Коли чоловік закінчив, у записнику Тараса було три речення.

— Це була чоловіча голова чи жіноча?

— Не знаю... Здаєця, чоловіча.

— Тільки голова?

— Що ви хочете сказати?

— Ви витягнули з озера лише голову чи під нею було ще щось?

— Ая, було, було. Я перше був пдумав, що взагалі йго не витяну.

Тарас іще раз звірився із записами. Є що є.

— І що ви про це думаєте?

Чоловік на нього вражено глянув.

— Шо ви майте на ввазі, про шо думаю?

— Ви, напевно, чули, що то не перший труп, який ми знайшли в озері?

Рибалка стенув плечима.

— Не маю пняття. Та жінка не наша, бо...

— Бо інакше всі би знали?

— Та. І про того так само. В селі ніхто не пропдав.

Тарас кивнув. У маленьких громадах усе про всіх знають, усі між собою знаються. І всі мовчать, якщо потрібно.

— Ви розповіли нашим колегам про жінку, яка завагітніла, а дитини не було. Це все, що ви про це знаєте?

Тарас уважно стежив за бородатим обличчям і правильно робив, бо міг би пропустити мить, коли зіниці співрозмовника на секунду розширилися. Він одразу ж узяв себе в руки, може, лише ледь сильніше примружив очі, ніж раніше.

— Ая, Тоначева нещасна, яка потім кинулася в воду. Більше нічо не знаю, то і так забгато.

Тарас іще пробував порозпитувати, від кого жінка завагітніла і як сталося, що поліція не відкрила справи, що говорили люди про долю дитини... Та у відповідь чув лише: «Більше нчо нзнаю».

Інспектор зітхнув і повернувся до Тіни, яка, здавалося, тільки цього й чекала.

— Це ви батько дитини?

Тона здригнувся і став підніматися, ніби збирався відштовхнути стіл, мало не кричучи:

— О нє, нє, то вже нє! Та яке! Де ж мені...

Він перелякано дивився на Тіну, яка стенула плечима.

— Я подумала, що ви й цього разу скажете: «Більше нчо нзнаю».

Тарас зітхнув і зазирнув у записи, ніби перевіряючи, чи те, що він записав, має хоч якусь прикладну цінність, і, схоже, вирішивши, що ні, ще раз обернувся до чоловіка.

— Отож це все, що ви можете мені повідомити?

Чоловік покивав головою, провів рукою по бороді, похитався на стільці, наче боровся сам із собою, а тоді змовницьки нахилився до Тараса. Поліцейський теж до нього нахилився і впіймав ніздрями хмару запахів хліва, застояного поту й лікеру.

— І все ʼдно, ті вусані таки водьця там, на дні Фужинської затоки, ви ше згадаєте, шо я вам гворив.

— То ми на сьогодні закінчили? — запитав Тарас, коли вони повернулися до Ґолоба з його групою і до Цвілака.

— Ми закінчили б і без проблем з клапаном. Знаєш, яка глибина озера в цій частині? Я вже мовчу про те, що температура води якийсь градус-два. Вони раз опускалися, а за правилами двічі не можна.

— І що тепер? — запитав Цвілак.

Тарас збентежено обернувся до нього. Коли подзвонив Брайц, інспектор подумав, що в Бохині на нього вже чекає труп, а не те, що вони тільки повинні будуть його знайти.

— То що, їхати назад, а завтра знову сюди, чи як?

Тарас стенув плечами.

— Коли ви завтра тут будете?

— О шостій — пів на сьому. Вони пірнатимуть, щойно розвидниться. Хоча, зізнаюся, мені б хотілося добре виспатись. Я на ногах з самого ранку. Два кладовища, а тепері ще це. Знаєш про наші пригоди в Средній Васі?

Тарас кивнув — Брайц йому вже все розповів.

Цвілак кашлянув і зиркнув на інспектора.

— Тоді, коханий мій, ти замовиш два номери в готелі. Один для нас, а інший — для молодої дами. Я застарий для таких жартів.

Тарас поплескав рукою по голові. Ні, він не був застарий для цього, просто він не був упевнений, що Дрварич підпише рахунок на видатки. Тарас пошукав між своїми записами номер телефону директора готелю. Може, вдасться якось домовитися — готельний номер взамін на дискретність.

Ніч була абсолютною протилежністю ранку — ясна і світла, яскраве сяйво місяця підсилював ще й сніг, тож Тарас роздумував, чи вмикати китайський налобний ліхтарик, чи пуститися на лижах так, але все ж засвітив ліхтарик. Сніг був фантастичний — давніший, добре влежаний; підтанувши вдень і замерзнувши вночі, він був дуже ніжний і ласкавий до Тарасових лиж, які власник ніяк не зібрався змастити. Правда, навіть коли їх змащував, особливої різниці не помічав. Можливо, було б по-іншому, якби він краще бігав, а так... Та він не бігав на лижах заради рекордів.

— Ти що, зараз підеш кататися? — запитав його Цвілак, глянувши на годинник на руці. Цвілак був одним із небагатьох Тарасових знайомих, хто досі носив годинник. Крістан ще, ну, і так, Дрварич теж. — Ти знаєш, котру годину показує ця штука?

— Це щоб не погладшати.

Цвілак спрямував на колегу жалісливий погляд.

— Ти погладшаєш?

Як цікаво іноді буває — навіть найрозумніші люди, люди науки, можуть сплутати причину і наслідок, коли дивляться на щось з погляду своєї професії. Тарас був худорлявим через те, що рухався, і рухався, щоб бути худорлявим. Він не раз усміхався, коли чув: «Добре тобі, такому худому, можеш їсти все що захочеш». Ніби їжа проходила крізь нього транзитом.

— Ну, то вважай, це для того, аби мені потім у буфеті краще пішло пиво.

Цвілак усміхнувся.

— Ти хотів сказати — кока-кола? Ну, мені добре піде і без катування спортом.

— Ні, — сказав Тарас, — повір, не так, як мені.

Трасу від Рибчевого Лазу до Бохинської Бистриці, точніше місцевість, по якій вона пролягала, Тарас знав назубок, і коли на ній було багато снігу, вона здавалася Тарасові найкращою у Словенії: вигиниста, але без убивчих підйомів, прокладена колами, довжина найбільшого становила десять кілометрів, і дуже часто на ній було не так багато людей, як у якомусь іншому, більш відомому лижно-біговому центрі. Він міг бігти на лижах і не ухилятися від фрустрованих спортсменів, які не досягли успіху в змаганнях і задовольняли своє его за рахунок таких, як Тарас. Найбільшою небезпекою було натрапити на сліди безневинних собачників — їхнє взуття залишало на трасі діри, в яких ламалися палиці, а послизнувшись на собачому лайні, можна було полетіти сторч. О цій порі Тарас був тут сам.

Він любив біг на лижах понад усі види спорту. По-перше, тому, що було задіяно все тіло: мʼязи ніг, звичайно, від литкових до сідничних, мʼязи живота, мʼязи спини і рук. А також серце, легені, артерії — повна тобі мʼязово-васкулярна комбінація. Їзда на лижах по втоптаному снігу через півгодини переходила у своєрідну медитацію. Непотрібні думки випаровувались; якщо вірити людям, які професійно вивчали тіло, то гормони стресу щезали під навалою ендорфінів, лишався тільки ритм, почергове піднімання то правої, то лівої лижі, відштовхування то лівою, то правою палицею, дихання, краплини поту... Під час бігу він забував про все. Були часи, коли Тарас не міг спати, коли через стрес болів шлунок, і, якби він тоді не займався спортом, особливо лижним, власна кислота спалила б йому кишки. А так за годину-півтори болі стихали. Мусило минути трохи часу, поки він зрозумів, що спорт тримає його в формі, тож перестав мордувати себе за те, що у вільний час не робить нічого корисного — бо ж міг щось домурувати або помити машину. А так — що може бути кориснішим, аніж не довести себе до біди?

Було холодно, та потім, коли він розігрівся, стало терпимо. Мінус шість-сім. Інспектор роздумував про мертву дівчину, про мертвого Хлеба, про мертвого незнайомця в озері і проїхав не один кілометр, поки образи розчинились і їх замінила порожнеча — самаді. Він ніколи, та й тепер, не тренувався за програмою. Тарас знав, що результат буде рівноцінний докладеним зусиллям, але знав також і те, що не кожен день підходить для того, щоб викладатися до знемоги. Тож вибір робили ноги й легені. А сьогодні який день — той, коли на повну, чи коли просто пошкутильгати?

Тарас рушив поволі, щоб відчути рівновагу, щоб серце, мʼязи і зв’язки запрацювали на відповідних обертах, і коли відчув, що готовий, узяв розбіг. Йому пішло так добре, що мусив стримуватись, аби не переборщити, щоб не забракло повітря на одному з численних підйомів, так добре, що він насолоджувався спусками і зовсім не боявся вилетіти з невидимого повороту, так добре, що він навіть не встиг роздивитися довкола, як уже проминув вихід і пустився в наступне коло. Настільки добре, що на другому колі без потреби знизив темп, погасив ліхтарик і насолоджувався мандрівкою нічним краєм.