— Ви — кандидат на посаду глави, — відповіла дівчина, здогадавшись, хто прийшов по її душу. — Такий вчинок перекреслить вашу кар'єру.

Чоловік видавався їй надто молодим для верховного правлінця — вона не дала б йому і сороківку.

— Я фіктивний кандидат, Вартова, — заспокійливо відказав маг. — Ти що, ніколи не спостерігала за тим, як у людей вибори проходять? Хтось має створювати видимість конкуренції, бо інакше нікому не весело. Новий глава вже очевидний. Як я казав: чхати на цей Конгломерат, паяців із фракції та їхні політичні ігри. Мене попрохали створити видимість гри, бо ж я, бачте, — найсильніший. Хай ідуть до біса, коли мого брата вбивають двійко темних, а суд торочить, що вони не винні. Та не турбуйся, про мій візит ніхто не дізнається. Подякуй своєму Богумінові за прекрасний захист дому — ваші людські сусіди навіть шуму не почують...

Світляк тріпнув рукою, і дівчина відчула на чолі іскри холоду. За секунду іскри стали матеріальними і вчепилися в голову терновим вінком. Гострі скалки заповзали глибше під шкіру. Кров скрапнула з брів і потекла по щоках, стікаючи по шиї та у виріз футболки. Він справді грався з нею.

— Скажімо, дівчинка Вартова не витримала тиску відповідальності і покінчила з собою. Придбати отруту неважко. У цьому місті продається все. Якщо ти готовий заплатити достатньо.

— Ніхто в самогубство не повірить. Особливо ті, хто знає мене, — говорити ставало важче й важче, але Варта намагалася.

— Це не відіграватиме ролі. Буде факт, і все. Жодних слідів. Час, час, Вартова.

Маг спокійно дістав із внутрішньої кишені ампулу, в якій блискотіло щось срібне, схоже на ртуть, — труйка. Вартин погляд знайшов запонки на рукавах мага: в очі їй впали крихітні зображення грального кубика. Інший гральний кубик — не зображення, справжній — лежав у внутрішній кишені куртки, нагадуючи пророцтво глави шабашу.

«Ти зустрінеш світлого диявола», — казала їй празька баба.

«Здається, зустріч відбулася», — зіронізував внутрішній голос.

Чаклунка розуміла, що чутливість повертається до її тіла. Але надто повільно, надто важко. Вона не могла ще й пальців зігнути, не те що схопити павутину чи поворухнути головою. Сили могутньої Вартової стало лише на те, щоб рішуче стиснути губи.

Проте маг клацнув язиком, насилу відкрив їй рота і так само дбайливо та педантично влив туди весь уміст ампули.

Паніка захльоснула Варту з пекучим холодом рідини, котра проникла в горло. Світляк задоволено дивився на неї. Не просто задоволено — а любовно. Як на майстерний витвір своїх рук.

Мурашки сипонули по шкірі.

Павутина напнулась і озвалася надто пізно.

Дівчині здалося, що цей легкий порух власної сили — щось шалене й неймовірне. Вона плюнула просто світлякові в лице. Пізно — отрута вже опинилася всередині, загнана туди рефлекторним ковтанням. І хтозна, скільки часу ще має тіло, перш ніж...

Варта зашипіла і знавісніло шарпнула старовинне дзеркало, що стояло під стіною, мов примара. Павутина, всотуючи підсилення, відірвала різьблену рамку від стіни, і маг, котрий не очікував такої різкої зміни, не встиг відсахнутися. Задзеленчало скло, увсебіч посипалися скалки.

Долаючи шалений опір власних м'язів, Варта пошкутильгала в кімнату. У скронях все пульсувало. Вона розуміла, що треба викликати блювоту. Точно й негайно. Але маг не чекатиме. Навряд чи нападника його штибу зупинить нещасне дзеркало, розтрощене об голову. Навряд чи його взагалі що-небудь зупинить.

Дівчина підійшла до дверей на балкон і миттєво оцінила висоту другого поверху.

«Двічі не вмирати», — вирішила вона і вчепилась у перила з твердим наміром перелізти через них.

Зустріч із бруківкою внизу точно стане болісною. Але треба опинитись якомога далі від...

У шлунку все стиснулось. Очі наповнилися сльозами, голова затуманилась.

Варта підозрювала, що це запаморочення — вже дія отрути. Пальці розтиснулись, а ноги стали м'якими, як суфле. Вона притулилась спиною до стіни і глибоко вдихнула.

«Без паніки. Треба спершу виблювати ту заразу. І вистрибнути...»

Тут горло розітнуло, мовби ножем. Ізсередини здійнявся вогонь. Він поширювався швидко. Присмак віддавав обідом та відьминою кавою.

«Вогонь Джульєтти» — назвала свій напій Душанка.

«Ото з мене Джульєтта на балконі», — встигла подумати Варта, але темрява застелила очі, і тіло перестало опиратися тому, що несла з собою срібна отрута.

Златан викликав і відкликав щити зо два десятки разів. Вони слухалися бездоганно, навчені відгукуватися на перше бажання онука судді. Відшліфовані за роки важкої роботи. Фора, що завжди додавала впевненості.

Сьогодні він утратив цю впевненість.

Щось змінилось. У голові стояв туман, у роті — кров. Тінь давно зникла. Амброз, похмуріший від грозової хмари, стовбичив поруч, балансуючи на бордюрі.

— Знову, — кинув він стиха. — Жодних аур. Жодних облич. Жодних слідів. Я навіть зле пригадую, як ми з тобою тут опинилися.

— Ти і своє повне ім'я зле пригадуєш, — замислено відповів Златан, викликаючи й розсіюючи золото щитів так швидко, що в нього вже миготіло перед очима.

Він не міг зловити нічого у власній голові. Ніби хтось набив туди вати замість думок і спогадів. Але довгі кістляві пальці, що пройшли крізь щити, стояли перед очима, як намальовані. Усього мить.

Златан достеменно знав, що це не уява підкинула дивний момент. Що він його справді пам'ятає. Отже, або шок став настільки сильним, що пересинив цю химерну силу, або ж йому залишили цей момент із наміром залякати. Мовляв, не сунься — уб'є.

— Слухай, Амброзе... — ідея крутилася на кінчику язика, і Златан дав їй ще дві секунди, але тоді таки вирішив висловити: — Ці викрадачі завжди втрьох, так?

— Принаймні завжди, коли ми їх бачили.

— А нападають завжди на сп'янілих, правда?

— Типу того.

— Ми надто зациклилися на їхній силі затуманювати. А тобі не здається, що в них проблем забагато? От є один п'яниця, — почав перелічувати Златан. — Проти нього — незнайомець, який чіпляється й викликає. І ще троє невловимих маніяків. У сумі — четверо на одного. Це якась дика, кострубата схема. От скажи, скільки треба сили, щоби перемогти вгашеного?

— Та як клацнути пальцями!

— Так! Я певен, що ті троє без аур — слабкі. Вони бояться нас. Інакше якого світлого завжди такі нерозлучні? І навіщо помикають кимось четвертим?

— Тринди-иш, — Амброз копнув носком кеда камінець. — Якщо вони й слабкі, то ми однаково не можемо навіть напасти на них — тільки сунешся, як воно тобі затуманить усе. Біс його знає, звісно, але я собі думаю, що їм треба або близько бути, або тебе торкнутися, щоб це затуманення спрацювало. Але з тим, як швидко вони рухаються, це не біда.

— Тоді чому вони затуманюють — і нічого більше? Можна ж напасти й кишки випустити! У гуманність і доброту цих трьох я не вірю. Отже, щось змушує їх триматися на відстані й тікати. Питання: що саме?.. Треба ще піти камери спостереження глянути.

— Ти свої суддівські витребеньки заюзаєш, щоби до камер дістатися, чи мені охорону вирубити?

— Я сам. А ти йди відпочивай, але думай, що ми провтикали.

— Лади, — Амброз потиснув руку Златанові. — Матимеш ідеї — кажи. Я на зв'язку цілодобово.

Маг занурився в телефон. Буремна Тарновецька досі не відповідала й не дала про себе знати.

«Завтра ж приставлю до неї тінь, хоч би й в подобі її львівського друга», — заспокоїв себе обіцянкою Златан.

Його спіткало фіаско з камерами спостереження пабу, що виявилися неробочими, але після короткої розмови з менеджером, який міг би допомогти вийти на власників, настрій покращився. Додому ноги несли швидко.

Ключ потрапив у замок із третьої спроби. Двері неприємно зарипіли.

— Гей, нехороша темна, ти тут? — гукнув маг, намацуючи на стіні вимикач.