Златан вдивлявся у вікна одного з найбільш людних пабів у центрі міста. Сьогодні шум не турбував його. Він поправив тонкі рукавиці вже тричі.

— Навіщо тобі зустрічатися з ними? — спитав Лукаш тихо, але зацікавлено. — Ти ж розумієш: добром це не скінчиться.

Златан і бровою не повів у бік празького мага. На зап'ястях Лукаша лежали незримі трійчасті пута, які не давали торкнутися магії. Проте спадкоємець хранителів і не сіпався. Здавалося, потерті рукавиці Богуміна пригнічували його більше за обіцянки, якими той зацькував Лукаша. Найцензурніша передбачала випущені кишки.

— Я маю свій інтерес, — кутики вуст Златана сіпнулися вгору, поки погляд уважно свердлив вхід. — А часу не маю. Тому ти мені й знадобився.

Празький маг гмикнув.

— Я — крайня фігура.

Златан подався вперед і стишив голос.

— Ти — брехло бісове. Але допоможеш налагодити контакт із трійцею — і виживеш.

— Отямся, Богуміне, — цвиркнув Лукаш. — Валімо звідси. Я не бажаю тобі зла. Але вони не підкоряються мені. Нікому з наших. Була ж домовленість — я виклав тобі все: вони мали припинити свою діяльність на час з'їзду, щоб випадково не привернути увагу когось із суду. І не дотрималися її.

— Ага, я помітив.

— Думаєш, тебе послухаються?

— Хай мої думки тебе не обходять, — Златан обвів поглядом циферблат годинника на стіні, а тоді зиркнув повз невеликі круглі столики під вікном.

За одним із них шумним гуртом сиділа група відьом. Одна з них, білявка з важкими косами, що обрамляли лице, нагадувала супутницю Брусінки, чиє ім'я вислизнуло зі Златанової пам'яті в ніч, коли Варту вбили й повернули до життя. Відьма заливалася сміхом і, як здалося магові, кілька разів глипнула в його бік. Проте не видала, що вони знайомі. А може, й не впізнала.

— Така самовпевненість коштуватиме тобі всього, — не здавався Лукаш, котрий у бік відьом навіть не дивився.

— Дякую за попередження. Я звик жити в режимі, коли кожна помилка може коштувати мені всього, — гмикнув Златан, хрускаючи фалангами пальців. — Тому помиляюся дуже рідко. А ось ти таки загнався, коли вирішив переконувати, що мережа належить якомусь світлякові.

— Так, мережа тепер наша. Так, у мене була причина мовчати про це. Що ти ще очікуєш почути? Думаєш, легко захищати і своїх друзів, й інтереси сім'ї? — у голосі мага прослизнули роздратовані нотки.

— Поняття не маю, — стенув плечима Златан. — У мене ні друзів, ні сім'ї, — він обсмикнув рукавичку і поклав руку на плече темного, спинивши час на кілька секунд, які коштували йому болю в кожній кістці та м'язі. — Іменем суду наказую тобі сховати все, що побачиш і почуєш, до свого Архіва. Покажи, на що здатен нащадок хранителів... Ну то де твої друзяки?

— Вони не друзі мені, — темний маг спохмурнів, як грозова хмара, щойно потік часу ожив знову. — Мене не зачеплять, та я не можу гарантувати твоєї безпеки.

— Ну, я теж не можу гарантувати, що Варта не розіб'є тобі голову, коли почує цю захопливу історію, тож ми поквитались, — осміхнувся Златан, відчуваючи непевність свого захисту. А ще дикий азарт. Переважно — через зілля підсилення, придбане у Брусінки на додачу до тієї круглої суми, яку він дав відьмі за порятунок Варти. Він пообіцяв стільки ж, якщо відьма дізнається, хто продав отруту Віславові, проте глава молодшого шабашу лукаво мружила очі й знизувала плечима.

Викрадачі прийшли, як Лукаш і попереджав. Златан зруйнував пута на руках супутника, щойно помітив трійцю в залі. Трійця теж помітила їх. На вигляд вони були людьми — і маг уже шпетив себе за те, як купився на зовнішність і довго думав, що ж це за магія така, що це за сила.

«Ти колись чув про те, що Вартові можуть „здирати тіні“?» — написала Варта вдень. Він чув. У контексті легенди, однієї з багатьох. Легенди про часи, коли магії у світі було більше, відповідно й роботи у тодішніх Вартових вистачало. Адже вони часто стикалися зі створіннями, про яких краще дізнаватися виключно з легенд. Не наживо.

— Кров Горачеків, — голос одного зі створінь звучав зловісно, коли вони втрьох наблизились до їхнього столу. — Та носій щитів, — тепер троє повернулися до Златана. — Цікаве товариство. Чи кров Горачеків має новини для нас?

Маг сподівався, що зацікавленість чи тривога створінь дадуть йому секундну фору. Під моторошними поглядами чех розкусив капсулу з зіллям підсилення, яку ховав під язиком, і перехилився через стіл, стискаючи потік часу в одній тремтливій точці, поки ніхто — ні Лукаш, ні трійця — не встиг зреагувати.

— Розкажіть-но мені все про своїх замовників та ці викрадення... — Златанові пальці зімкнулися на кістлявому зап'ясті.

Світ довкола загуготів, пробуджуючи заразом нудоту, запаморочення й оніміння в пальцях.

Суперники не звикли коритися чаклунській магії, але сила судді спрацювала, випередивши все, що могли протиставити тіньові. Тож вони заговорять. О, вони заговорять... Нехай потім і зітруть це все, коли його вміння відступить перед їхнім. Нехай так. Але перш ніж це станеться, зіграє наступний козир.

Тінь так і не прийшла ввечері, щоб супроводжувати Варту до відьом. Наступного ранку чаклунка не змогла додзвонитися до Златана. Хоча вимкненим телефоном чех уже не міг її здивувати, але тривога всередині не мала під собою логічного підґрунтя. Вона просто була, закорінена надто глибоко. Як і страх, який викликали невідомі викрадачі, варто було зіткнутися з ними віч-на-віч.

Дівчина нарешті відчувала в собі достатньо сил — не в найкращій формі, але день та дві ночі в ліжку точно допомогли стерти сліди невдалої смерті. Павутина відгукувалася на накази ще трохи мляво. Та дотик до власної сили заспокоював.

Варта випила останню порцію зілля, яке занесла надвечір Брусінка, критично зиркнула на синці довкола очей і збиралася була вже смикнути Желібора, аби дізнатися, чи доставили фальшивий артефакт до Праги. Проте дрібне стукотіння у двері зірвало її плани.

На порозі стояла миловидна дівчина зі слабкою аурою та усмішкою в очах, що визирали з-під світлої гривки й брунатного капелюшка а-ля 20-ті.

— Доброго дня! Ви, мабуть, панна Тарновецька. А я до пана Богуміна, — випалила вона.

— Доброго дня. Пана Богуміна немає вдома, — відповіла чаклунка недоброзичливо, пригадуючи, що бачила чеха в компанії оцієї дівчини кілька днів тому, біля мосту Легії.

— А де ж він? — безмежно глибокі очі безмежно чорної барви безмежно мило округлилися. — Пан Богумін сказав приходити просто сюди, якщо він сам не зазирне до мене вчасно...

«Та ти мене добити хочеш, падлюко», — подумки пробурмотіла дівчина до Златана.

— Слухайте. Я не знаю, про що ви там домовлялись. Але його немає, а я сплю.

Дівчина подивилась на Варту уважно, а тоді відступила на крок назад.

— Зрозуміло. Я думала, ви знаєте, — вколола незнайомка з тим же милим виразом на лиці, і Варта вирішила, що, навіть убиваючи когось особливо жорстоким методом, дівчина усміхатиметься, як травневе сонечко.

— Ні, можете мене просвітити.

— О. Так... Що ж, приємно познайомитися, панно Тарновецька. Можете звати мене Прірвою, — дівчина, чиє ім'я нітрохи їй не личило, простягла Варті руку, а тоді акуратно переступила через поріг. — Думаю, мені краще бодай у кількох словах пояснити вам, чому панові Богуміну необхідно дотримуватися режиму. Ви зможете його змотивувати краще за мене, — великі круглі очі оцінювально подивилися на Варту і примружилися. — Ви ж його...?

— Краще звіть мене Вартою, — відрізала чаклунка. — Чаю?..

Несподівана гостя трохи пролила світло на Златанові зникнення, так звані проблеми зі здоров'ям та раптові зриви, але почуте ще більше заплутало Варту. Як і той факт, що клятий чех мовчав про все це.

— Пан Богумін не хотів, щоб ви переймалися чи звинувачували себе, — безапеляційно повідомила Прірва. — Чи щоб жаліли його.