Варта заприсяглася пливти так довго, як зможе. Вода відповіла їй теплом і вогким річковим запахом. Проте перша атака, яка прийшла з берега й просвистіла по щитах, струсонула Варту так, що вона ледь не пішла на дно. Чаклунка заковтнула води з повітрям і запанікувала. Щити розсипалися. Наступна атака, яка оглушила її, прийшла разом із темрявою. Темрява нагадувала, що не можна вмирати, доки не знищиш Златана Богуміна.

Свідомість поверталася неохоче.

Вода душила. Горло конвульсивно стискалося від кашлю.

— Де артефакт? — хтось струсонув Варту за плечі.

Вона спробувала розплющити очі.

— Де артефакт? — наполегливіше повторив голос.

— Утопила... — закашлялась вона знову, вивергаючи з себе воду, гидку на смак.

— Як утопила?

— Плюсь — і втопила... виродки... — видушила з себе дівчина.

Сіпнулась до павутини — але на руках уже були пута. Слабкість придушувала, як прес. Не дотягтися.

— Вона не могла взяти й утопити артефакт! — недовірливо докинув інший голос.

— Я бачив, як щось упало у воду.

— Щоб ви заявили... наче знайшли його і... і вислужилися перед судом, а потім прикрили свої справи? — Варта засапалась, але спромоглася на посмішку. — Ну, задля того, щоб завадити, я й не на таке здатна.

Вона очікувала удару. Але правлінці обрали м'якший метод: накотився глухий сон, і в тіла не було сил йому протистояти.

Варта не знала, скільки часу вона спала. Наступне пробудження було легшим, ніж попереднє. В очі вдарило електричне світло, хоча, опритомнівши остаточно, дівчина зрозуміла, що лампа доволі тьмяна.

Рука боліла — отже, після порізу минуло не так багато часу. Пута нікуди не зникли, і, вочевидь, їх поновили.

Поруч сидів Златан. Дівчина спершу відчула його присутність, потім продерла очі, й серце впало — маг дивився на неї з надто прямою, надто відвертою ніжністю. Але щойно він помітив Вартине пробудження, як гострі риси ворухнулись і повернули на обличчя виснажену, проте все ще іронічну усмішку.

— Доброго ранку. Спиш на посту, Вартова?

— Жарт не вдався, — скривилася вона, приглушуючи в голові чергове «знищ його». — Де ми?

— Це підвали Чернінського палацу. Або щось поруч.

— Звідки така певність? — дівчина обвела поглядом голі стіни.

— Карильйон. Двадцять сім дзвонів. Барокова музична вигадка, розташована в Лореті через дорогу від палацу. Грає щогодини. Ти проспала весь день, а я наслухався.

— Ого. Не думаю, що нашу відсутність довго не помічатимуть, — дівчина звелася на ліктях і відчула нагле бажання тіла не ворушитися ще якийсь час.

«Знищ його» не стихало й заважало розбирати слова чеха.

— Вони це усвідомлюють, — Златан клацнув пальцями здорової руки. — Дворжак, Горачек, Желібор та їхня зграя. Думаю, нам пропонуватимуть гроші. Бага-ато грошей. Адже ми викрили всю їхню оборудку. І зможемо нашкрябати солідні обвинувачення. Тож нас спробують умовити чи залякати. Не виключено, що підсунуть якесь зілля — тому не пий нічого.

Варта провела пошерхлим язиком по піднебінню: вже хотілося пити.

— Окрім нас, є ще свідки, — буркнула вона. — Той-таки Лукаш знає багато! Хоча навряд чи він свідчитиме проти власної сім'ї.

На згадці про темного мага лице Златана залила широка усмішка.

— Та-ак. Цей знає... Але їхні слова проти слів правлінців і чеського судді мають мінімум ваги. Утім, про це ми поспілкуємося потім. У мене є кілька ідей, — Златан застережно пробіг поглядом із кутка в куток, і Варта зрозуміла, що за ними можуть спостерігати. Або й прослуховувати. Тому історію про те, як вона «втопила» артефакт, краще залишити на потім.

— То чому ти сахаєшся від мене так, ніби світляча королева від найтемнішого виродка? — спитав маг, спідлоба дивлячись на чаклунку.

Горло стисла раптова задуха, але відповідь уже танцювала на кінчику язика.

— Я, щоб ти знав, продала відьмам свою любов до тебе. В обмін на те, щоб тебе знайшли.

Златан пирхнув, проте Варта нахмурилася.

— Ти йди сам спробуй, як воно! А тоді будеш бу-гага влаштовувати.

— І як воно? — він миттєво урвав сміх і підсунувся ближче, змушуючи чаклунку втискатися спиною в холодну стіну. — Ця ціна здається надто високою.

— Вони видирали її з мене. Так, як тіні з кровопивць. А потім... Я була певна, що, віддавши любов, просто збайдужію до тебе. Неприємно, але не така велика втрата, враховуючи інші ставки. Проте відьми казали: біс його знає, що прийде на місце моїх почуттів. Отож вітаю! Замість байдужості мене опанувала злість. Коли я дивлюсь у твої очі, Богуміне, мене затоплює гнів, який от ще трохи — й вивернеться назовні. Темрява каже мені знищити тебе. І вчора, коли я взяла кинджал у руки... на якусь мить відчула, що можу зробити це.

Очі мага блискотіли, він невідривно вдивлявся у Вартине лице.

— Ну то зроби це, — байдуже смикнув плечима й досі усміхнений Златан. — Поки що доступ до магії в нас ніякий, але можеш просто врізати мені. А я посиджу й навіть не буду заперечувати.

Варта відсахнулася ще ближче до стіни.

— Богуміне, не верзи дурниць.

«Знищ його!»

— Я не верзу. Розумієш, якби ти збайдужіла до мене, тоді ми й справді мали би проблему. Ми — це я про нас як коханців, а не Вартових. Проте якщо все впирається в стіну злості — то я тебе просто шалено дратую або пробуджую ще якісь приховані речі. Відьомські вміння здатні багато всього витягти на поверхню... Але я розберуся. Мені потрібна твоя любов.

— Не говори таких речей.

«Знищ його!»

— Чому? Невже дратують?.. Тоді слухай уважно: мені потрібна твоя любов, Аґато Станіславівно.

Коли він повторив це втретє, Варта таки вдарила.

Спалах просвітлення накотився, як хвиля в шторм. Темрява розсіялася.

Варта не могла сфокусувати погляд, але врешті він видав їй цілісну картину: вона сиділа верхи на Златанові, який розпластався на підлозі, і відчайдушно гамселила його зв'язаними руками. Так, що пальці й кісточки на зап'ястях уже боліли. Так, що його права повіка розпухла, ховаючи око, а з розбитої губи сочилася кров і змішувалася зі слиною.

Чаклунка припинила негайно.

— Я здуріла? — спитала вона, незграбно сповзаючи з мага, лице якого нагадувало потовчене яблуко.

— Запитальна інтонація тут зайва, — сплюнув той і важко зітхнув. — Але важливіше інше: як почуваєшся?

— Ніби видихнула з полегшенням. Але казна-що, Златане! Ще бракувало, щоби до всіх охочих убити нас долучилися й ми самі.

— Постефекти такі постефекти, — маг ривком сів і застогнав, розминаючи плечі коловими рухами. — Мабуть, я маю пишатися тим, що викликаю в тебе стільки емоцій.

— Голос, який наказував знищити тебе, заткнувся, — раптом заявила Варта. — Принаймні наразі.

— Отже, ти задовольнила його, і тепер можна рухатися далі.

— Куди рухатися? Ми попались, як ідіоти.

— Ми зруйнували плани зловмисників! А тоді вже попались, як ідіоти.

— Мене тішить твій оптимізм, — дівчина вперше після їхнього возз'єднання відчула глибинне й щире задоволення від того, що Златан поруч і — живий. А це відкривало широкі можливості для маневрів.

Варта подивилась на носки своїх вологих кросівок і спитала відверто:

— Ми все ще по один бік барикад?

Златанові брови сіпнулися вгору.

— А були причини думати, що це не так?

— Так. І тебе вбити мало за рішення самому потрапити до кровопивць.

— Уже ж намагалися. Просто коли я зіставив усю інформацію, то не міг не спробувати. Адже вміння тіньових знаходити скарби — це те, що нам і було потрібно. Якби чеська фракція першою знайшла артефакти, то плакали б усі наші плани. А втягти когось іще я не міг з огляду на вміння монстряків. До речі, дякую за підказку зі «здиранням тіней»...

— Ох, Богуміне, подивилася б я, як ти заговорив би, якби я не знайшла тебе!