— Пане претенденте, — відказав світлий чех іще холодніше, ніж Златан. — Нелегітимні Вартові — ось що ризиковано для Конгломерату. Особливо коли вони обоє — темні чаклуни, виразно позиціоновані на боці своїх братів і сестер. Я говорю від імені всієї фракції.

Варта прикинула, що буде, якщо до плану цього світляного правлінця входить реабілітація колишнього керівника. Який спить і бачить, як їх зі Златаном не те що не допустити до посад Вартових, а взагалі зжити зі світу. Адже у Львові їм просто пощастило, оскільки ні Богумін-старший, ні сам глава не очікували, що зустрінуть потужний спротив. Урешті, вони доклали чимало зусиль, аби Златан ненавидів Варту, а Варта чекала від онука судді своєї смерті. Проте тепер екс-суддя з екс-главою усвідомили, що молоді Вартові не гратимуть за їхніми правилами...

— Забули уточнити, пане світлий, — уїдливо втрутився Златан. — Яким це правом ви говорите за всю фракцію?

— Правом чеського судді, — відрубав світляк і похмуро зміряв мага поглядом. — Обраним на вакантну посаду, котру звільнив член вашої родини, пан Богумін, і від котрої на користь свого статусу Вартового відмовилися ви, пане темний.

— Дякую за відповідь, — кивнув Златан і повернувся на місце.

Засідання Конгломерату затягнулося майже до півночі — людська охорона була переконана (після певних маніпуляцій магів), що в Чернінському палаці відбувається дуже важливий і дуже пізній з'їзд. Урешті вирішили, що судді з помічниками залишаться в Празі до вересневого рівнодення, щоб слідкувати за перебігом пошуків, а потім — у разі успіху — і виборів.

Опісля Златан і Варта піднімалися вузькою вулицею до трамвайної колії. Берток запропонував підвезти, проте чех відмовився: нічні трамваї, за його словами, курсують тут регулярно. Варті здавалося, що друг намагається уникнути компанії дядька. Адже зазвичай він не втрачав шансу скоротити дорогу і під час Гри часто їздив на дорогій автівці, ще й з персональним водієм — Міреком. Останнього довелося звільнити, бо Златан збувся і роботи, і відповідної зарплати, й дідової автівки теж.

— Я трохи чув про артефакти, коли досліджував історії Вартових, — кинув маг аж надто безтурботно, коли вони піднялися й попереду простяглася довга порожня вулиця.

— Раніше ти про них не згадував, — відказала Варта, висмикуючи з волосся шпильки одну за одною. Подумки вона обіцяла собі більше ніколи не робити зачісок, що вимагатимуть стільки шпильок, скільки голок у дикобраза.

— Раніше й потреби не було. Я ніколи всерйоз не думав про відновлення Вартових... — Златан теж на ходу позбувався надлишку світського блиску: вийняв вигадливі запонки з рукавів смугастої сорочки і саме закасував рукави до ліктів. — Але ти сама бачила, як старі інтригани сказилися, коли Дворжак сказав, що артефакти зникли! Такого на моїй пам'яті не ставалося. Здається, востаннє зробити заяву про зникнення ризикнули іспанці років півтораста тому... Їхній тодішній глава був не вельми доброзичливим дядьком. Усіх хранителів-роззяв стратив.

— А втрату хоч знайшли?

— Так, в одного зі страчених, у заміському домі. Він, бачте, хотів таємно випхати на позицію Вартових когось зі свого роду. А заявити про це офіційно вже після церемонії, коли шляху назад не буде.

Варта пирхнула.

— А я очікувала від правлінців більшого глузду!

— Та чого ж. Цей задум не без шансів, — Златан клацнув пальцями. — Якщо його родичі мали близький кровний зв'язок зі справжніми захисниками, то в них могло б і вийти...

— Хіба це має сенс? — здивувалася дівчина.

— Мінімальний, але має, — серйозно кивнув Златан. — У Тарновецьких більше не було дітей, і рід прямих спадкоємців перервався. Часом у таких ситуаціях вдавалося залучити до штату когось із найближчих родичів померлих. І позашлюбні діти — найкращі кандидати. Проте нюансів більше, ніж я знаю. А Богумінам не до того було взагалі. Де вже тут про благо Конгломерату думати!

— Мені здається, що більшість цих правлінців шокувало наше бажання посісти свої законні посади, — спохмурніла дівчина, пригадуючи суперечки на засіданні. — Я очікувала трохи кращого прийому.

— Вони консерватори переважно. Ніхто ж не сподівався, що львівська Гра дасть такий результат, — Златан розцвів усмішкою, яка, на диво, поєднувала в собі радість і бажання когось прикінчити. — Можу тебе запевнити, більшість нас побоюється. Зброя масового ураження — чула ж?

— Вони радше мають нас за дурних дітей, які лізуть не в своє діло, — скептично зауважила Варта й ступила на трамвайну колію.

— Безперечно. Але в цих дурних дітей є виняткова сила, недоступна навіть суддям. Під час робочих поїздок я мав змогу побачити, як працюють Вартові в інших конгломератах: це страшна потужність і авторитет. Навіть якщо вони молоді, то тримаються окремо. Хоча, звісно, завжди є інтригани, які обплутують усе павутиною. Але яка влада без цього? Прорвемося.

— Авжеж, — кивнула Варта, балансуючи на колії. — Я взагалі вперше в житті відчуваю, що є місце, яке належить мені насправді.

— У Львові здавалося, що ти твердо стоїш на землі, — зауважив маг.

— Я гарно старалась. Але ти уяви, як усе життя намагаєшся втриматися за реальність: знайомишся з людьми, вчишся, влазиш у проблеми, вчишся далі, змінюєш підробітки, знову влазиш у проблеми... А тебе не покидає відчуття, що все — несправжнє. Бо десь є зелені штори, і візерунчастий паркет, і кришталеві келихи, і голоси у твоїй голові, які кажуть прокинутися. Ніби весь світ — це сон.

— Ти тепер точно знаєш, що не сон. Ані життя, ані твоє минуле.

— Так, та взагалі — казна-що з цим усім! — Варта смикнула шпильку надто сильно і видерла кілька волосин.

— Саме так! Тому тепер ми йдемо тусити, — маг простягнув Варті руку, картинно запрошуючи спуститися з колії на грішну землю.

— Що? — перепитала дівчина.

— Ми в Празі. Ми йдемо тусити, — голос Златана звучав не більш знущально, ніж зазвичай.

— Якого світлого ти не хочеш поговорити про справи?

— Ми сьогодні весь день тільки те й робили, що говорили про справи чи слухали, як це роблять інші, — спокійно відповів чех. — Уже за північ. Нічого корисного не встигнемо — хіба попадаємо з ніг від утоми. А це останнє, що нам треба, адже Гра скінчилась, Аґато Станіславівно, і тепер починаються справжні проблеми.

— І тому ти пропонуєш тусуватися до напівпритомного стану?

— Панно Тарновецька! — Златан перекривив польського суддю. — Відколи ви забули межу між «гарно посидіти» і «тусуватися до напівпритомного стану»?

— Ти сам колись казав, що темні не знають напівмір, — смикнула плечима Варта, розуміючи, що трохи розслабитися — не така вже й погана ідея.

— Що правда, то правда. Пошуки розпочнемо завтра, тож я не диктуватиму тобі планів на цю ніч.

Дівчина обдарувала друга красномовним убивчим поглядом.

— Я думала, що ті старовинні цяцьки шукатимуть пани з фракції, — зауважила вона. — Це ж вони їх загубили.

— Є багато охочих знайти артефакти, і закладаюся, що не у всіх гарні наміри, — спохмурнів Златан. — Тому нам найкраще зробити це першими. Ще й цей новий світляк-суддя до повного щастя...

— Думаєш, він заважатиме?

— Офіційно — ні. Офіційно він навіть допомагатиме, — Златан посміхнувся так, що чаклунка відразу зрозуміла, скільки проблем може принести світляцька поміч.

Дівчина зітхнула і, спершись на плече друга, зняла туфлі, які встигли намуляти їй у трьох місцях. Босі ноги з полегшенням відчули прохолоду нічної бруківки. Червоно-білий трамвай продзеленчав поруч, поблискуючи вікнами. Він летів швидко, зовсім несхоже на своїх «родичів» у Львові. Варта провела його поглядом, думаючи, що, попри все, магія сталася.

Вона у Празі. Златан поруч. Усе інше — вдасться вирішити.

Вранці дівчина проклинала свою нестриманість подумки, бо в горлі пересохло, голова йшла обертом і холодна вода видавалася вершиною мрій могутньої Вартової, яка переживала наслідки першої ночі в Празі. Чех не збрехав: він не стримував її ні в чому, хоч інколи безмовно зводив брови, ніби питав: «А тобі не досить?»