— Ми не зможемо стати вашими заступниками перед кровопивською владою, — просипів він. — На них ще може справити враження статус судді, проте я не розраховував би на це занадто. Номінально ми не маємо договорів, які би регламентували співпрацю чи забезпечили вам шляхи до відступу.

— Знаю. Але в мене є недоторканність. Принаймні у світі магів. А ще — тут обоє Вартових. Як би ви оцінили наші шанси на перемогу в сутичці?

— Вельми високо. Тіньові, які не мають королівської крові, не володіють ані вмінням насилати туман, ані здатністю легко пробивати щити. Їхня сила суто в кількості. Найбільше остерігайтеся навіювання, та й воно може торкнутися лише когось одного. Проте якщо ви й переможете сьогодні, чутка про повернення повноцінних Вартових пошириться дуже швидко, і наступного разу по вашу душу прийдуть володарі непересічних сил, а не рядові воїни.

— Дякую за інформацію. Саме тому я хочу дійти з ними згоди сьогодні й не відкладати це до наступного разу, — відказав суддя чеський і підвищив голос, аби його почули й інші, а не лише Маріан: — До зустрічі внизу, панове. Сьогодні ж день виборів! Оце пекло буде!

Златан посміхнувся і рвонув сходами нагору. Варті здавалося, що йому просто горить якнайшвидше дістатися власної смерті.

«Але не діждуть, я не дозволю цього!» — пообіцяла собі чаклунка.

«І що ти зробиш?» — недовірливо допитував внутрішній голос.

«Все. Я зроблю все».

Коли нагорі сходів заворушилося повітря і в передсвітанковій сірості окреслилися тіні кровопивць, котрі перекривали їм шлях суцільною стіною, дівчина здригнулась. Але Златан не спинявся, піднімаючись їм назустріч. Тож і вона не мала права зволікати.

Чех завмер просто перед тіньовими, хоча поки що їх розмежовували невидимі щити. Варта й Амброз застигли на сходинку нижче.

— Я — Пожирач, панове, — голосно заявив Златан. — Я — чеський суддя. І я — вбивця принца Атанаса. Вислухаєте мене, перш ніж ми перейдемо до справи?

Штори на вікнах не пропускали навіть світанкової сірості, тому кімната, обрана для переговорів, потонула в темряві.

— Убивця може говорити, — прошипіли голоси, сплетені разом так міцно, як мотузка для петлі, яка от-от затягнеться смертельним вузлом.

Златан вийшов на середину зали. Кровопивці стояли півколом і невідривно, не кліпаючи дивилися на нього — багато-багато червонуватих крайок довкола очей горіли рівним світлом.

Варта спинилася поруч із магом, намагаючись не випускати з уваги жодного руху. Вона вже налаштувалася на сутичку і тепер підраховувала кровопивць та вишукувала їхні ушкодження. Передсвітанкова сизість знадвору навряд чи могла зашкодити монстрам, проте дівчина цілеспрямовано протягла павутину до вікна, щоб зірвати штору найпершим же рухом і дезорієнтувати їх. Також її увагу привернула люстра. Дорога, масивна, з десятками геть непрактичних кришталевих деталей. Які можуть дуже гарно тріснути й розлетітись. І вогонь, так. Варта перезирнулася з Амброзом. Він експерт, коли йдеться про вогонь і руйнацію. Знатиме, що робити.

— Я прийшов сюди сам, бо знаю вашу мету і хочу досягти порозуміння, — почав Златан.

— З убивцею порозуміння нема, — зашелестіли голоси, і червоні крайки очей пояскравішали. — За пролиту кров чи зірвану тінь має пролитися кров або впасти тінь убивці. Закон непорушний.

Маг кивнув.

— Так. Я знаю про правила кровної помсти — навіть більше, ніж хотів би. Але дозвольте прояснити ситуацію. Члени чеської фракції, які уклали угоду з вашими побратимами, порушили закони Центральноєвропейського конгломерату. Вони продавали чародійську кров. Відповідно, ваш принц і його посіпаки — не менші порушники.

— Чародійські виплідки отримували свою плату. Інше не цікавило їх.

— Так. Але саме розслідування їхнього злочину привело мене в полон до Атанаса і двох його соратників. Через незнання того, з ким маємо справу, мені довелося зіткнутися з вашим принцом. Я захищав своє життя в рівному протистоянні й не маю жодного стосунку до магів, які порушили угоду та потім підступно вбили Атанасових поплічників. Моє завдання — зберігати мир у Конгломераті. Суддівську недоторканність визнають та поважають усюди. Чого я хочу і від вас.

Златан замовк.

Варта напружилась. Ось зараз. Зараз вони атакують. Проте кровопивці тільки хиталися з боку в бік, ніби їх колихав протяг, і вели далі:

— Ми любимо правду, чародію. Сміливість поважаємо як найвищу з чеснот. Тому вислухали тебе. Але завдання наше не слухати — а покарати вбивцю. Вбивця — ти. Тобі нема прощення за тінь Його Високості, зірвану свідомо чи випадково.

— А за кров празьких чародіїв кого вбивати? — гаркнув Амброз, котрий тремтів так, ніби це йому загрожувала розправа.

Кровопивці озвалися — не гнівно, не ображено — рівно й просто. Саме ця рівність їхніх голосів найдужче лякала Варту. Вона розуміла, що почвари не відчувають ненависті чи злості, вони не хиляться від емоцій чи Златанових аргументів, їм начхати на закони Конгломерату. Тіньові прийшли сіяти смерть. Усе інше цікавило їх не більше, ніж дзижчання мухи.

— Ми платили за кров, чародію, — видушили вони. — Се частина угоди.

— До біса такі угоди!..

— Тихо, Амброзе! — прикрикнув Златан. — Ми не для сутички тут.

Варта зрозуміла, що якщо не зробить нічого, то з хвилини на хвилину все вибухне. Але що зробити? До чого апелювати перед тварюками, котрі мають свій закон і вірять лише...

Лише крові. Та силі. Тому слова для них — пустий дзвін. Тому нема сенсу апелювати до чаклунських статусів і традицій — треба, щоб тіньові відчули загрозу для себе. Загрозу, якої не відчували вже століття, — те, що ховається в її, Златановій та Амброзовій крові.

— Пане суддя! — вигукнула чаклунка. — Ви недостатньо чітко висловилися щодо ваги вашої роботи, — вона зробила крок уперед. — Іменем Вартових Центральноєвропейського конгломерату заявляю, що ваші претензії до Златана Богуміна не мають сили. Бо він є суддя чеський. Його оберігає недоторканність...

— Ми вже чули се, чародійнице.

— Але він має й інший захист: прадавню силу Вартового в своїй крові — і мене як напарницю. Тому якщо посмієте торкнутися його, то Пожирачі, як ви звете нас, вистежать кожного з вас і знищуватимуть удень та вночі, у великих містах і забутих селах, усюди, де тільки майне ваша тінь. Якщо ви посмієте простягти кігті до судді чеського, на плечі якого наш добробут спирається, то, клянуся на своїй крові... — вона звільнила павутину і перерізала собі долоню, відчуваючи, як спалахують жагою очі кровопивць, — ...клянуся, що покладу своє життя до останнього вдиху на те, щоби стерти вас на попіл.

Варта стиснула долоню, з якої капотіла кров, і тільки тепер відчула, що вона вся горить. Тіпало, мов у гарячці. Але ця клятва могла зіграти краще за прості слова.

Створіння зашелестіли схвильовано та збуджено, а тоді заговорили:

— Ви назвалися Пожирачами. Пожирачів у цих краях не було вже...

— Сто років, — твердо відповіла чаклунка. — Та ви добре відчуваєте, що палає в моїй крові. Ви й самі розумієте, що перемогти могутнього принца Атанаса не зміг би простий маг. Вартові знову на сторожі Конгломерату. Ви ж чуєте це.

Вона примружила очі й окинула поглядом стіну тіней напроти.

— Це правда. Ти правдиво носиш дику кров... Але вбивство особи королівської тіні стоїть вище над усе, — зашелестіли почвари.

Чаклунка не стримала стогону. Златан узяв її поранену руку в свою. Його долоня спітніла й вихолола. Дівчина уявила, чого йому коштувало стояти зараз перед своїми потенційними вбивцями і говорити спокійним та впевненим голосом, ніби він звертався до правлінців з трибуни Конгломерату.

— Ми добре почули твою клятву, правдива Пожирачко, — продовжили кровопивці. — Від імені великого роду королів Валахійських говоримо, що готові протистояти тобі, доки останній із нас не впаде попелом на землю.

— Це я можу й зараз влаштувати, — озвався Амброз, хрускаючи фалангами пальців. — Пожирачів, слава вищим, у нас вистачає. Вартова буде не сама, коли прийде по ваші тіні.