— Це ваше авто?

— Яке?

Він розповів про засніжену машину на узбіччі шосе.

— Я не знаю, чиє воно. До шосе я дуже рідко ходжу. Якщо мені потрібно в село, я йду іншим берегом озера, там красивіше. А з того боку нема нічого, що було б мені цікавим.

Коли Тарас і Тіна пішли, стара стояла у дверях і махала їм услід, собака і кішка стояли кожен зі свого боку. Перш ніж виїхати, Тарас старанно занотував у свій записник номерні знаки, марку і колір засніженого автомобіля. Роботи було рівно стільки, аби він, всівшись за кермо, кілька разів подихав на руки.

Вони рушили далі, та натрапили лише на замкнені двері і затулені вікна. Дача Прелців теж була такою.

— Тут я святкував Новий рік.

— Та ну, — сказала Тіна і раптом посерйознішала. — А де ти був минулого тижня?

Вона засміялась, і тієї ж миті пролунав іще один вибух — іще одна петарда. А тоді ще одна, дві... п’ять.

— Настав час виконати обов’язки поліційного відділка Бохинської Бистриці, — сказав Тарас і виїхав автом на дорогу, яка повертала за північно-західною частиною озера. Вони в’їхали на подвір’я великої дачі, справжнього будинку, де стояли дві машини — джипи з місцевими номерами, а перед будинком веселилася група з чотирьох молодих людей віком двадцять-тридцять років, дві пари. Вони стояли довкола великого сніговика і передавали з рук у руки пляшку, з неї пив і бородатий чоловік, який стояв навколішки перед сніговиком і намагався приліпити до нього велику подовгувату сніжку, яка, мабуть, мала бути пенісом. Коли Тарас вийшов з авта, чоловік підвівся й агресивно розвернувся до нього.

— Що таке? — закричав він.

Тарас повільно, ніби у нього попереду всенький день, витягнув посвідчення і помахав ним у повітрі. Найголоснішого це не зупинило.

— Якщо маєш ордер на обшук... інакше греби звідси.

Дівчата за його спиною захихотіли.

У той час з-за машини вийшла Тіна.

— О-о-о, а це хто? Поліцейська... підстилка. Та ні, їх тут дві... — хлопець обернувся до своєї зграї і верещав на все горло. — Дві поліцейські шмати. Одна для траху, а друга для пиждження.

Компанія реготала, наче поведінка їхнього товариша була найприроднішою річчю в світі. На їхній землі поліція їм нічого не зможе зробити. Тіна стояла біля дверей машини і запитально дивилася на Тараса. Тарас підійшов до крикуна, і той перестав сміятися, нахмурився, намагаючись двома ногами міцніше втриматися на землі, на снігу, хоча при цьому й похитувався.

— Нам треба лише поговорити, — сказав Тарас спокійно, ніби не чув його криків.

— Я не маю про що з тобою говорити, — закричав його співрозмовник і замахнувся. Удар був слабким, радше п’яне розмахування руками, а не серйозна загроза, тож Тарас ледь відхилився, вхопивши при цьому його руку, шарпнув до себе і заламав за спину. Чоловік застогнав і повалився на коліна.

— Тіно, в багажнику лежать наручники.

— Грьобаний коп...

Він пробував викрутитись, але Тарас тримав міцно, чоловік завив, застогнав, коли інспектор натиснув сильніше, і завмер. Троє друзяк, хлопець і дві дівчини, стояли розгублені. Тарас спокійно на них дивився, чекаючи, поки Тіна принесе наручники.

— Ви збираєтеся вдягнути йому наручники? — запитала одна дівчина.

Тарас не відповів. Застебнув наручники, підштовхнув молодика до машини, відчинив задні дверцята і турнув його на заднє сидіння. Замкнувши машину, інспектор розвернувся до трійці.

— На чому ми зупинились? Ага...

Він іще раз показав посвідчення.

— Тарас Бірса, старший інспектор-криміналіст. Ви нам зможете виділити п’ять хвилин?

Молоді люди розгублено перезирнулись, і тоді дівчина, яка першою озвалася, кивнула головою.

— Дуже добре. Зайдемо всередину, там тепліше?

Тарас вказав на будинок, і компанія знову переглянулась, а тоді всі вирушили до дверей.

У будинку, у вітальні, в яку вів маленький передпокій, панували хаос і сліди святкування. Всюди лежав розкиданий одяг, на столі валялися порожні й напівпорожні пляшки з-під алкоголю, поруч склянки, деякі з них перевернуті. Не чекаючи запрошення, Тарас сів за маленький столик зі скляною поверхнею і показав на стільці довкола нього. Тіна стала у колеги за спиною.

— Ми хотіли б відібрати у вас свідчення у зв’язку з випадком, про який ви вже, мабуть, чули...

— Давайте на цьому зупинимося, — озвався приблизно тридцятирічний чоловік, який сидів між двома дівчатами. — Я достатньо довго вчив право, щоб знати, що ми можемо відмовитись давати свідчення.

Він озирнувся довкола, мовби чекаючи схвалення. Здавалося, що він його не отримав, та все ж продовжив:

— Я маю рацію? І якщо я маю рацію...

Він показав рукою на двері.

— Якщо ти маєш рацію, то тут через півгодини буде відділ із запобігання поширенню наркотиків, — сказав Тарас і пальцем тицьнув на рештки білого порошку на столі. — А я залишуся в будинку і простежу, щоб нічого не опинилося в озері. А тепер заткнися.

Він витягнув з кишені записник і подивився на першу дівчину. Через десять хвилин він мав їхні імена, адреси, телефони, дані про роботу — студенти. Вони тут були вже десять днів, залишаться ще на три, їх було лише четверо і нікого більше, ніхто не пропадав і вони нікого не бачили.

— Це ви вкрали човен у Балажичів?

Компанія перезирнулася.

— Ми справді каталися озером на одному човні, — сказала дівчина, яка, очевидно, взяла на себе роль головної.

— І?

— Ми каталися два-три дні, і все. Але ми його ні в кого не крали, бо він лежав на землі. Потім ми хотіли повернути його туди, де знайшли, але не змогли пригадати місця, тому прив’язали його на березі до одного стовпця.

— Стовпця?

— На причалі, — пояснив хлопець. — Як мінімум, ми його повернули... комусь повернули.

— Ви зможете показати це місце?

Дівчина кивнула.

— Їдете цією дорогою, на першому повороті, який веде до головної дороги, треба повернути до озера, і коли виїдете на берег, причал буде десь за сто метрів праворуч або ліворуч, я вже точно не пам’ятаю.

— Покажеш моїй колезі, добре?

Дівчина подивилася на Тіну, ніби вперше її побачила.

— Але туди зараз не проїдеш машиною.

— Ми перейдемося пішки, — сказала Тіна і вказала на двері. — Будь ласка...

Тарас і двійко інших сиділи в тиші. Він на них спокійно дивився і чекав. Недовго.

— Нас підозрюють? — запитала дівчина.

— Ви маєте на увазі в чомусь іншому, крім нападу на поліцейського, вживання наркотиків і викрадення човна?

Обоє здригнулися.

— А хіба ви не сказали...

— Що?

— Що ви заплющите на це очі?

Дівчина показала рукою на стіл.

— Сказав, — відповів Тарас. — І дотримаю свого слова, якщо ви мені трохи допоможете.

Вони обоє слухняно нахилилися до нього.

— Дівчину вашого віку, ймовірно, не місцеву, тиждень тому, коли ви вже тут забавлялися, хтось жорстоко вбив. Включіть голову і розкажіть мені щось... Що-небудь.

— Що? — запитала дівчина.

— Що-небудь, — відповів Тарас і подивився на чоловіка.

— Що? — видушив той у відповідь на погляд.

— Дівчина була досить приваблива. Чоловіки таких запам’ятовують. Розкажи мені про десять дівчат, яких ти цього тижня зауважив поблизу — в готелі, на лижах, де-небудь...

Молодик стенув плечами.

— Не знаю... Я бачив групу англійок на Воґелі.

Тарас йому кивнув.

— Я їх запам’ятав, бо мені здалося, ніби вони вперше стоять на лижах.

Тарас кивав.

— Я пам’ятаю офіціантку в готелі...

— Високу фарбовану блондинку?

— Так, її.

Тарас уже мав її в записнику.

Хлопець стенув плечима.

— Не знаю, ми тут... ну, як сказати... в цій дірі, і, крім того...

Тарас кивнув, так, вони приїхали парами.

— А ти? — обернувся він до дівчини.

— Я?

— Ага.

— Я не дуже розглядаю жінок... Ну, не знаю, тут і так нікого нема. На лижах я теж зауважила тих англійок, офіціантку я не пам’ятаю, в готелі ще були якісь малі шмаркачки. Ти пам’ятаєш, ми ще їх жартома назвали...