Він схопився за груди, мовби теж не міг набрати вдосталь повітря.
Варта сіпнулася вперед, але кровопивці випередили всіх. Вони нечутно й легко обійшли угорців та барикади, ковзнули, невловимі для плетив алхіміків, і розчинилися всередині, не торкаючись ні дверей, ні палацових вікон.
— Стіни їх не стримують. Вони зараз знайдуть свою жертву. Когось із чехів, — зачаровано прошепотів Златан. — Магія спровокує вибух. Адже ті, хто всередині, не очікують нападу і захочуть захиститися. Навіть випадково. Навіть інстинктивно. Магія, і... — чех вибіг на площу перед палацом і заволав: — Кровопивці всередині! Якщо спалахне іскра, кранти нам усім! Негайно зніміть закляття! Іменем суду і здорового глузду, виродки!
Його крик привернув загальну увагу. Кілька угорців висунулися з-за барикад ні в сих ні в тих. Варта могла б посперечатися, що живих кровопивць їм бачити не доводилося.
— На це потрібен час... — озвалися правлінці.
— То починайте! — гаркнув Златан. — Це наказ.
Він шарпнув рукавиці, поправляючи їх, і напружено подивився в бік палацу.
— Усі, хто не знімає закляття — геть звідси! — крикнула Варта, розуміючи, що в них є хвилина-дві, не більше, перш ніж кровопивці знайдуть своїх жертв усередині.
— Аге-ей! Вартова, не здіймай стільки шуму. Бо в мене у вухах дзвенить! — знайомий голос змусив дівчину напружитися.
Віслав наближався до них, позіхаючи, мовби щойно прокинувся. Підійшовши до Златана й Варти, він широко всміхнувся.
— Я від Аланека почув, що у вас тут повний триндець. І прийшов із власними планами, але так уже й бути — допоможу задля наших численних непорозумінь у минулому, — світлий маг позіхнув іще раз, прикриваючи рота долонею, а тоді різко розвів руки, спалахом енергії відштовхуючи і Вартову, й суддю.
Чаклунці здалося, що світ репнув навпіл. Світляк застиг із розкинутими руками, як розп'яття людського святого. На палац упала ледь зрима тінь, що нагадувала повітря над вогнищем — вона так само дрібно тремтіла і викривляла все, змушуючи очі сльозитися.
— Хвилини півтори я вам гарантую, — кинув світляк до угорських правлінців. — Устигнете зняти свою вибухову шмагію?
Ті квапливо кивнули й заметушилися за барикадами.
— Я прийшов до Бертока. Поспілкуватися, так би мовити, — процідив крізь зціплені зуби Віслав. — Але як його тут нема, то зачекаю.
— Він уже нічого не зробить, — заперечив Златан. — Щойно закляття з палацу знімуть...
— Не бійсь, суддя, я триматиму його на контролі, хай хоч скисне.
— Добре, — кивнув Златан і покликав Амброза та Алебарду. — Слухайте. Щойно угорці знімуть закляття і час рвоне, ви повинні затримати їх. Коли судді безпечно покинуть палац, то вирішать, що робити.
— Діло кажеш, — погодився незвично похмурий Амброз. — Алю, збери всіх сюди.
Той помчав по периметру, де темні й світлі алхіміки креслили свої плетива. Амброз попрямував до кількох чеських правлінців, котрі похмуро позирали на палацові стіни.
— Златане, — Варта нетерпляче смикнула його за рукав. — Тепер ти розумієш, що час звалювати?
Дівчина помітила, що руки Віслава посмикуються і напруга, написана на його обличчі, зростає. Проте Златан не поворухнувся.
— Я люблю тебе, Аґато Станіславівно. Я пропав того ж дня, як зустрів тебе вперше. І я не шкодую про це ні краплі, — прошепотів чех у відповідь і подивився на неї очима з гіркими вогниками. — Хочу, аби ти пам'ятала це надалі, що б не сталося. А тепер — мені час до наших кривавих друзів. Складеш компанію? Твоя сила може знадобитися, — він не став чекати на відповідь, сховав руки в кишені, відвернувся від Варти і рішуче попрямував до головного входу в Чернінський палац, який посмикувався, наче ілюзія, що танула в передсвітанковому повітрі.
***
— Куди ти преш, придурку? — Варта кинулася за Златаном і разом із ним перетнула межу щитів Віслава, за якою завмер у часі палац.
— Я їй у коханні зізнаюсь, а вона мене придурком величає... Хіба не очевидно? Кровопивці прийшли вбити тих, хто зірвав тіні їхніх друзів, — відповів Златан на диво безтурботно. — Я — вбивця самого принца. Мені спасу від помсти не буде ніколи й ніде. Піду до них. Коли не вдасться домовитися, то краще йди геть: не думаю, що тобі треба на це дивитися. Я б хотів залишитися в твоїй пам'яті крутим магом, а не закривавленими шматками плоті.
— Отже, ти усвідомлюєш: якщо прийдеш сам, тебе однаково вб'ють, — відповіла Варта, відчуваючи всю холодну вагу цих слів, які відлунювали порожнім коридором.
— Так. А якщо не прийду, то скоро розвидниться. Кровопивцям доведеться відступити. Але вони з'являться наступної ночі — так казав Маріан. Дякую, мені вже вистачило постійного тікання від прокляття та демона. Не хочу ще й цих від кривавих монстрів шукати спасу. Мені осточортіло таке життя.
— Тут є я й Амброз. Разом ми можемо вбити кровопивць, — не здавалася Варта, хоча внутрішній голос твердив, що легше повіситися, ніж переконати в чомусь Златана Богуміна. — Я вже поновила сили. А ці почвари мають бути слабшими за своїх очільників.
— Убити? Так, можемо. Троє чародіїв зі здатністю здирати тіні повинні пересилити це збіговисько. Тим паче, на нашому боці їхня непоінформованість про те, що Вартові повернулись.
— Я їх поінформувала, коли ми зіткнулися в парку. Але не певна, що вони повірили, — я була геть знесилена тоді. Тепер інша річ.
— Знаєш, Бертокові сподобався би твій кривавий хід думок. Але вб'ємо цих — прийдуть інші.
— А ти підеш, щоби просто їм здатися?
— Просто? Звісно, ні. Треба, щоби вони задовольнили своє бажання помсти і не заподіяли нічого іншим. Якщо вийде порозумітися, тоді все обійдеться. У мене є трохи аргументів та пропозицій. Я використаю всі.
— Гаразд. А я піду з тобою і повбиваю їх. Якщо аргументи та пропозиції не спрацюють, — похмуро відказала Варта, певна того, що перемовини з такими суперниками буде важко провести безкровно.
— Та і я не втрачу нагоди трохи поскубти тіні монстряків, — озвався позаду засапаний Амброз, наздоганяючи Варту й Златана. — Куди без мене рвонули? — він гнівно вирячив очі на брата.
— А з вас вийде непоганий дует. Обоє любите кидатися просто в серце небезпеки, — відповів чех без злості. — Ну ходімо вже, не витрачаймо фори, яку подарував Віслав.
Тут тиша палацу, застиглого в часі, раптом луснула, і звуки заповнили все. Стіни здригнулися: десь ліворуч прогримів вибух. Зі стелі посипалися шматки ліпнини. Шибки взялися тріщинами, як тонка крига.
— Здається, вони не встигли остаточно зняти закляття, — спохмурнів Амброз. — Онде гахнуло...
— Розберуться. Головне, що ми всі не злетіли в повітря.
У кінці коридору затупотіли кроки. Варта напружилась, але тоді пригадала безшумний рух кровопивць і зрозуміла, що попереду — лише люди. Створіння з плоті й крові.
Судді на чолі з Феліксом і група чеських магів поспішали вниз, до виходу.
— Суддя Златан! — австрієць, здавалось, дуже здивувався, побачивши їх тут. — І обоє Вартових. Що трапилось? Що зовні? Ми почули вибух...
— У лівому крилі щось бахнуло-таки. Але ми змусили угорців зняти закляття й потрапили сюди. Хочемо оглянути палац, щоб тут раптом не залишилося ще небезпечних сюрпризів. Це всі полонені?
— Так, — кивнув Фелікс.
— Тільки Якуб відстав, — похмуро озвався один із чехів.
— Ясно, — кивнув Златан. — Ми з Вартовими скоро приєднаємось до вас зовні. Унизу кандидат Віслав і глава світлих Алан, вони повинні затримати угорських заколотників. Чи ви раптом не зустрічали тут кровопивць?
— Кровопивць? — Емек кумедно кахикнув. — Ґдиби я їх побачив тут, то волів би ніколи більше не проводити зборів у Чернінському палаці.
Румунський суддя відділився від гурту, підійшов до Златана і суворо зміряв його поглядом:
— Якщо вони поруч, вам краще тікати. Матимете хоча б спокій до наступної ночі.
— А наступної ночі що? — гмикнув Златан. — Часником обвішатися?
Румун відповів не одразу.
