— І отримав її, хіба ні? Тому годі заливати мені цю пафосну фігню, — дівчина підійшла до Златанового крісла ззаду, сперлася руками на плечі мага і стиснула їх. — Ти отримав довіру й дещо більше. Та я готова була повернутися в минуле і позбутися всього!.. Тому було б справедливо, аби ти теж довіряв мені. Так далеко не заїдеш. Розповідай. Зараз же, Богуміне.

Маг опустив голову ще нижче і мовчав, як здалося Варті, по-мученицьки довгу хвилину, за яку дівчина подумки вже перебрала кілька варіантів, як послати його під три чорти з усіма цими недомовками. А тоді Златан заговорив:

— Щоб ти не підозрювала мене у всіляких нехороших речах... Зі мною насправді дещо негаразд. Суто фізично. Я стараюся це виправити. Тому так часто відлучаюся.

— Що вже сталося? — Варта відразу ж уявила кілька варіантів, хоча природно (чи радше неприродно) міцне здоров'я магів нечасто здавалося перед людськими хворобами.

— Нічого критичного. Я здатен це владнати. Чуєш, Аґато?

— Чую, — відповіла вона, приємно здивована тим, що чех нарешті дав їй бодай якусь відповідь щодо своїх нескінченних таємних справ. — А я вже була вирішила, що тебе знову хтось убити намагається.

— Цього теж не варто відкидати. Утім, раніше смерть завжди тинялася поруч — і я звик до неї. Тепер же й пожити хочеться... Отож! — стрепенувся Златан і продовжив із несподіваним запалом: — Давай я швидко збігаю у справах, а ти — у розвідку з Амброзом. А потім — запрошую тебе до одного ресторану з терасою на даху. Там розкішні десерти й краєвид на нічну Влтаву. А ще — о, слухай, ми ж забули піти до пінгвінчиків!..

— Гос-споди, годі вже! — Варта нахилилася над кріслом, пригладила магові кучері і вловила знайомий запах — свіжі нотки шампуню, який вони обоє використовували після приїзду до Праги.

— Уже розчарована? — хлопець задер голову і подивився на чаклунку з гарячковим блиском у розширених, мовби від страху, очах. — Уже не виправдав твоїх сподівань?

— Швидка допомога, це терміново. Здається, у Богуміна критичне загострення емоцій! — вигукнула дівчина й осміхнулась: — Припини. Не треба мені твоїх походів у ресторани.

— То чого ж ти хочеш? — Златан не усміхався, але й погляду не відводив.

Варті здавалося, що відповідь написана на її обличчі надто явно, але водночас ця відповідь повисла між ними ще від того дня у Львові, коли онук судді зненацька заявив, що відмовляється від своєї посади, бо хоче працювати з нею, із загубленою Вартового.

— Після Гри я думала, що в нас буде ще багато часу, — поволі відказала дівчина. — І в нас буде ще багато часу. Однак через ці постійні проблеми я не хочу втрачати ось цю мить... Коротше. До біса, Богуміне! Якщо твоя витримка дозволяє досі не цілувати мене, то не певна, що в нас щось вийде!

— Нехороша ти чаклунко, якщо я зроблю зайвий рух, то ризикую вдихнути твоє всюдисуще волосся... — Златан відхилився назад, і його пальці м'яко шурхнули у Вартині коси, відгортаючи їх.

Чаклунка інстинктивно замружилась, але тоді перемогло бажання дивитися просто в ці очі навпроти, поки вони незвично позбавлені іронії.

— А чого хочеш ти? — спитала вона, аби не залишатися єдиною, хто зважився на відвертість.

— Я хочу тебе і всю твою темряву, — прошепотів маг хрипко й уперто, перш ніж отримати її і всю її темряву, якій таке формулювання особливо сподобалося.

Щити напруги, які сковували Варту, посипалися долі під напором перших дотиків: похапцем, похапцем, похапцем, мовби це геть остання ніч світу. Златанові руки, знайомі й незнайомі водночас, плутались у її волоссі й смикали його. Зрештою маг вилаявся собі під носа, зірвався на ноги, різко відставив убік крісло і, пробігши пальцями вниз по Вартиній спині, спершу обійняв дівчину за талію, а тоді рішуче посадив на стіл і відгорнув довжелезні коси за спину.

Варта шпорталась у ґудзиках його сорочки, проклинаючи подумки їхню кількість. Вона мигцем ще подумала про те, як давно не оголювалася ні перед ким. Але думка спалахнула і зникла — ох, неважливо, неважливо...

А потім якоїсь миті весь поспіх розтанув. Златан повільно-повільно провів пальцями вздовж Вартиної ключиці та опустив лямку з її плеча. Вона замружилась і відкинула голову, прислухаючись до клекотіння всередині, бо темрява знайшла собі щось споріднене й тяглася до нього з раптовим бажанням і раптовою відкритістю.

Сповільнення дотиків мовби загострювало їх. Мовби маг теж хотів спершу здолати стіну між ними, а тепер, продершись крізь неї першим поривом, розтягував кожну мить. Робив найтонші паузи й очікував, як вона озветься на безмовне запитання: «Ти вся — мені? Справді?..»

І Варта озивалася, знаходячи несподіване чуття в собі: вдоволення від того, як руки іншої людини блукають її тілом, вивільняючи від одягу і збуджуючи дрож. Її пальці гладили Златанові плечі, намацали шрам у нього над серцем і допалися до завжди розпелеханих кучерів саме тієї миті, коли чех подався вперед — різкіше, наполегливіше.

Їй здавалося, що все так і мало статися: млосної ночі, в серці старовинного міста, коли лимонний чай залишився остигати на підлозі, куди його обачно поставили й забули. Коли слова залишилися остигати під язиком, не зірвані ніким, зайві й принишклі. Коли ніч стояла безмісячна, тому повна темряви. Як йому й хотілося.

— Так вони працюють, — Амброз спідлоба зиркав на відвідувачів забігайлівки, які нависали над барною стійкою. — Начебто чекають, доки хтось нажлуктиться. Тоді легко спалахнути чи зчепитися за якусь дурню — самі знаєте. Потім викликають вийти поговорити — і нема людини. Я сам бачив це... Принаймні щось трохи бачив.

Глава темних хруснув пальцями. Варта обережно ковтнула квасу зі свого переповненого високого кухля. Вона почувалася розпашілою й безмежно щасливою, проте залишила вихор емоцій там, у Златановій квартирі. Зайва радість ні до чого, коли йдеться про справи.

Алебарда поруч термосив пальцями пляшечку коли. Вочевидь, хвилювався за Наґінату, яка пішла спостерігати за іншою потенційною точкою. Варті енергійна алхімея, попри зовнішню тендітність, видавалася здатною постояти за себе.

Дівчина повільно відпила квасу, розглядаючи присутніх у залі. Прості люди переважно. Та тут було й кілька надміру веселих магів, котрі налягали на щось явно міцніше за колу.

— Так, народ, — маг підняв своє загрозливо велике «відерце» мохіто. — За те, щоб сьогодні ніч запам'яталася надовго!

«Мені вона вже запам'яталась», — осміхнулася чаклунка, пригадуючи тепло Златанових пальців на своїй шкірі й кухонний стіл.

Якщо перед поїздкою до Праги вона й замислювалася про розвиток стосунків, то не думала, що це станеться на кухонному столі. Однак чех, як виявилося, належав до людей, які готові до спонтанностей і завжди мають із собою захист.

«Або — відтоді, як ви поїхали в мандрівку», — іронічно зауважив внутрішній голос.

Шкіра зненацька вкрилася мурашками. Дівчина озирнулася — до пабу ввійшли троє. Обличчя такі пересічні, що нічим і не вирізняються. Варта була певна, що не звернула б на них уваги в натовпі. Вона спробувала роздивитися новоприбулих уважніше, але ніяк не могла сфокусувати погляд, мовби хтось увімкнув режим розмивання для її очей.

Троє напрочуд швидко прослизнули до столика в кутку і сіли під прикриттям ширми зі старими постерами до фільмів.

— Вони? — спитала чаклунка. — Викрадачі?

Глава темних примружив очі:

— Що, вловлюєш уже?

Дівчина кивнула. Окрім того, що вона ніяк не могла їх роздивитися, щось не те було з аурою новоприбулих. Не темна й не світла, вона скидалася на барвисті плями на мильних бульбашках, які перетікають одна в одну так швидко, що не встигаєш нічого помітити. Це можна було би списати на вельми корисне вміння суддів, котрі вміли переінакшувати свої аури або й узагалі приховувати їх, проте відчуття істотно відрізнялися. Трійцю незнайомців дівчина не сплутала б ні з ким із суддівського апарату.