«Знищ його!»
Варта вирвалась і відійшла на кілька кроків, вдарившись спиною об колону, яка підпирала арку.
«Знищ його!»
— Не в гуморі, Вартова?
«Знищ його!»
«Знищ його!»
«Знищ його негайно!»
Чаклунка затулила вуха руками, хоча голос лунав у її голові й не стихав.
— Що з тобою? — брови Златана опустилися похмуро.
— Потім, — видихнула Варта. — Куди руку?
Маг показав очима на статую.
— Потрібна кров, — нагадав він усе ще похмуро, розмотуючи бинти зі своєї пораненої руки, яка зараз явно підходила для задобрювання древньої магії.
Варта проколола великий палець і приклала його до брошки Тарновецьких, благаючи всі сущі сили, щоб забрали в неї потребу знищити Златана Богуміна, яку пробуджував кожен його дотик чи навіть погляд. Чех повторив її рух.
Клацнуло.
Постамент статуї зашурхотів по кам'яній плиті й висунувся, мов шухляда, відкриваючи заховане всередині.
Варта присіла й одразу відчула, що це — саме те. Вона торкнулася пальцями пожовклої тканини, яка оповивала вузьке лезо кинджала і його незручне, всипане самоцвітами руків'я, що блиснуло у світлі тьмяної лампадки.
Златан повернувся до неї спиною і взявся поправляти бинти. Здавалося, слабкість долала чеха знову, бо він не виявляв радості від знахідки, натомість вдивлявся в протилежний кінець кладовища.
«Знищ його!» — прокричала темрява, впиваючись вагою старовинної церемоніальної зброї в руці своєї господарки. Аура артефакта здавалася знайомою і водночас лячно чужою. Пальці спершу лягли на холодне руків'я, тоді пробіглися вниз кровостоком.
Кинджал був створений саме для того, щоби знищувати.
***
Варта не дізналася, хто пересилив би — вона сама чи темрява, що після відьомського ритуалу почала повставати проти поглядів Златана, дотиків Златана і самого існування Златана.
Щойно руків'я кинджала пірнуло їй у долоню, як тишу кладовища порушили. Кроки шаркали гравієм. Ті, хто наближався, не крились. Аури сильні, критися їм не було потреби. Один скалічений маг і одна виснажена битвою чаклунка — легка здобич.
— По наші душі. Треба розбігатися, — шепнув Златан, наблизившись до Варти на відстань, що бриніла в ній безперервним «знищ-його-знищ-його-знищ-його» і зводила з розуму.
Дівчина стиснула руків'я так, що камені врізалися в шкіру, і рвонула ліворуч, крізь галерею арок, їй навперейми вийшли двоє.
— Тарновецька, Богуміне, доброго вечора. Я прохав би вас залишатися на місці.
Варта впізнала цей голос, хоча хотіла би помилитися. Різко спинилася, викликаючи щити.
— Доброго вечора, пане Дворжаку! Яка зустріч! — удавано життєрадісно озвався Златан і рушив просто на правлінця, на ходу розмотуючи бинти з правої руки. Варті потемки здавалося, що білий бинт — це павутина, яка спіраллю в'ється з долоні мага і тріпоче на вітрі.
Рука чеха потяглася до кишені — і пройшла в повітрі.
Рукавиці — зрозуміла Варта. Він звично сіпнувся по рукавиці. Дівчина завмерла, тримаючи в полі зору двох магів. Підозрювала, що хтось чекає і з іншого кінця галереї. За Дворжаковою спиною стовбичило ще двоє охоронців. Мабуть, вони і біля буса. Цікаво, скільки членів фракції ще у це вплутано...
— Що вас привело в таке похмуре місце такої пізньої... чи вже краще сказати, ранньої години? — спитав правлінець.
— Гадаю, те, що й вас, — відрізав Златан.
— То бачу, ваші пошуки виявились успішними. Тому пропоную продовжити розмову в більш затишному місці.
— Нам нема про що розмовляти.
Варта стиснула кулаки, прикидаючи, що могло статися на складах за містом. Адже Дворжак надто швидко дізнався, де вони. Або ж правлінці знали про це місце раніше й лише очікували, коли Вартові самі з'являться і допоможуть здобути артефакт, який можна буде в них забрати.
— Бачу, ви не втратили можливості використати допомогу тіньових друзів, — осміхнувся Дворжак.
— На вашу ж допомогу сподіватися, то можна посивіти.
— Ще встигнете, Богуміне, ще встигнете. Не в наших інтересах позбавляти вас життя, перспектив і шансу посивіти природним способом.
— Тоді що у ваших інтересах? — Златан спинився на зручній відстані для атаки.
— Співпраця. Завжди — співпраця на користь нашого Конгломерату. Нам не варто втрачати спокій і шанс на мирне врегулювання цього непорозуміння. Бачте ж, і вам кровопивці підсобили. Ми всі можемо мати вигоду з цього.
— А судді, крім вашого друга світлого, в курсі, яку вигоду ви отримуєте? Чи якою ціною?
— Я б не радив вам опускатися до погроз. Не личить вашій репутації.
— О, то ви в Желібора й улюблених фраз нахапались. А я був про вас кращої думки, Кареле.
— Ми обов'язково ще поспілкуємося про це. Коли передасте нам артефакт і будете готові до діалогу.
— Я вже готовий, — Златан зробив крок уперед і простягнув руку до Дворжака.
Час уповільнився.
Повітря хвилювалося й тремтіло, як желе. Короткі блискавки прошивали все довкола. Світло лампадок розтікалося колами, ніби під прольотами арок хтось малював його аквареллю.
Чаклунка не бачила обличчя чеха, але його голос прошивав напругою:
— Варто, щойно час рвоне, біжи до воріт позаду тебе. Стежкою ліворуч просто до мурів. Там є кілька виходів униз до річки. Сховай артефакт. Він — головне. Нам нічого не зроблять. Вони — надто дрібна риба. Біжи.
Час востаннє сіпнувся, розбиваючи картину світу на скалки. Варта дала відсіч запамороченню, рвонула павутину до себе й наступним кроком вгатила в ковані ворітця за спиною, щедро сиплючи підсиленням.
Гравій зашурхотів під ногами.
Чаклунка послизнулася на вичовганих старовинних сходах. У темряві стежка здавалася кривою сірою смугою.
Варта чула крик позаду і спалах сили.
«Він упорається», — сухо кинув внутрішній голос.
Крок, другий, третій — і рятівний поворот.
«А потім ти знищиш його», — стоїчно додала темрява.
Брукована стежка вела вперед.
Ворота, вибиті в мурі, стриміли вузьким прямокутником, за яким поблискувала річка. Варта шугнула під низькою аркою входу, черкнувши ліктем по каменю. Шкіра зашипіла болем.
У закапелку свідомості спалахнула згадка про одну зі Златанових розповідей. Про те, що фортеця бачила перших правителів Чехії.
Варта врізалась у металеву загорожу, що відмежовувала оглядовий майданчик — там і двох квадратних метрів не було.
Вітер ударив у лице. Скільки сягало око, річка розливалася внизу, віддзеркалюючи небо.
Чаклунка мигцем зиркнула на знак, що забороняв спускатися крутим зеленим схилом до дороги, і переметнулася через металеві перила. Навряд чи Златан мав на увазі це місце, коли говорив про спуск до річки. Та часу повертатися не було.
Ноги послизнулися на зрошеній траві, і дівчина почала якомога обережніше спускатися крутим схилом, хапаючись за траву й кущі. Їй здавалося, спуск триває надто довго, та на половині шляху Варта не втримала рівновагу й скотилася вниз, притискаючи кинджал до тіла, щоби випадково не штрикнути ним собі в око. Спина боляче вдарилась об сітку загорожі.
Праворуч моторошним велетнем здіймався старовинний кам'яний тунель, який ніби виростав із крутого схилу.
Біля його підніжжя Варта зиркнула вгору — на оглядовому майданчику переслідувачів іще не було. Але вони поруч.
Рука знайшла в кишені джинсів шматок кровопивської тіні. Тіні, котра робить невидимим, стирає ауру і може...
«...стати сховком», — закінчив внутрішній голос.
Варта швидко обмотала кинджал тінню і засунула у траву, звідки виступав валун. Аура артефакта зникла цілком, наче його й не було на світі. Те, що треба.
Схилом униз уже бігли переслідувачі.
Варта зірвалася з місця, перелізла через низьку загорожу і рвонула вздовж річки дорогою, ще тихою і порожньою в передсвітанкову пору. Вона зібрала в долоні незриму павутину й розмахнулася — нога проїхалась по вологому асфальту, але рука не схибила. Згусток енергії блиснув і з беззвучним плюскотінням провалився крізь товщу влтавської води. Дівчина засумнівалася ще на мить, а тоді переборола інстинктивний острах перед чорною та шовковою, як лагідна смерть, водною гладінню. Вона перестрибнула низьку загорожу, шубовснула у воду як була — в одязі, тільки викинула з кишені телефон.
