— Воєнні злочини не мають термінів давності.

Аленка збиралася щось сказати, але Тарас зупинив її.

— Я не хочу про це говорити.

Якийсь час обоє мовчали.

— Цвілак на похороні сказав, що почувається винним у його смерті, — сказав Тарас, навмисне не називаючи імені.

— Він, мабуть, і так був на межі. — Аленка теж уникала імені. — Просто це його підштовхнуло до краю. Рано чи пізно це сталось би.

Тарас відсторонив дружину від себе і подивився їй у вічі.

— Що його підштовхнуло до краю?

— Він запитав Цвілака, чи можна подивитися на труп дівчини з Бохиня. Цвілак показав, і там усе сталося.

— Він помер, бо в нього стався інсульт на робочому місці, в лікарні. Хіба ні?

— Ні, в лікарні, але не на робочому місці. Удар стався, коли Цвілак вів його на огляд трупа, яким ти займаєшся кілька останніх тижнів.

Тарас дивився на неї, наче побачив привида.

— Ти справді не знав?

Чоловік підвівся, підійшов до книжкової полиці, на якій лежав телефон, пошукав у меню літеру Ц, вибрав ім’я, натиснув кнопку і став чекати.

— Здоров, Цвілаку, — сказав голос, який однозначно належав Прелцеві.

— Що нового? Що наш м’ясний може запропонувати вашому?

— Здається, у вас там труп з Бохиня. Можна на нього глянути?

— Навіщо? — запитав Цвілак, швидше щоб набити собі ціну.

Бувало, що розтиражовані у медіа справи викликали цікавість у колег, і такі прохання не були поодинокими.

— Тарас питав, чи не міг би я подивитися, — сказав Прелц, і Цвілак відповів, що раз так, нехай приходить, а самому стало навіть трохи образливо: щó Прелц міг сказати про труп, чого не сказав би він сам?

Вони пішли у морг, і Цвілак показав нішу, у якій лежав труп, а сам сів за столик, щоб за той час прочитати результати розтину тіла молодика, якого знайшли мертвим у мансарді будинку в старій частині Любляни.

— Героїн, — припустив він, коли його привезли. І так, це був героїн.

Тієї миті, коли він задоволено відкладав папір, за спиною почувся стогін і ковзання металу. Обернувшись, він побачив, як Прелц з останніх сил хапається за нішу, а тоді, перш ніж Цвілак устиг до нього добігти, розтягнувся на підлозі.

Тарас поклав телефон на полицю, а його обличчя перетворилося на суцільний знак запитання. Він сів на диван, наче не бачив Аленки. Просидів так зо дві хвилини, втупившись у темний екран телевізора.

— Хто такий Райко Прелц у могилі? Син?

— Так, — відповіла Аленка, — їхній син.

Вони були однокурсниками на медичному факультеті, Карін — багатообіцяючий хірург, яка завагітніла відразу ж після захисту дипломної. Дитина народилася з вадою серця, і лікарі прогнозували два, максимум три роки життя. Але вони не взяли до уваги Карін. Вона побувала в усіх клініках на планеті, організувала все можливе й неможливе лікування і продовжила життя дитини на сім років.

— Через рік після смерті малого винайшли лікування. Препаратом, який сьогодні вартує п’ятдесят центів, — розповідала Аленка. — Ті, хто її тоді знав, говорили, що Карін померла разом із сином. Ти не повірив би, коли б я сказала, що вона була красунею, правда?

— Чому ж, повірив би, — відповів він уїдливо.

Жінка замовкла.

— Вона ніколи не працювала лікарем, хірургом?

Аленка похитала головою.

— І вона спокійно дивилась, як Прелц залазить під кожну спідницю?

Жінка почервоніла.

А що сказав Прелц тоді, в Бохині? Що він зупиниться, чи що?

— В нього останнім часом був хтось?

Аленка мовчала.

— Щось серйозніше, ніж зазвичай?

— Я не знаю.

Що ж він говорив тоді, з косяком у роті? Що він осяде, що його дружина брала участь в Олімпійських іграх у Монреалі, що, можливо, йому буде потрібна його допомога...

— Карін займалася атлетикою?

— Карін? Ми разом ходили на йогу, і, повір мені, якщо хтось займався атлетикою, то не вона. Такої дубової жінки я ще в житті не бачила.

— А що тоді? Прелц згадав, що вона виступала на Олімпіаді в Монреалі, як Надя Коменеч, чи тоді, коли й Надя Коменеч... Ти щось знаєш про це?

— Ні, вона ніколи зі мною про це не говорила.

— Що вона виступила, як Джекі Стюарт у Римі за три Олімпіади перед тим. Ні?

— Хто?

Аленка похитала головою. Він підійшов до комп’ютера, увімкнув його, ввів пароль, клацнув на «Ґуґл» і нетерпляче чекав, поки відкриється віконечко, у яке він вписав «Джекі Стюарт вікі...». Тарас прочитав інформацію, і, коли підвів голову, його обличчя знову посіріло. Задзвонив телефон, а він продовжував сидіти за комп’ютером і, наче не вірячи своїм очам, перечитував написане. Аленка підійшла до телефону і подивилася на дисплей.

— Тобі телефонує колега, — мовила вона, простягаючи телефон.

— Тарасе, — почулося на тому кінці, — Тарасе, вибач, що я тобі телефоную, але я думаю, що знаю, хто наша дівчина.

Він слухав, і мовби не чув, і озвався лише тоді, коли вона повторила сказане.

— Дякую, Тіно. Ти мені розкажеш через півгодини у відділку. Подзвони ще Брайцеві й Остерцю і скажи їм про зустріч. Хай візьмуть із собою зброю, і ти також.

— Куди ми їдемо?

— Їдемо по людину, яку шукаємо, — відповів він. — Їдемо по нашого вбивцю.

Поклавши трубку, він побачив спопеліле обличчя дружини. Інспектор одягнувся і пішов у гараж по машину.

— Чому ми, а не спецпризначенці? — запитав Брайц, який незграбно прикріпляв пістолет. Пасок був завузький.

Тарас похитав головою:

— Не цього разу.

— Куди і по кого ми взагалі їдемо?

Тарас забрав їх із відділка. Брайц сидів поруч, а Тіна й Остерць на задньому сидінні. Була за п’ятнадцять десята вечора, і якби хтось зібрався описати вираз їхніх облич, то найвідповідніший був би — збентеження. На Тіниному він читався найслабше.

— Тіно, спочатку ти, — сказав Тарас, коли виїхав з Целовшкої вулиці на трасу.

Дівчина розповіла про те, як вона ходила на телебачення, про розмову з журналісткою Танею Коленц, яка вела чорну хроніку після того, як відсторонили Ташу, теж Коленц, бо та закрутила із Зідаром і її перевели на науку...

— Тому вона була знайома з Хлебом, — сказав Тарас, — і тому рецепціоніст у готелі сказав, що її обличчя йому звідкись знайоме.

— На початку листопада Таша Коленц звільнилася, і ніхто не знав, чому. Я шукала її номер телефону, але намарно, шукала її сім’ю...

Тіна зустрілася очима з Тарасом у дзеркальці.

— ...батьків у неї нема. Вона жила у прийомній сім’ї, з якою не підтримувала контактів.

— Це наша жертва?

Тарас кивнув.

— А ми їдемо?

— У Бохинь.

Він перемкнув радіостанцію, а тоді вимкнув радіо.

— Зідар її не вбивав і не замовляв її смерті, її вбивство не було посланням для Зідара, а наш фармацевтичний олігарх не винен. І Вербич теж, що стосується наших трупів у Бохині, і ваші розкопки, які витягнули на світ божий нещасну смерть немовляти й матері, теж ні до чого...

— Хто це? — запитав Брайц.

— Цікаво, — зітхнув Тарас. — Минулої осені, наприкінці вересня, в клініці моєї дружини, у відділенні доктора Прелца для лікування чогось там запровадили новий метод. Приїхала знімальна група «RTV Slovenija», і я абсолютно випадково опинився там і пригадую молоду жінку... Твого віку, Тіно. Вона стояла з мікрофоном перед Прелцом і розпитувала його про це нововведення.

І тоді Тараса дуже здивувало те, що Прелц поводився абсолютно нормально. Він не кусав вудила і не рив копитами землю, якщо так можна сказати, не накинувся на дівчину з усіма гарматами постарілого плейбоя, не використовував висловів «юна колего», не робив компліментів і не облизувався, аж усім присутнім зазвичай ставало незручно, тільки не йому. Ні, єдине, що він зробив, це після інтерв’ю запросив її на каву.

— Дивіться, якщо у вас є час і ви змогли б доєднатися до мене на каві, я зміг би вам детальніше розповісти про завдання нової методики, — сказав він. — Вона й для фахівців досить складна.