Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Напнута павутина забриніла. Штори на вікнах зірвалися, впускаючи денне світло.

— Я віддала вам найцінніше, що мала, — чітко вимовила Варта. — Більше нічого празькі відьми від мене не отримають.

— Залякати хочеш? — глава шабашу підвищила голос, проте вся втиснулась у своє плетене крісло. — Чи задурити нам голову своїми словами?

— Я не маю часу на довгі дискусії, — Варта підійшла ближче, намагаючись ігнорувати паморочливі аромати. — Я просто підпалю тут усе, — вона мимоволі усміхнулася, вивищуючись над старою відьмою й розпускаючи павутину в різні боки. — Зілля багато, горітиме гарно. Трохи довго й брудно, але що робити, коли ви стоїте на шляху Вартової Центральноєвропейського конгломерату? У свої ігри з платою за послуги можете грати з дружинами правлінців, які купують приворотне зілля, зварене з моєї любові. Я тут не для того, щоби просити у вас про щось підступне чи оманливе. Я у справі, від якої залежить доля нашого Конгломерату. А відьми, якщо пам'ять мені не зраджує, теж підпадають під юрисдикцію правління, скільки б вони не пручалися... Ви забрали мою любов, шановні, і через це я занурилася в темряву так глибоко, що краще вам навіть не зазирати туди. Отож рахую до трьох, і звалюйте до бісової мамці, поки маєте такий шанс. Інакше — я вас знищу.

Останні слова прошипіла внутрішня темрява, вдоволена тим, що їй дали волю.

Варта здмухнула волосся з чола і підпалила павутину. Та тремтіла небезпечно близько від букетів сухоцвітів, заплетених паперовими стрічками, які висіли під стелею і лежали на стелажах уздовж стін.

— Раз, — чаклунка посмакувала цим словом, ніби ладна спалити до біса відьомський дім. — Два...

Глава шабашу дочекалася «три» і лише тоді наказала Душанці принести «проклятій пітьмавій» те, що та просить.

— Не очікуй тепер, Вартова, що хтось тут простягне тобі руку допомоги, — прохрипіла стара відьма, не спускаючи погляду зі скриньки, ніби в тій лежало її серце, щойно вирване з грудей.

— Усі руки допомоги, простягнуті тут, у певний момент вирішили мене придушити, — відрізала дівчина й притисла ковану скриньку до себе.

Вона криво усміхнулася на прощання й пішла геть із твердою певністю, що переступити цей поріг її не примусить більше жодна сила.

Душанка тінню вислизнула за Вартою і провела сходами донизу.

— То що ти побачила? — спитала чаклунка, вгамовуючи темряву.

— Нічого, — прошепотіла відьма довірливо. — Але я знаю, хто продав труту твоєму вбивці. Прошу тебе: не метися, бо вона не зі зла. Вона не знала. Хай скарб, якого ти прагнеш, стане платою. Згода?

— Я теж знаю, хто це, — Варта пригадала, як розгнівалася Брусінка, коли правдовод змусив її назвати ім'я молодшої сестри. — Князівна Лібуше, так?

Погляд Душанки втратив звичний спокій.

— Вона відкрилася тобі? — прошелестіла відьма.

— У мене навіть візитівка є, — запевнила чаклунка сухо. — Але я не палаю бажанням мститися. Ви ж просто продаєте те, за що вам платять. Тримаєтесь осторонь. Не ставите питань і не влазите в протистояння. Зручне життя, відьмо.

— Не таке зручне, як ти собі думаєш, Вартова. Ми втрьох дуже любимо це місто. Колись давно я, Бру й Карафка дали обіцянку одна одній: завжди захищати Прагу. Коли щось зле тут коїться, то ми на все підемо, аби повернути спокій. Але повороти долі ніхто в руках не тримає. І ще... знай: я залишила тобі дрібку любові тієї ночі, коли ти продала свої почуття. Вирішуй, що з цією дрібкою буде далі.

Душанка попрощалася швидко й поспішила нагору. Чаклунка ж рвонула додому, смакуючи передчуття того, що знайде всередині скриньки. Про дрібку любові вона вирішила подумати згодом.

Дорогою прийшло несподіване повідомлення: Еверест написав, що нарешті покінчив зі своїми таємничими тестами, тому якщо їй раптом цікаві експерименти з творенням, то можна про це поспілкуватися.

«Наразі ні», — черкнула Варта. Вона лише після відправки спохопилася, що варто, мабуть, привітати львівського знайомого з успіхом. Урешті, від слова вітання до світляка ще ніхто не вмер. А експерименти з творенням їй справді можуть стати в пригоді, якщо знадобиться сховати справжні артефакти.

Тож дівчина написала ще кілька слів, на які львівський алхімік відповів проханням не вмирати, бо вона ще винна йому каву. «Точніше — еквівалент кави», — додав Еверест, бо ж найбільш львівський (в очах туристів) напій він не любив. Варта пирхнула. Здається, в алхіміка напрочуд гарний настрій після тестів.

Часом їй здавалося, що в Евереста — справжнього, не тіньового — теж непогане почуття гумору. Але найчастіше воно ховалося десь між осудом її темних справ і зайнятістю. Тож чаклунка просто урочисто пообіцяла алхімікові не вмирати, доки не віддасть заборговане частування.

...Коли Варта торкнулася віка скрині перетнем Меделіни, бездоганно припасованим для цього, то спершу завмерла від думки, що сталася помилка й нічого не спрацює. Але замок клацнув і натужно заскрипів. Кришка піддалася. Дівчина підчепила її пальцями, згораючи від нетерпіння, і зазирнула всередину, де так давно чекав артефакт, викрадений Златановою матір'ю.

Розділ 15

Суддя помер — хай живе суддя

Варта у Грі. Артефакти Праги - i_020.jpg

Конверти, підписані нерозбірливим почерком, розсипались по підлозі. Варта потрусила скриньку, постукала по ній, іще раз уважно перегорнула папери — нічого. Артефакт, ритуальна чаша, яку Меделіна викрала й начебто віддала на зберігання відьмам, мав бути тут. Але його не було. Нічого, крім конвертів, не було.

— Трясця... — вилаялася дівчина і присіла розгрібати пошту руками. Попри гострі закарлючки, вона змогла-таки розібрати, що писала їх Златанова мати. Усі листи було адресовано жінці на ім'я Доротея.

— Хто така Доротея? — спитала Варта в конверта, який стискала в руках, але відповіді, звісно, не отримала. — Хто така, в біса, ця Доротея? — вона зі злістю відштовхнула скриньку.

Та відлетіла до стіни, вдарилась об неї й захряснулася з гучним клацанням.

Перспектива перечитати гору кореспонденції давно померлої чаклунки пробуджувала у Варти стійке бажання запакувати все назад і повернути відьмам, щоб вони вдавилися. Натомість дівчина посортувала конверти по датах, відкрила найстаріший і, продираючись через гострі карлючки, дізналася, що Меделіна з нетерпінням чекає на зустріч із Доротеєю і має добрі новини. Наступний лист був списаний історією того, який милий хлопчик повинен скоро в неї народитись і як вона мріє всупереч традиції назвати його Емілем. Дівчина подумала, що це ім'я личило би Златанові. Вона відчула, що зазирає за ширму чужого життя. Але десь серед цих рядків мала ховатися відповідь, де артефакт.

— Або ти дуже круто помилилася, — пробурмотіла Варта сама до себе, коли дочитала листа, де Меделіна розповідала, що хлопчика довелося-таки назвати Златаном — мовляв, отака в них непорушна традиція.

Конверт із чорною смугою по периметру привернув Вартину увагу, й вона потяглася по нього. Звідти випала записка на жорсткому папері, яка сповіщала тим самим нервовим почерком, що Меделіна Богумінова висловлює щирі співчуття з приводу передчасної загибелі Доротеї Богумінової.

На цьому Варта вирішила закінчити перегляд пошти, бо від дрібних літер миготіло в очах, а жодної корисної інформації вона не знайшла. Дівчина сподівалася, що Златан, більш обізнаний в історії своєї сім'ї, зможе пролити світло на те, хто така Доротея і як вона може бути пов'язана з артефактами.

— Хто така Доротея і як вона може бути пов'язана з артефактами? — перепитав маг спантеличено, коли ввечері Варта поставила йому це питання. — Умієш же ти знаходити таємниці, про які навіть новоспечений суддя не має жодного поняття.

— Думаю, новоспечений суддя міг би скористатися ниточками, які він уміє смикати, і дізнатися, хто це. Твоя ж рідня.

— Я дізнаюся, — запевнив хлопець, — уже завтра.

— Що, нині знову велике панство гульбанить? — спитала чаклунка, пригадуючи вчорашній фуршет, на якому вони навіть словом не перекинулися.

56
{"b":"786276","o":1}