— Святенник? — Аль зиркнув на Варту.

— Ні, адекватний доволі. Якби не він, ще хтозна, чи ми зі Златаном пережили б фінал Гри...

— Уже все? Чешете язиками без мене? — похмурий глава темних прихилився до одвірка й зиркнув неприязно. — Стара звихнута, Вартко. Більше її слухай.

— Я помітила, — відказала дівчина. — Вона виклала Алебарді гору грошей за нещасні садові рукавички!

— От якби ж то були хоч рукавички судді! — чаклун широко всміхнувся. — Коротше, Алю, я приніс мапу з правками. Хочу, аби ти сьогодні підключив своїх. Бо Лукаш комизиться, як вовкулак безмісячної ночі.

— Що, знову батьки? — співчутливо спитав алхімік.

— Та світляче кодло його зна! — обурився маг. — Він останнім часом узагалі від рук відбився. Ти не зважай, Вартко, — кинув до чаклунки. — Лукаш не дурний, але відколи його батько опинився в правлінні — а він дуже туди пнувся, — то і його самого часом плющить. Усе переймається, аби на репутацію сім'ї чогось не кинути.

— Не думаю, що розкриття справи таємничих зникнень стане плямою на репутації, — зауважила Варта й пригадала: — Я, здається, бачила його батька на зборах правління. Говіркий пан. Доволі приємний.

— Чого про Лукаша не скажеш, — додав алхімік без тіні злості.

Глава темних примостився на підлозі біля Алебарди і розгорнув мапу. Дівчина опустилася на паркет і придивилася: на сплетінні празьких вулиць червоніли дві точки. Зовсім як під час Гри.

— То що нам усе це дає? — вона тицьнула пальцем і окреслила центр міста.

— Це, Вартко, наші зачіпки, — чаклун притиснув мапу п'ятірнею, ніби хотів охопити все й одразу. — Щезники. Один світлий, один темний. Лукаш спробує через батька донести інфу до фракції. Бо напряму — мертва справа. У нас жодних доказів на руках, щоб заїкнутися про екстрену ситуацію. Ще й усі показилися з тим з'їздом!

— Ми підемо на правий берег, — відказав Алебарда. — Треба навідатися сюди і сюди, — він тицьнув чорним маркером у мапу біля однієї з червоних плям. — Якщо вважати, що вони обрали собі історичний центр, то наше коло суттєво звузиться. Я попрошу Наґінату...

— У вас алхіміків називають на честь холодної зброї? — поцікавилась Варта, пригадавши, що у Львові темні алхіміки традиційно отримували імена на честь металів та сплавів. — Чи це сімейне?

— Натка-Наґінатка — його велика, донедавна таємна любоу. Але ще не сім'я, — протягнув Бурштин знущально. — А буде таким неспішним, то я її свисну собі!

Алебарда провів поперед себе крейдою — задвигтіли крихітні столи, стільці, вітрина, а тоді незрима енергія сконцентрувалася супроти мага, і того відтіснило аж до одвірка. Він злегка вдарився об двері, проте у відповідь оглушливо розсміявся.

— Гарно концентруєш силу, — похвалила Варта. — Не зачепив жодної вітрини.

Алхімік обтер руки від крейди вологим рушником, кашлянув і тихо додав:

— Натка — моя далека сестра. Вона стільки разів посилала Амброжека, що йому аж недобре стає, якщо в неї налагоджуються стосунки з кимось іншим.

— Від кого чую, — «Амброжек» на колінах підповз назад до мапи і посерйознішав. — Добре, тоді Натку от сюди. Куза і Ґлефа — в отой паб над річкою.

— Куза нікуди не йде, — заперечив Алебарда. — Вона досі неповнолітня.

— Я б тобі сказав, де вона буває, твоя неповнолітня, але ти почервонієш ще більше за свою футболку, — шпигнув його Амброз.

— Куза нікуди не йде, — відказав Алебарда і все одно почервонів — бліда веснянкувата шкіра стала зовсім помідоровою, ніби він випив півбанки гострого соусу.

— Я можу піти замість неї, — запропонувала Варта, подумки підставляючи людське ім'я до образу глави темних, щоб таки називати його Амброзом.

— Ні, — заперечив той. — Ти — разом зі мною. Златан мені голову відчикає, якщо я тебе поставлю під загрозу. А ще ж цікаво глянути, чим ти така класна, що він запав безпросвітно. Бо, як на мене, ти суцільне зло.

Варта смикнула павутину і вшкварила мага легким сплетінням енергії.

— Їй-богу, я певна, що з такими замашками на тебе запасти важко, — процідила вона крізь зуби.

— Та ні, він дуже популярний, — відказав Алебарда, поки глава темних розтирав почервонілу від удару руку. — Коли нам було років по шістнадцять, Амброжек часом заводив собі одну пасію на правому березі і двох на лівому. А ще йому трапилось якось цілий місяць зустрічатися зі світляною алхімеєю.

— Вона що — не помітила, хто це такий? — здивувалася Варта.

— Це було давно, — відмахнувся маг. — Я їй так сподобався, що все інше не мало значення. Утім пропоную, панове, повернутися до нагальних справ. До яких моє особисте життя не належить. Я ж іще маю потім пригостити Вартку мохіто. Відерцем мохіто, так?

— Ні, — заперечила чаклунка. — Не маєш.

Проте глава темних уже схилився над мапою.

Щось підказувало Варті, що він пропустив її слова повз вуха. Поки Алебарда й Амброз за відомою лише їм схемою розподіляли точки, куди вони сьогодні відправлять празьких темних, чаклунка написала Златанові.

Той подався до тутешніх відьом по зілля. Обіцяв, що перестріне її перед початком дуелі. Але тупа шпилька підозри вже озивалася поколюванням зсередини.

«Усе скасовується. Увечері розповім», — відписав чех на її питання про те, що-де-коли.

Дівчина перечитала повідомлення тричі.

— Пане глава, — вона поторсала того за плече. — А чи заведено у вас тут скасовувати дуелі?

— А на біса викликати, щоб потім скасовувати? — визвірився Амброз. — Треба думати, що робиш.

— Може, правління якось регламентує дуелі?

— У тебе дуже дивні уявлення про магічне правління, Вартко.

— Авжеж. У нас деякі маги його легендою вважають!

— Ну, у вас і про Вартових не чули. Суддів, напевне, зараховують до напівміфічних створінь, — Амброз знову схилився над мапою, але пробурмотів: — Скажу тобі так: довкола нас дуже багато дивини, Вартко. Краще повірити в її існування, хоча б про всяк випадок, аніж потім дивуватися.

— Загалом, старовинні закони — це переважно зайві проблеми, та цього разу вони зіграли на нашому боці, — із широкою усмішкою повідомив Златан увечері, коли заливав окропом чай в улюблених смугастих чашках. — Кандидат він — офіційний кандидат зі світлого боку чеської фракції. Тож його життя цінне, як драконова луска. Отже, доки не відбудуться вибори, жодних дуелей та інших ризиків. Тільки порошинки здмухувати й павутину полірувати! Наше щастя, що судді зі спостерігачами вчасно нагадали цьому панові про його особливі обставини. Мені казали, що характер у нього — слати всіх лісом разом з їхніми законами, але не цього разу. Не в статусі кандидата.

Маг поставив чай перед Вартою, впав у крісло й сперся ліктями на стіл, а тоді захихотів, наче школяр, який успішно здійснив капость. Дівчині зненацька здалося, що його тіпає.

— Що ж, на одну проблему менше, і ми можемо знову зайнятися справами, — видихнула вона з полегшенням.

— Ідете сьогодні з Амброжеком на пошуки підозрілих кадрів? — спитав чех.

— З нами хочеш? — дівчина сподівалась, що так і буде.

— Хочу, але не можу. Плани на вечір. Аби пролити світло на наші біди.

— Тоді я з тобою.

У голосі друга прослизнула іронія:

— І підведеш главу темних?

— Він і без мене добре впорається. У нього там цілий клан войовничих чесько-ірландських алхіміків.

— Будь ласкава, піди з ним сьогодні.

Варта подивилася на напружену спину мага. На те, як він повільно розмішує цукор у чаї. Але думками, певна річ, блукає деінде.

Цок-цок-цок.

— Златане, — дівчина порушила тишу першою, — що, в біса, відбувається?

— Нічого вартого твоєї уваги.

Цок-цок-цок.

— Ага. Авжеж.

Вона підійшла до столу й спинилась у мага за спиною.

— Мене цікавить, що ти робиш? Що закручується поза моїм полем зору, поки я вислуховую ляси твого друга і вплутуюся в незаплановані пошуки?

Златан понурив плечі.

— Після Гри я попросив тебе повірити мені. Після моря брехні — я ризикнув попросити про довіру...