— Ш-ш-ш, — репетував Прелц, — ш-ш-ш, тихо, давайте послухаємо!

І коли всі замовкли, Прелц зібрався налити Тарасові склянку вина, ніби й забувши, що той не п’є.

— Ну, Тарасе, не розчаруй нас. Програма на телебаченні була гівна варта.

Всі засміялися. Дуже ймовірно, що так і було, хоча Прелц на своїй дачі не мав телевізора, принаймні у цій великій вітальні його не було.

— Боюся, що буду змушений вас розчарувати. Все, що я можу розповісти, це те, що ми знайшли мертву жінку в річці. Чому вона померла, хто вона така... не знаю, і навіть якби знав, усе одно не мав би права розповідати.

— А мені аж після півгодинного допиту сказав, що це була жінка, — повідомила Аленка, і в її голосі почулося щире розчарування.

Однак Тараса розпитували знову і знову, ніби сподіваючись, що комусь одному він розповість більше, ніж усім іншим.

І так аж до четвертої — пів на п’яту, коли гості нарешті розбрелися по своїх дачах, розташованих поблизу.

— Вона не втопилася, — повторила Аленка трохи згодом, коли вони забралися в ліжко, яке займало чи не всю кімнату для гостей на другому поверсі, і повторила це знову, коли вони їхали від Бохинської Бистриці до Бледа.

Тарас налаштував радіо на третю хвилю, де грав ніякий духовий оркестр в ікс іпсилон-молі. Аленка закотила очі.

— Бісова класика. Раніше мама зі своїм піаніно, тепер ти.

Траса була очищена до асфальту, тож Тарас завернув на найближчу заправку, щоб там зняти ланцюги. Завдання було нелегким, бо, вочевидь, молодий поліцейський дуже постарався і затягнув їх до кінця. Вже з першого дотику до металу Тарасові в руки зайшли зашпори. Стоячи й розтираючи руки, Тарас роззирнувся по заправці і лайнувся вголос. Якщо він щось ненавидів у ті часи, коли займався альпінізмом, то це скручені від холоду пальці. І вставання на світанку. Тепло ніяк не могло повернутись у руки, і саме тоді, коли йому нарешті вдалося зняти другий ланцюг, Аленка опустила вікно і помахала телефоном. Дзвонив Марн, технік-криміналіст, член Тарасової ширшої робочої групи. Що йому треба? На якусь мить Тарас завагався, чи відповідати. Він не був на чергуванні, всі знали, що його не буде в Любляні... Зітхнув і натиснув на кнопку із зображенням зеленої трубки.

— Тарасе, вітаю, щастя-здоров’я і так далі. Мені починати без тебе?

— Починати що?

— Огляд того, що сьогодні о... зачекай... о четвертій ранку прибуло в Інститут судової медицини. Це, мабуть, ти послав?

— Кого? Що послав?

Голос Марна зазвучав утомлено. Мабуть, він увесь запас гарного настрою витратив на перше речення.

— На акті прийому, — Марн говорив повільно, і було чути, що він шукає у документі потрібне речення, — жіночого тіла без голови записано, ось тут записано, що ім’я криміналіста, якого призначено розслідувати справу, — Тарас Бірса. Скількох Тарасів Бірс ти знаєш у Словенії?

При вході до медичного факультету, на третьому поверсі якого містився Інститут судової медицини, сидів охоронець, якому випало чергувати на Новий рік. Із відчуттям легкої симпатії до людини, яка вступила в ту саму собачу бомбу, Тарас постукав у зачинене віконечко. Чоловік за склом розмовляв по телефону, обернувшись спиною до можливих, але в новорічний день нежданих відвідувачів. Охоронець не відреагував. Тарас постукав іще раз, трохи гучніше. Чоловік ледь розвернувся на своєму стільці, рівно настільки, щоб інспектор розпізнав студента, який, мабуть, заміняв постійного працівника, показав на мобільний у руці і відразу ж усміхнувся. Та усмішка, правда, призначалася не Тарасові, а мобільнику, тобто телефонному співрозмовникові. Потім хлопчина знову крутнувся на своєму стільці, обернувшись до Тараса спиною. Тарас підійшов до дверей будки й спокійно, обережно, але рішуче вийняв мобілку з рук чергового. Вираз на його обличчі вже був не таким привітним.

— Професор Цвілак? Де?

Студент здивовано глипав на Тараса, не знаючи, як повес­тися. У його погляді інспектор прочитав підлітковий протест, який, однак не толерував, навіть коли йшлося про його дочок, а тим паче про дорослого на вигляд чоловіка.

— Цвілак. Нагорі? Унизу?

— Унизу... — швидко відповів студент, чи хто він там був, і тим самим уникнув... ну, того, що могло статися.

— Дякую.

Тарас обернувся і спустився у підвал, хоча правильніше було б назвати його цокольним поверхом, де стояли холодильні камери — фіксовані й переносні. Там був іще один холодильник — велика темна скриня, яка вже з першого погляду наганяла страх і призначалася для «насипного вантажу»: решток тіл, постраждалих у сильних аваріях, вибухах і тому подібному. В холодильному залі з одного боку був відкритий заїзд для транспорту, темно-синіх бусиків, які доставляли тіла, а з іншого боку — вихід у коридор, точніше, коридор перетинав холодильну і вів у наступне, не менш моторошне приміщення — секційну. В коридорі між холодильною і секційною Тарас помітив кількох людей, а за скляною стіною надворі курили двоє чоловіків. Серед тих, хто був у коридорі, інспектор упізнав голову Інституту д-ра Цвілака, Шпаровця, теж з Інституту, й одного знайомого молодика, рентгенолога з Клінічного центру, чийого імені не пригадував; там були також фотографиня Хатлак, секретарка Майда і ще один молодший чоловік, якого Тарас не знав. Навіть менш посвячені впізнали б у всіх цих людях членів групи, які прийшли на розтин і, вочевидь, іще когось чекають. Цвілак неспокійно переминався з ноги на ногу.

— Добрий день, — озвався Тарас, — що нового?

Ніхто не відповів, Цвілак іще раз переступив з ноги на ногу. Цієї миті відчинилися двері в секційну, звідти вийшов Марн, штовхаючи перед собою візочок з обладнанням, і кивнув Тарасові:

— Ми закінчили. Вона ваша.

За його спиною Тарас на секунду побачив стіл, на якому лежав труп, голий жіночий труп, ноги були повернені у його бік, а там, де мала би бути голова, зяяла неприродна порожнеча. Хоча двері до секційної відчинилися лише на кілька секунд, звідти відразу потягнуло знайомим запахом гнилизни.

— Чорт, Тарасе, де тебе носить? — кинув Цвілак, і перш ніж Тарас встиг запитати, що означає «чорт, де тебе носить», озвався хлопець, який стояв біля голови Інституту.

— Я тут новенький, — почав він, — і знаю, що ще мушу навчитися маневрувати між тим, що пишеться на папері, і тим, як усе, так би мовити, відбувається насправді, та хіба це не занадто, навіть з огляду на Новий рік?

Він не був схожий на останнього паскуду і мав набратися сміливості, аби перед усіма зробити закид старшому криміналістові. Він, правда міг бути ідіотом, але на такого теж не скидався.

— А ви?.. — запитав Тарас, дивлячись хлопцеві спокійно у вічі, поки той не знітився і не став шукати очима підтримки в інших, які, проте, не збиралися приходити йому на поміч. Їх, як і Тараса, викликали несподівано, і молодик отримав від колег лише погляд, який говорив: «Розберіться між собою, і то вже, щоб швидко закінчити й забратися звідси».

— Мар’ян Долес, — нарешті витиснув він, — слідчий суддя у цій справі; мушу сказати, що така поведінка... я ще раз по­вторюю, я не хочу дозволяти собі зайве... але така поведінка неприпустима...

Інспектор, хоча й не був із ним знайомий, уже з першого речення зрозумів, хто це. Правду кажучи, навіть раніше. Під час розслідування злочинів, які належали до компетенції Тараса, слідчі судді мусили бути присутні і він мав спів­працювати з тими, хто вів процес на папері, відповідав за проведення огляду з місця події, пильнував за дотриманням процедур, хоча зазвичай їхня робота зводилася до того, щоб стежити за роботою криміналістів і судмедкспертів. Якщо вони були присутні на місці події, проведений спеціалістами огляд мав юридичну вагу в суді. І коли з’являлися надто активні хлопці, які свої обов’язки брали близько до серця й лише заважали поліції, їм треба було, як казав колись Брайц, дати доброго копняка.

— Дивіться, надворі перше січня, я збирався піти з дочками, яких рідко бачу, на прогулянку містом, і я це зроблю. У нас мало часу. Хтось може мені в двох словах розповісти, в чому справа, бо інакше я забираюся звідси?