Але «падлюки» досі сиділи в полі його зору. Щось достобіса дивне було в них. За час роботи на суд Златан звик до несподіванок. Звик до всіх типів аур, до світлих і темних, потужних і послаблених, прихованих так майстерно, що без спеціальних умінь не обійтися. Проте ці троє нагадували туман чи сліпу пляму, за яку погляд узагалі не зачіпався. Якби хтось інший розповів — не повірив би. Незнайома магія пробуджувала азарт.

Він ледь не проґавив мить, коли троє здійнялися зі своїх стільців і ніби просочились одразу до виходу.

Златан рвонув за ними, на ходу видобуваючи рукавички. Без них суддівська магія вельми нищівним чином впливала на руки, а часто й узагалі вислизала крізь пальці. Крутезні, дорогі й зачаровані проти всього на світі рукавиці довелося здати через те, що він уже ніяк не належав до суддівського апарату. Та маг знав: хто шукає, той знайде, — і роздобув собі потерту пару в магазині, куди перевірки фракції не доходили (або ж його просто ігнорували після вагомих фінансових вливань від власника).

Двері рипнули.

Спорожніла вулиця. Поворот у вузький провулок — де, якщо не там! Прохід під арками...

Златан завмер і сіпнувся до стіни, втискаючись у неї всім тілом, щоб не видати себе. Пригашення аури і щити мали б посприяти.

Попереду три тіні колихалися, ніби плащі, падаючи на спини постатей, котрі ховалися під ними. Блим — і вони розчинялися. Блим — з'являлися знову.

Помічник трійці стояв ще на кілька кроків попереду — супроти Златанової тіні в чужому образі.

— Це не наш, — озвався один з викрадачів. Чи всі разом.

— Цей не має правдивого кровотоку, — просипів химерний голос знову, пробуджуючи заціпеніння й геть дивні, давно забуті страхи, що дуже недоречно виривалися на волю саме тепер.

— Ти не обдуриш нас, чаклуне, — Златан не встиг зрозуміти, що ці слова спрямовані до нього, як очі одного з трійці вже дивилися просто в його власні. Оточені червонястою крайкою, вони нагадували дві криниці без дна.

Чех шарпнув пальцями й уповільнив час звичним рухом, сподіваючись роздивитися тепер химерного нападника.

— Звертаюся до тебе іменем суду... — почав він, коли повітря взялося брижами.

Златан знав: це дасть йому фору перед невідомою напастю, хоча маніпуляції з течією часу випивали всі сили, мов чорна діра.

Проте нападник не застиг. Він продовжив свій рух, хоча і млявіше, ніж до того. Рука з тонкими кістлявими пальцями торкнулася щитів, викресала з них іскру і пройшла наскрізь...

Варта зрозуміла, що в квартирі хтось є, щойно вставила ключ у замок. Златан мав би вже бути в потенційній точці зустрічі з викрадачами.

Чаклунка рвонула двері на себе, нарощуючи водночас щити. Удар дістався їм — не дуже потужний, бо захист не тріснув. Без щитів така прямолінійна атака дезорієнтувала б її на кілька секунд.

— Отже, він уже навчив тебе своїх вибриків. Молодець, Тарновецька, — невиразний голос долинав із глибини коридору. — Швидко вчишся.

— Я не чекаю гостей, — відповіла дівчина, спинившись на порозі. Вона відчувала павутину кінчиками пальців так чітко, ніби то було продовження її тіла. Проте не хотіла давати шансу зачинити двері в неї за спиною, тому стримувалася від кроку всередину й силкувалася намацати ауру непроханого гостя. Ким би він не був.

Аура віддавала — ну хто б сумнівався! — світлістю.

— Я ненадовго, — запевнив суперник, прихований темрявою коридору, який перекреслював тільки косий промінь від кухонних дверей.

Не встиг він закінчити, як удар у спину заштовхнув Варту до квартири. Отже, світляк не один. А вона не помітила цього вчасно. Паскудство.

Дівчина з несподіванки впала на підлогу, й це врятувало її від перехресної атаки, котра шурхнула над головою. Запахло паленим. Рука, що схопила за волосся й рвонула її голову назад, теж належала чоловікові.

Чаклунка зиркнула на першого нападника — і не помітила рукавиць. Отже, не суддя. Та й наївно було б очікувати, що хтось із суддів-недоброзичливців удостоїть небажану Вартову свого візиту і власноруч намагатиметься вбити.

Перший нападник вийшов із тіні — майнуло бліде обличчя, ще не старе, хоч і обтесане дотиком віку, який личить деяким чоловікам. Повільно, майже неохоче суперник сплів павутину в розкошланий клубок і кинув просто в чаклунку. Щити спинили й це, але жаске плетиво енергій не втратило форми. Навпаки, воно загрозливо зашипіло й затріскотіло, як феєрверк, пробиваючи собі шлях крізь панцир опору. Натиск плетива свідчив не на користь того, що ці двоє хочуть просто поговорити.

Варта не стала чекати, доки щит піддасться, попри відчайдушне намагання його підсилити. Вона випустила павутину навмання в усі боки, немилосердно палячи її. Від спалахів різонуло по очах, але воно було того варте. Нападник, котрий тримав її волосся, відсахнувся від розпеченої атаки. Наступної миті дівчина навідліг ударила його по нозі з усім можливим підсиленням і різко відштовхнула. Вороже плетиво шурхнуло повз і врізалося в двері.

Двері рипнули, мовби зривалися з петель. Варта схопилася на ноги. Перший нападник, сильніший, спробував оглушити її. Чаклунка відчула підступні струни шоку, що лоскотали шкіру, притлумлені щитами. Слабкість накотилася хвилею, і перед очима потемніло.

Але вона дала собі секунду на поновлення захисту і встигла вловити рух позаду.

«Не повертайся спиною!» — нагадав внутрішній голос.

Варта сахнулася вбік, врізалася лопатками в різьблену шафу і правицею штурхнула від себе половинку дверей — та зіткнулася з головою нападника. Неприємний хрускіт і стогін, що його супроводжував, свідчили, що удар удався. Але підсилення згасло, не залишивши Варті шансів на вагомі фізичні атаки. Нема сенсу переоцінювати силу своїх кулаків, коли йдеться про сутичку з двома дорослими чоловіками.

— Павутина всохла? — спитав перший суперник з іронією, спостерігаючи збоку.

Шкіра взялась іскрами холоду. Варті не подобалися цей спокійний тон і повільні, недбалі атаки. Мовби її хотіли виснажити. Мовби гралися. Мовби... не боялися її спротиву взагалі.

— Що треба? — видихнула вона з погрозою, мигцем зиркаючи на бліде лице.

На щастя, другий «гість» сипав добірною лайкою, втираючи розтрощеного носа. Кров не спинялася. Варта сіпнула павутиною лампу з тумби і зарядила нею в голову закривавленому магові, прагнучи завершити хоч б з одним.

Він шукав опори наосліп, водячи рукою по стіні. Дівчина стьобнула його павутиною — тліючі смуги опіків пролягли по шкірі мага. Після ще однієї хвилі атаки чоловік осів на підлогу. Його супутник, який досі мовби спостерігав і оцінював, як чаклунка розбереться з іншим нападником, вийшов уперед.

— Я чув, що ти надміру енергійна, — сказав він. Незнайоме лице виражало водночас вдоволення і неприязнь. — Але чинити такий спротив — марнувати час. О, до речі, про час! Думаю, ти виклалася достатньо...

Маг постукав пальцями по циферблату свого наручного годинника — блиснуло срібне світіння, і Варта відчула, як важко їй навіть стояти на ногах. Павутина обвисла, ніби її хтось розчиняв. Дівчина рефлекторно смикнула пальцями — ні сліду.

— Ти нічого не зможеш вдіяти, Вартова. Така моя сила, — маг підійшов до неї впритул із маніакальним спокоєм. — На короткий час — жодної магії, жодного руху. Змирися: так мало статись. І спочинь із миром.

— Світляче кодло... — виплюнула дівчина, відчуваючи, як німіє кожен м'яз.

— Так, саме так ви нас звете, — відмахнувся маг, мовби його веселили Вартині слова. — А тепер слухай уважно. Кровна помста — тонка річ. Пригадуєш ніч у бібліотеці й так званий нещасний випадок? Ви вдало викрутилися після вбивства мого брата.

— Суд виправдав нас, — процідила дівчина крізь зуби.

— А я — ні. Мені начхати на суд, Конгломерат, чужі вироки чи виправдання. Начхати на те, хто ти така і чого сюди приїхала. І, до слова, саме я зараз вирішую, що буде далі.

«Озивайся! Давай, озивайся!» — волала Варта до своєї сили.

Сила озиватися не хотіла, як і тіло.