори сумління, от він і плете всякі дурниці, — докинула Аленка.
— Зовсім ні. Просто щоб не забути...
— Який же ти зануда...
Аленка повернулася до столика з їжею і взялася за тацю, на якій іще лежало кілька канапочок.
— Через п’ятнадцять хвилин буде вечеря, — загукав їй у спину д-р Прелц-Бренсон.
Тарас махнув рукою:
— Нехай поїсть, інакше їй стане погано.
— Та скільки вона там випила. Ви коли приїхали? П’ятнадцять хвилин тому?
Тарас глянув на годинник. За п’ятнадцять шоста, — сказали б у Любляні. Три чверті на шосту, — там, звідки був він.
— Годину, але не в тому справа. Вона не переносить алкоголь. До того ж, ми приїхали без попередження, і не хотілось би, щоб через нас комусь забракло їжі.
— Як думаєш, кому з них це зашкодить?
Д-р Прелц упівоберта вказав рукою на товариство у кімнаті й повторив:
— Як думаєш, кому з них це зашкодить?
У найбільшому приміщенні на першому поверсі дачі зібралося з двадцятеро гостей. Кімната була великою, тож люди не мусили тиснутись докупи, а вільно розбилися на групки. Разом із ним і Аленкою запрошених було двадцять двоє, якщо він правильно порахував, але в таких справах Тарас зазвичай не помилявся. І це були тільки пари середнього віку, якщо він добре роздивився, а це теж йому, зазвичай, вдавалося — професійна деформація, нічого не вдієш.
Д-р Прелц розглядав свій келих і, здавалося, поринув у роздуми.
— Вийдемо покурити?
— Ти хочеш, щоб ми вийшли покурити?
— Так... Я знаю, що ти не куриш. Я вийду на перекур, а ти — на свіже повітря, приправлене димом. Обидва матимемо з того користь. Ну ж бо, ходімо...
Поза спинами гостей вони пробралися до дверей, що вели на невелику криту терасу, де стояли чималий дерев’яний стіл і кілька стільців. Зачинивши двері, Тарас підтягнув стілець і сів на нього. За два метри від них сипався густий сніг. Холодно не було — десь нуль градусів, подумав Тарас.
— Гарно, правда ж?
Тарас кивнув.
— Ця дача в мене вже тридцять років. Я побудувався першим із усіх наших лікарів. А за мною всі інші, і тепер мій будинок — наче лікарня на околиці міста.
Прелц глянув на Тараса.
— Скільки тобі років? Ти ж маєш знати той чеський серіал.
— Там, де був пан Сова?
— Так-так...
Д-р Прелц розвеселився, ніби Тарас сказав щось дуже кумедне. Зробив ковток, та від сміху поперхнувся і все випите опинилось на столі перед ними.
— Трясця, а знаєш, як зрозуміти, що ти вже старий? Тоді, коли розказуєш в компанії анекдоти, а з них ніхто не сміється. Розповідаєш, приміром, про боснійських Муйо і Хасо, а на тебе витріщаються — хто такий у біса Муйо? і що за Хасо?
Він знову взяв келих і відпив, цього разу обережно.
— На Воґелі лежить сніг?
— Коли ми виїжджали, почався снігопад. Думаю, снігу трохи набереться. Перед тим мало напáдало, треба було вважати на каміння.
— Тепер снігу буде і в Жагарі, — сказав д-р Прелц. — Я дуже люблю спускатися цією западиною. Останній підйом на Воґель, добра чарчина шнапсу — і додому... Ще на одну.
Лікар засміявся.
— Слухай, Тарасе, може, ви залишитеся тут на ніч? Навіщо вам їхати в таку погоду... Лишайтеся, нап’ємося добряче, як люди... бо тварини завжди знають, коли треба спинитися... — чоловік знову розсміявся. — Ну, я маю на увазі всіх, крім тебе, ти зможеш цмулити свій сік.
Тарас похитав головою.
— Ну ж бо, а завтра покатаємося. У дровітні в мене є запасні лижі й черевики...
Д-р Прелц кивнув на сарай, що стояв метрів за двадцять і ледь виднівся у темряві.
— Це зайве, я взимку завжди вожу в машині і лижі, і спорядження.
З весни по осінь Тарас у багажнику свого «сітроена» тримав усе для бігу: кросівки, шкарпетки, штани, футболку, рушник. А взимку — все для катання на лижах.
— Ми домовилися з дочками, що вони зайдуть після півночі і ми всі разом підемо гуляти старою Любляною. Якщо таке своїм батькам обіцяють дві двадцятилітні дочки, з якими ті майже ніколи не бачаться, то...
— Ну, тоді так, — сказав д-р Прелц. — Вони студентки? Де навчаються?
— Обидві у Відні, обидві вивчають мікробіологію.
— Ну, тоді за пригоди.
Чоловіки підняли келихи, цокнулися і зробили по ковтку. Д-р Прелц видобув з кишені штанів пачку цигарок, а з неї — самокрутку.
— Подарунок від студенток...
Запалив, глибоко затягнувся і відкинувся на спинку дерев’яного стільця. Тарас втягнув дим, який у вологому повітрі хмаринкою здійнявся під стелю тераси.
— Це ж нічого? Я щоразу забуваю, що ти...
— Поліцейський?
— Так, криміналіст. Маю на увазі, це нічого, що я курю траву? Зараз і так усі її курять.
— Нічого, — сказав Тарас. — Я не на роботі.
— Будеш?
Тарас похитав головою.
— А як ти ставишся до марихуани? До легалізації, наприклад?
— Ніяк.
— Ти ж повинен мати якусь позицію. Це ж пов’язано з твоєю роботою.
Насправді Тарасові було байдуже. Якщо за свій майже чвертьстолітній стаж він чогось навчився, то це забивати на речі, на які — а таких було чимало — не міг ніяк вплинути. Кримінал був і буде завжди. Певний відсоток людей завжди обиратиме темний бік. Забереш у них марихуану — вони торгуватимуть амфетамінами, кокаїном, героїном... мухоморами. Держава все легалізує — вони почнуть грабувати магазини. Завжди щось траплятиметься.
— Не знаю, — відповів він, — мені байдуже до цього. Я працюю у відділі вбивств і злочинів, скоєних на сексуальному ґрунті. Наркотики — це сфера сектора організованої злочинності і відділу заборонених наркотичних речовин, — продекламував Тарас. — Ти ж спеціаліст зі захворювань ШКТ, якщо я не помиляюся?
— Так, кишки і всяке таке.
Д-р Прелц реготав — трава діяла.
— Що ти знаєш про легені? Ти зміг би прооперувати легені?
— Важко сказати. Якби довелось оперувати, щось би міг відрізати. Я знаю, що курити не варто.