Суддя запросив її до палацу, де відбувалося засідання Конгломерату минулого тижня. Як виявилося, Желібор працював там, поєднуючи офіційну посаду про людське око з суддівською. Зі стін його кабінету на відвідувачів дивилися похмурі королі давнини, трійця князівен, серед яких Варта впізнала засновницю Праги, скорботні людські святі та золоті стрілки астрономічного годинника. Того, якого так наполегливо вимагала Дикоросла — хоч на фото, а Варта все не знаходила часу до нього дістатися.

— Шановна претендентко, — суддя чеський говорив спокійно, але чаклунка усвідомлювала: цей спокій зовнішній. — Я викликав вас через неприємну ситуацію. Тому дозвольте не прикриватися суддівським нейтралітетом і говорити відверто.

— Люблю, коли говорять відверто, — чаклунка всміхнулася.

Сухорляве обличчя зі шрамами на щоках не виражало нічого хорошого.

— Спокій і добробут для мене понад усе. Ви ж, претенденти, заледве встигли провести тут тиждень, а на ваших руках уже кров світлих. Йдеться про інцидент у Клементінумі, котрий з легкої руки й завдяки беззаперечному авторитету пана судді австрійського зійшов вам із рук. Та вгамувати пана Віслава — це вам не жарти. Братові загиблого ніхто в Конгломераті не авторитет.

— Навіть чеський суддя?

Желібор здвигнув бровами і задер голову вище. Варта подумала, як кумедно було б, якби цей злостивий чех визнав, що він, хай великий і могутній, але не суперник невідомому Віславові. Але той лише зміряв її довгим поглядом і відказав:

— Ми тут не для того, щоб обговорювати мій вплив. Та враховуйте, що є сили, з якими важко мати справу.

— Співчуваю, що вам важко мати справу з цим паном. Щодо нашої ситуації — це був самозахист і нещасний випадок, — відказала Варта.

Вона знала, що суд дійшов такого ж висновку, тому погрози одного-єдиного чеха нічим їй не зашкодять. А він, напевне, хоче випробувати майбутню Вартову на міцність. Чи просто проїхатися по її нервах.

— Можете не замилювати мені очі своїм самозахистом, — Желібор зчепив пальці в замок. — Ще один такий випадок — і обіцяю вам, що розмова буде іншою. Вам не допоможе ні древність родів, ні виняткові обдарування чи заслуги під час Гри. Закон повинен працювати для всіх — інакше це вже не закон. Якщо ваш напарник уважає, що прихильність кількох суддів буде й надалі захищати його, то він помиляється.

— Пане Желіборе, — Варта нахилилася вперед над столом. — Якщо ми заговорили відверто, дозвольте навзаєм подякувати вам за теплий прийом у Празі. Це був справді незабутній вечір.

— Я не зовсім розумію, до чого це зауваження, але вловлюю в ньому недоречну іронію.

— Наступної ночі після засідання Конгломерату на мого партнера напала група світлих, — вела далі Варта. — З дуже конкретною метою. Я поки що не знаю тут жодної особи, яка прагнула би прибрати Богуміна більше, ніж ви, і водночас мала достатній вплив, щоби прикрити цю справу.

Обличчя чеського судді не змінилося.

— Ви, Тарновецька, хочете заявити, що я причетний до цього нападу? Закликаю вас подумати двічі, перш ніж відповісти безглуздим наклепом.

— Самі просили відвертості, — Варта усміхнулася, бо прихований, але відчутний гнів судді розбурхував її внутрішню темряву несподівано сильно. — А оскільки ви щойно пообіцяли... що саме? іншу розмову? — то скидається, що погрози для вас — звична річ. Тож і замах не мав би становити проблеми для такого могутнього поборника пітьми.

— Якби я хотів узгодити щось із вами чи з молодим Богуміном, то це був би відвертий діалог, — на мить Варті здалося, що Желібор виправдовується. — У мене немає жодних причин нападати на вас.

— Ну а в мене немає жодних причин вірити вам. Тому пропоную перейти до злісних злочинців. Яким я сприяю. Ви ж задля цього мене викликали, так?

Желіборове чоло, посічене зморшками, зовсім насупилося.

— Ми ще повернемося до попереднього питання. А наразі... Чи були ви свідком того, як минулої п'ятниці о четвертій дня в районі Малої Страни світлі алхіміки переслідували викрадачку, належну до відьомського шабашу?

— Я була свідком того, як троє алхіміків напали на одну беззахисну відьму й погрожували розправою.

— Чи відомо вам, що ця відьма — крадійка?

— Ні, я бачила її вперше. На зловмисників більше скидалися алхіміки. Вони напали втрьох на одну. Посеред дня. На вулиці, де могли зашкодити простим людям чи явно продемонструвати свою силу. Нам пощастило, що ніхто не помітив сутички...

— Залиште турботу про наслідки для фракції. Це їхня робота. Як і порушення алхіміків та покарання за цю самодіяльність. Я хочу довести до вашого відома, що відьма викрала цінну річ, яку ми планували використати для обміну з представниками Середньоазійського конгломерату. Ви маєте бути свідомі того, що середньоазійці не мають сентиментів щодо сусідів, зокрема щодо українців.

— Наскільки мені відомо, ця «цінна річ» — власність шабашу, котру відьми навряд чи планували віддавати східнякам, — відповіла Варта. — І судячи з того, що ви вичитуєте мене, замість податися до глави шабашу з претензіями, прав на ту річ у вас немає. Чи я помиляюсь?

— Ви некомпетентна, щоби зрозуміти всю складність взаємодії з шабашем. Я працюю з цією проблемою багато років. Не лише я, а й тутешні алхіміки.

— До речі, саме ці алхіміки згодом напали й на мого партнера. Це теж частина вашої програми з урегулювання взаємин?..

Варту пересмикнуло від згадки про Сакре Кьор, яке й вивело світлих просто на Златана. Що більше вона пригадувала той вечір, то більше розуміла: не мали б горді й помірковані зазвичай алхіміки кидатися на незнайомого прибульця. Тим паче — затято намагатися вбити Златана лише за те, що вона, його «емоційний зв'язок», втрутилася в їхні плани.

Желібор не встиг відповісти — телефон завібрував, і суддя зиркнув на нього. Обличчя чаклуна кілька секунд зберігало непроникність, а тоді брови сіпнулися вгору. Варта краєм ока спостерігала за найяскравішим виявом його емоцій. Проте цей спалах одразу ж розчинився в напускному спокої.

— Шановна Тарновецька, маєте щастя, — відповів суддя за кілька секунд настільки сухо, наче повідомляв про чиюсь смерть. — Польська делегація в Середньоазію оббила всі пороги і змогла дуже оперативно знайти для вас один із вивезених артефактів. Зараз вони вирішують бюрократичні питання, щоби перевезти його сюди. Це може вилитися у фінансові витрати, яких ми не планували. Та це питання піддається розв'язанню. Спробуйте тільки після цього заявити, наче я стою на вашому шляху.

— Скажіть їм зробити фото, тільки-но буде змога, — попрохала Варта у чеського судді, коли перший шок від новини минув.

Серце досі неспокійно стукотіло. Проте чаклунка добре пам'ятала, що казала Ґертруда Горачекова у своїх спогадах: останній хранитель виготовив багато копій артефактів. А впевнитись у справжності знахідки, на щастя, легко. Перед її внутрішнім зором стояли плями опіків на шкірі Меделіни Богумінової.

— Навіщо вам фото, дозвольте поцікавитися?

— Для інстаграму, трясця! — огризнулася Варта. — Я мушу впевнитися, що цей артефакт — справжній.

— Ви ставите під сумнів новину від польської делегації? — не приховуючи неприязні, спитав суддя.

— Я ставлю під сумнів усе. Дуже сприяє виживанню. Вимагаю фото, на якому буде чітко видно знахідку. Необхідно, щоб її тримали голими руками, — відкарбувала Варта, дивлячись в очі Желібора. — Руки не відсохнуть... сподіваюся.

— Посли здатні підтвердити справжність об'єкта без ваших нагадувань, — відповів суддя, не відводячи погляду. — Не заважайте людям робити свою роботу, шановна Тарновецька. У вас буде куди менше вільного часу в разі затвердження на посаді.

— Боюсь, тутешні зникнення магів не додають настрою на відпочинок.

— Попрошу вас не вигадувати нісенітниць. Ми не стикалися з жодним зникненням.