— Бледський перевал далі перекритий?

Поліцейський стенув раменами.

— Коли ми виходили на зв’язок востаннє, був перекритий, диспетчерська сказала, що надовго. Там нібито автобус завалився на бік, а ожеледиця така пекельна, що його неможливо підняти.

Тарас відчинив дверцята, попрощався з дівчиною, завмер на мить, окинув поглядом свою машину, яка вже встигла вкритися кількасантиметровою білою пеленою, подивився на небо, кліпнув, коли в очі потрапили сніжинки, і, замість того, щоб рушити до автівки, знову сів у кабіну.

— Знаєш що? Давай краще я з нею поговорю, а ти скоч-но до мого авта і натягни на колеса ланцюги, добре?

Тарас був упевнений, що поліцейський не протестуватиме, навіть якби й хотів.

— Я сам відвезу нашого свідка додому, — сказав Тарас, закінчивши опитування і віддавши протокол поліцейському, який уже натягнув ланцюги і повернувся в машину. — У будь-якому разі я мушу повертатися в Уканц.

Тарас представив дівчину Аленці, тоді обережно розвернув машину, стежачи, щоб колесом не з’їхати з дороги.

— Плани помінялися, — повідомив він Аленці. — Форс-мажор.

— Що сталося? — запитала Аленка.

— Панночка знайшла у воді труп.

— Труп?

Аленка обернулась до дівчини, яка сиділа ззаду.

— Джої... Пес його знайшов. Я спочатку подумала, що то манекен.

— Потопельник?

— Мабуть, — відповів Тарас.

Тримаючись вказівника, він повернув до котеджів, зна­йшов номер будинку і загальмував. Будиночок світився, звідти долинав веселий гамір. Дівчина вийшла з машини.

— Дякую, — сказала вона, вагаючись, чи прощатися і йти до дверей, чи вертатися в машину.

— Все гаразд?

Вона кивнула і, тримаючи песика на руках, рушила у бік будинку.

— От і з Новим роком, — сказав Тарас, знову сідаючи за кермо.

— Бідолашна дівчина. Не знаю, як би я зреагувала, коли була б на її місці.

— Ти ж лікарка. Нормально зреагувала б.

— Я педіатр, до мене приходять живими і вертаються від мене живими.

Вони їхали попри самісіньке озеро, і, коли дерева порідшали, перед ними відкрився безмежний водний простір. Тонка крижана шкірочка була вкрита снігом. Хтось, не знаю­чи, що там озеро, подумав би, що це безконечне, рівне-рівне поле. Малим Тарас з однолітками ходив на ковзани на одне зі штучних озер, виритих неподалік від його селища для висушування боліт під поля. Зазвичай на кризі лежав сніг, і лише один раз зима була зовсім безсніжною, тож вони ковзалися величезним дзеркалом, яке здавалося абсолютно чорним. І навіть у найлютіші морози лід здавався геть тонким. Так страшно було котитися на ковзанах по п’ятдесятиметровій гладіні, коли під ногами бачиш дно і чуєш «рип, рип, рип...», — звук, що його утворювали ковзани, час від часу переривав глухий тріск криги. Тоді, у дитинстві, він собі уявляв, що там, унизу, у темній глибочіні, плавають мерт­вяки. Та якщо вони все ж були там, то ніколи не випливали на поверхню так, як сьогодні з’явилося тіло з-під тієї білої невинної поверхні. У якому місці викинули у воду ту нещасну жертву? Коли? У той момент тіло ще не встигло замерзнути...

Аленка зателефонувала донькам і повідомила, що вони з Тарасом цього вечора не повернуться в Любляну.

— Здається, вони не надто засмутилися, — пробурмотіла розчаровано жінка.

«А хіба б це засмутило якусь іншу двадцятирічну чи вісімнадцятирічну дівчину? — подумав Тарас. — Вони виявили ініціативу, і це вже немало».

— То був нещасний випадок, Тарасе?

Чоловік усміхнувся. Він не раз жартома казав дружині, що влаштує її на роботу в поліцію, якщо справи в клініці раптом підуть на гірше.

— Звідки ти взяла?

— Якби був якийсь шанс, що це нещасний випадок, ти б про це сказав. Бо нещасний випадок — це мінімум... — Аленка підбирала відповідне слово.

— Клопотів?

— Ні, ажіотажу. Найменше ажіотажу серед людей. А хіба твоя робота — не заспокоювати людей?

— Моя робота — шукати осіб, які вчинили кримінальний злочин.

Хоча насправді його робота — це «захист життя, безпеки і майна людей», — так написано у першому з дев’яти пунктів третьої статті «Закону про поліцію». А ще — «розслідування і розкриття кримінальних злочинів та правопорушень, запобігання їм, виявлення й арешт осіб, які вчинили кримінальний злочин або правопорушення...». І так до пункту дев’ятого. Були часи, коли Тарас знав усі напам’ять, правда, тоді їх іще не налічувалося дев’ять.

— Це так, але насамперед створити відчуття безпеки. В цьому наші професії схожі. Ми, лікарі, лікуємо, хоча зрештою помруть усі. Багато хто навіть раніше, ніж мав би за статистикою, і всі переконані, що їм належиться дожити хоча б до вісімдесятки. І багато з тих, хто псує статистику, — твої клієнти.

Заметіль поступово стихала, і Тарас уже міг розгледіти дорогу, та, щоб їхати нею, точніше ковзатися, навіть із ланцюгами на колесах, слід було докласти чималих зусиль. Іще кілометр — і вони виїдуть на безпечну ділянку. Він зустріне Новий рік у товаристві, яке весь вечір дійматиме його запитаннями про роботу.

— Думай як хочеш. Можеш навіть думати, що я ходжу на роботу лише для того, щоб отримувати зарплату.

— Ох, Тарасе, це ж не про тебе. Може, когось твоя байдужість і вводить в оману, на жаль, і тоді, коли додають зірочок на уніформу, але не мене. Якби це я випадково потрапила у якусь річку, як той нещасний сьогодні... До речі, кому належить тіло — чоловікові чи жінці?

— Жінці.

Аленка зітхнула, ніби цей факт погіршував ситуацію.

— Отож — якби я була на її місці, я б хотіла, щоб саме ти шукав того, хто викинув мене у воду. І знаєш чому?

— Бо я хороший криміналіст?

— Бо ти кожну справу береш близько до серця. Бо ти злиш­ся на...

— На людей, які вбивають інших людей? Хіба це не нормальне почуття?

— Ні, не тому. Ти злишся, бо тобі здається, що тим самим вони глузують із тебе. Якби вони не вбивали, якби їх не вбивали, ти міг би бути вдома вже об одинадцятій дня. Ти насміхаєшся з нас, лікарів, але ми зобов’язані бути в лікарні з восьмої до другої, навіть якщо пацієнтів нема. Ти здурів би, коли б мусив сидіти в кабінеті тільки тому, що так написано в правилах.

— А ти ніколи не думала, що справа в професійній етиці? Що я отримую задоволення від добре зробленої роботи?

Аленка погладила чоловіка по голові.

— Тарасе, я — твоя дружина. Прибережи це для наступної комісії.

Шакіра співала «donde son los ladrones»[3]. Може, зробити цю пісню поліцейським гімном? — подумав Тарас. Він розумів трохи італійську і припустив, що «ladro» і «ladron»[4] — те саме.

— Я не про це запитувала.

— А про що?

— Я вгадала? Вашій потопельниці хтось допоміг утопитися?

— Кохана, навіть якщо ти вгадала, я не маю права розповідати.

— Значить, прочитаю завтра в новинах, — відповіла жінка. Її голос здався радше знудженим, аніж ображеним. Тарас їй ніколи нічого не розповідав.

— Завтра свято.

— Інтернет працює і в свята.

Коли вони звернули на під’їзну дорогу до дачі, Тарас подумки подякував молодому поліцейському за ланцюги. Сліди від шин, які вони залишили по собі дві години тому, ледь виднілись, а їхній «С8» прокладав шлях по свіжому сухому снігу. З будинку долинав веселий гамір гостей, у чиїх шлунках хлюпалося на півлітра вина більше, ніж тоді, коли Тарас і Аленка вирушили додому. Вийшовши з автівки, чоловік подумав, що в будинку тепло і він зможе висушити шкарпетки, адже запасних не мав.

Поблизу вистрелило кілька петард.

Так, вони його дратували.

Ранок був холодним. Снігу напáдало сантиметрів із три­дцять, і він не скоро розтане, якщо триматиметься така температура, — подумав Тарас, ступивши на терасу, де напередодні сидів із Прелцом. Крізь віття дерев виднілося озеро, точніше — вгадувалося за хмарками туману, що здіймалися над водою. Якщо тут стільки снігу, то скільки ж його у горах — у Ратечах, на Поклюці, на Роґлі... Між деревами в тумані не було чутно ані звуку, і Тарас подумав, що добре було б мати трохи часу й розвідати, яка ситуація з тутешніми трасами — від Рибчевого Лазу до Бохинської Бистриці, може, їх уже проклали? Гм-м, вранці першого січня? Потім інспектор подумав про дівчину, знайдену у воді, і його охопив звичний сором, що межував із почуттям провини. Коли Тарас був молодшим, він сподівався, що це з часом мине або притупиться, та все ж відчуття жалю всуміш із докорами сумління стосовно людей, яких Аленка називала його клієнтами, ніколи не зникало.