— Тарасе, що це таке, в нас що, жодного шансу? — озвався Остерць, показуючи на дошку. — Що це ти дописав? Петарди? Які петарди?

Тарас глянув на дошку, ніби вперше її бачить.

— Нічого... — сказав він. — Це дещо для мене, щоб я не забув.

Ненароджена позашлюбна зникла дитина, човен, перший, другий або третій, зустріч фармацевтів і петарди. На дошці було все, що вибивалось над поверхнею звичного. Над поверхнею... озера.

— Брайце, подзвони у Центр соціального захисту... Хто покриває Бохинь?

— Не маю поняття.

— Напевно, Єсениці, — сказав Тарас. — Набери їх і домовся про зустріч із кимось, хто працює там з початку вісімдесятих. Якщо там такої людини нема, хай нам дадуть телефон когось із їхніх пенсіонерів.

— Тридцять років минуло... — спробував заперечити Брайц, та відразу ж замовк, бо до кабінету зайшла Тіна, привіталася з Брайцом та Остерцем і сіла за свій стіл, тобто за стіл Пенци.

Очі всіх трьох втупились у дівчину. Тіна підняла кришку ноутбука, ввімкнула його, поправила зачіску і наче щойно їх зауважила.

— О, що таке?

— Що вони від тебе хотіли? — запитав Тарас.

Тіна втупилася в комп’ютер, натиснула кілька клавіш...

— Хвилинку...

Ще кілька клавіш — і:

—...ось так...

Потім підвела голову.

— Повтори, будь ласка.

— Що вони від тебе хотіли?

— А, нічого такого. Я прослухала лекцію про те, куди мене може привести приховування хибної поведінки старших колег.

— Лекцію від кого?

— В основному від Петана. Дрварич лише додав, що в таких випадках треба говорити правду і він сподівається, що я так і зробила. В мене не склалося враження, що він хоче тебе підставити. Швидше, що він хоче повернути все так, аби не образити Петана.

— Ми чогось не знаємо? — запитав Брайц, і Тіна йому послужливо пояснила, чому Петан з’явився і в чому звинувачував Тараса: що він, мовляв, зробив те-то і те-то. Закінчивши, вона подивилась на Тараса й усміхнулася.

— Що тут смішного?

— Ти на секунду подумав, що я тебе зіллю?

— Може, й так, — відповів Тарас.

— То він обісцявся? — втішився Брайц і відразу ж після того недовірливо покрутив головою. — Світ котиться невідомо куди. Колись ти трохи притискав малого гівнюка, і він зразу розумів, що й до чого. А тепер — як у школі. Того не можна, цього не можна. Я пам’ятаю, як мій Блаж пішов до школи і поводив себе як засранець, я пішов до вчительки і сказав їй: «Дивіться, я не з тих, хто подасть на вас у суд, якщо дасте йому ляпаса». І знаєш, що вона мені відповіла? Я думав, що вона скаже щось типу: «В нас нема покарань, бо це непедагогічно». А вона сказала: «Ви — ні, а ваша дружина?»

Брайца слухала тільки Тіна, Тарас і Остерць усе це вже чули. Та Брайц не встиг розповісти продовження історії, бо у двері двічі різко постукали і вони відразу ж відчинилися. Дрварич.

— Тарасе, маєш хвилину?

— Так.

Дрварич увійшов у кабінет і пошукав очима вільний стілець, але такого не було. Він зупинився перед дошкою і розглядав записи.

— Як просуваєтеся?

— Ніяк, — сказав Тарас.

— А це що?

— Це соломинки, за які ми хапаємося.

— Ви вже знаєте, хто жертва?

— Ні.

Дрварич зітхнув, але по ньому не було видно, що він надто стурбований.

— Ще дізнаєтеся... Я прийшов сказати інше. Той Петан, який приходив сьогодні... Не май ілюзій. Те, що він назбирав, не зможе піти офіційним шляхом. Він це й сам знає. Він спробував через молоду колегу, — Дрварич показав на Тіну, — але тільки змарнував час. Тут одне одного не здають, правда?

— Так, звичайно, особливо тоді, коли нема кого за віщось здавати.

Дрварич кивнув дівчині.

— Звичайно. Я хочу сказати, що він не заспокоїться. Той, на кого він працює, крім торгівлі харчовими додатками, займається і медіа, він — співвласник однієї телевізійної програми, трьох радіопрограм та кількох газет і журналів. Готуйся до підступної пастки.

Невже Тарас був несправедливим до Дрварича? Але що робити з тим фактом, що він — поганий криміналіст і тому вирішив стати начальником і зайняти посаду, на якій треба ковтати всяке сміття і спускати його донизу? І з тим фактом, що в нього з часом зблякло усвідомлення того, що його мертві отримували на суді сатисфакцію рідше і пізніше, ніж Тарасові? Чи хотів Тарас бути на місці Дрварича? Чи хотів би він отримувати на сто євро більше, щоб днями нидіти в кабінеті, на нарадах, лижучи задниці то одним, то іншим? Невже Дрварич дратував його більше, ніж якийсь інший начальник?

— Хай пробує. Я не ховаю у шафі жодних мальовничих скелетів.

— Насправді всім нам через це треба готуватися до удару під дих. Це варто мати на увазі.

Дрварич обернувся до дверей, та зупинився біля Тіни і запитав її, як вона почувається на новій роботі, і перед тим, як він вийшов, вони обмінялися кількома люб’язними репліками.

— Скелети? — здивувався Брайц, коли Дрварич зник за дверима. — Про які, на бога, скелети він говорив?

Тарас не відповів. Подивився на таблицю і записані на ній пункти поглядом людини, яка змогла скласти докупи кілька пазлів і тепер намагається зрозуміти, яка картина за ними ховається. Даремно. Кілька пазлів із хтозна-скількох, і невідомо, чи вони взагалі з цього набору.

— Тарасе, нарешті! — озвався з-за свого комп’ютера Брайц. — Я знайшов. П’ятсот дев’яносто євро за комплект зчеплення. Про ремонт я теж домовився.

О дванадцятій вони обідали у «Максі-маркеті». Були роки, коли навіть ця їдальня була для Тараса занадто дорогою, і він їв приготовані вдома сандвічі або йогурти з бананами і подібні штуки. Коли він заходив, щоб з’їсти рагу, в нього завжди потім були докори сумління; і навіть нині, коли міг собі без проблем дозволити набагато кращі ресторани (наприклад, сусідній «Maxim», якби раптом забаглося побути в Петановому товаристві), він обідав серед студентів і пролетарів. Тарас узяв курку з рисом, Тіна те саме, а Брайц і Остерць — гуляш і поленту.

Коли вони сіли, Брайц почав мудрувати, що по добрий гуляш треба ходити у громадські місця, бо... Тарас його не слухав, він сидів навпроти Тіни.

— Тарасе, навіщо ти написав на дошці «петарди»? — запитала дівчина.

Інспектор якраз відкусив шматок курки і намагався не ковтнути його занадто швидко. Відколи народилися доньки і завжди на все бракувало часу, в нього почалися проблеми з тим, що він усе надто швидко ковтав, тож їжа застрягала в стравоході. І навіть тепер, коли жодної потреби їсти на ходу не було, звичка залишилася. Цього разу йому вдавалося стримуватись.

— Ти пам’ятаєш, що сказала та стара жінка, з котом і собакою?

— Про петарди?

— Так.

— Вона сказала, що коли вони приїхали, десь о четвертій, то почали стріляти.

— Ні, вона цього не говорила.

Тіна запитально подивилася на Тараса.

— Вона сказала, що вперше почула стрілянину, коли вони приїхали.

— Так, і?

— Вистрілило раз чи два, і вона тоді взагалі не була впевнена, що це петарди, доки знову не почали стріляти перед Новим роком. Коли ви пішли перевірити човен, я розмовляв із тими двома, і вони розповіли, що купили петарди лише десь за день-два до Нового року. Один із них забув їх у Любляні, і вони поїхали по нові в Радовлицю.

Тіна відклала ніж і виделку на порожню тарілку і ледь відсунула її від себе. Тарасова тарілка теж спорожніла.

— І що нам це говорить?

— Це нам говорить, що ту петарду 23 грудня кинув хтось інший. Хтось, кого наш свідок, очевидно, не помітила. Якщо це була петарда.

— Це наша «Varta»?

Тіна допитливо дивилася на Тараса. Брайц і Остерць цілком віддали себе гуляшу. Остерць, не дуже криючись, у півфіналі нападу на тарілку виколупував зубочисткою шматки м’яса з проміжків між зубами. Брайц відламав шматок хліба і відправив гуляти по соусі... Вони вже давно позбулися професійного інтересу, що не так погано. Розслідування може затягнутись, і якщо в нього кидатися з головою, як, очевидно, робить Тіна, сорок два кілометри не пробіжиш. Тарас подивився на Брайца — гуляш стікав з його нижньої губи по підборідді... Говорити з ним про марафон було не дуже доречно.