— Ага... Можеш дістати в мене з наплічника фляжку. Я підготувався до спеки.

Маг різко звернув у вузький прохід у місці, де вуличка роздвоювалась, і повернувся до Варти спиною.

— У найбільшій кишені!

Дівчина смикнула блискавку і витягла пластикову пляшку, в якій приємно жовтіли шматочки лимона, залиті мінералкою. Разом із пляшкою з наплічника вислизнула складена в кілька разів мапа.

— Ти куди, паскуднице! — Бурштин нахилився за нею, бо вітер шарпнув мапу геть.

Із наплічника посипалися на землю блокноти, ручки, гаманець, окуляри, презервативи, серветки, зім'яті папірці, сухе листя, кілька шоколадок, фотокартки, швейцарський ніж, ошатний метелик, пластикові виделки і крихітні баночки, в яких чаклунка впізнала різноманітні відьомські зілля. Здається, глава темних підготувався не лише до спеки, а й до маленького апокаліпсису, раптової відпустки та запрошення в ресторан.

— Тепер ти думаєш, що я ще й незграба? — чаклун зіжмакав мапу і швидко почав пакувати все до наплічника.

— Ні, я все ще думаю про мохіто, — Варта замислено жувала шматочок лимона, який ледь не проковтнула з напоєм. — А ще про те, як тобі вдалося стати главою.

— Історія, не варта нашого часу, — маг ніяково вишкірився. — Ти казала, Вартко, що у вас верховодить якийсь Тайфун. Звучить, правда? Одразу уявляєш когось сильного, швидкого й безжального. Легко керувати, коли ти — Тайфун. Ну а я що? Бурштин. Красивий камінець.

— У моєї мами намисто бурштинове є. Із Ґданська.

— Ага. А в моєї мами було специфічне почуття прекрасного... Власне, я волію, щоб мене називали Амброзом. То «безсмертний» означає.

— Ти надаєш забагато сенсу іменам, — гмикнула дівчина, хоча й пригадала, що товариство темних справді називало свого главу переважно людським іменем — незвична забаганка.

— Так усі ж надають, — безтурботно відповів Бурштин. — От подивися на Богумінів — золото загрожувало їм так довго, і вони виклично називали синів Златанами. Ніби сміялися в очі прокляттю.

— Багато знаєш про Богумінів?

Маг осміхнувся:

— Ну ще б не знати!.. Вони доволі відомі тут. То велика родина, попри прокляту гілку. А ти Варта — хіба може бути краще ім'я для тебе?..

Дівчина знизала плечима й подивилася вгору — на будинку неподалік сиділа скульптурна панна з важкими косами і з цікавістю позирала на вулицю, мовби планувала от-от скинути з себе кам'яний покрив і ступити вниз.

— А, то наша краля Лібуше... — Бурштин нахилився надто близько до Вартиного вуха, але вона вже звикла, що глава темних має погані уявлення про прийнятну дистанцію, тому лише відступила на два кроки ліворуч. — Засновниця Праги, — з неприхованою гордістю вів далі маг, наполегливо наближаючись до Варти. — Кажуть, дівка-вогонь була. Започаткувала династію, міцно тримала владу й мала ще до біса магічних дарів.

— Думаєш, вона була чаклункою? — спитала дівчина, заінтригована цією легендою. Статуя древньої принцеси на балконі здавалася напрочуд живою — може, через її жовтавий колір, відмінний від звичної сірості статуй на фасадах.

— Не, радше відьмою. У магів же немає дару пророчити, — напрочуд серйозно відказав Бурштин. — А в Лібуше дві сестри були: одна цілителька й пророчиця Казі, а інша з духами розмовляла чи щось таке. Тета звалася. Чим не перший празький шабаш?.. До речі, ми прийшли! — здавалося, хлопець щойно помітив у себе за спиною вузькі чорні двері з крихітним ромбоподібним віконцем. — Але-ба-а-ардо, відчиняй! — чаклун замолотив у двері кулаком, хоча збоку був ґудзик дзвінка.

— Ти шумний, як і наш Тайфун, — пирхнула Варта.

— Диявольські діти, хто вас приніс?! — заскрипів голос в унісон із дверима, що хитнулися натужно і з таким передсмертним хрипом, наче їх не відчиняли вже десять років.

— Дядьку Дунане! Дня доброго! Я у справі... — глава темних негайно протиснувся досередини повз статечного пана з суворими кошлатими бровами. Варта ввійшла за ним.

Після сонячного дня в темному коридорі дівчина почувалась так, ніби їй очі вибрали. Блимнуло світло, і на стіні зашипіла стара лампа.

— Старий Богумін тобі дядько, чортяко, — пробурмотів чоловік.

— Дивіться, щоби він цього не почув... Аль удома? — хлопець зиркав в інший кінець коридору, хоч там нікого не було.

— Тихо будь, бодай тебе світлий утопив, — цитьнув чоловік. — Аль роботу робить. Клієнтура завітала. Почекайте в кухні...

Варта й Бурштин пішли коридором за чоловіком. Коли вони минали відчинені двері, дівчина помітила краєм ока зігнуту спину довготелесого алхіміка. Він креслив щось перед собою, чітко й швидко, відточеними рухами. Однією рукою Алебарда впирався в паркет. Рука помітно дрижала від напруги. А навпроти на стільці сиділа...

— Пані Богумінова... — Варта не очікувала побачити знайоме обличчя.

Стара чаклунка, яку називали Графинею, підвела погляд і примружилась. Її руки звично стискали ціпок із розкішним набалдашником. Жінка повернулася до Алебарди й шепнула йому щось. Алхімік кивнув у відповідь і подав старій пані рукавички.

— Доброго дня, Тарновецька, — відповіла Графиня. — Може, підкажете мені, як зі стількох доріг у цьому місті ваша перетнулася саме з оцим створінням? — вона кивнула на Бурштина.

Схоже, глава темних теж не дуже втішився зустріччю: він застиг у дверях і не сказав ані слова вітання, хоча до того Варті не вдавалося його заткнути.

— Я почекаю деінде, — видушив маг і розвернувся на п'ятках, а тоді рвонув коридором углиб квартири так, ніби за ним гнався справжній демон.

— Це глава тутешніх темних, — відповіла дівчина, спантеличена різкістю Графині.

— Знаю я, хто він такий, і то краще за тебе, — стара чаклунка акуратно склала рукавички і сховала їх до вишитої торбинки, котра нагадувала радше музейний експонат, аніж ужиткову річ. — Дбай за своє товариство. Не розчаровуй мене, дитино. Ті, хто зробив це, переважно шкодували згодом.

Варта звела брови від неочікувано нахабних настанов.

— Я тут не для того, щоб когось задовольняти чи розчаровувати, — відповіла вона, намагаючись не поступатися спокоєм Златановій родичці.

— Це ти так думаєш. Зрештою, єдина твоя справа — задовольняти інших, — гмикнула Графиня і, відрахувавши кілька купюр, поклала їх на круглий столик біля свого крісла. — Дякую, Алебардо Дунан. Я зазирну наступного місяця.

Варта мимоволі помітила, що купюри — не чеські крони, а євро. І не дрібні.

— Доброго дня тобі та вітання Златанові, — додала чаклунка з погордою й повільно підвелася.

Алебарда стирав покришену крейду з паркету: вочевидь, перед тим він наносив складне заклинання, а такі, як Варта знала, вимагали ретельних і акуратних схем — бракувало лише кількох розчерків у повітрі, як у бойовій магії. Пан Дунан підійшов до старої чаклунки і хотів підтримати її, проте та лише відмахнулась.

— Привіт, — алхімік нарешті зиркнув на Варту, коли його родич і Графиня вийшли до коридору. — Ну оце ви вчасно прийшли.

— Привіт, — дівчина опустилась у крісло, з якого щойно підвелася гостя. — Що ти таке для неї робиш?

— Графиня порається в саду з отруйними зіллями, — хлопець стер останній знак на гладенькому паркеті й краплі поту, що виступили в нього на чолі, всипаному ластовинням. — Я зачакловую рукавиці. Дуже потужними закляттями, щоб ніяка проява їх не взяла.

— Садові рукавиці за... — Варта зиркнула на плату Графині. — Там же більше за сотню євро?

Алебарда ніяково всміхнувся.

— Куди більше. Пані має можливості реалізовувати всі свої забаганки. Ми отримуємо платню і виконуємо, що вона скаже. І не лише вона, — алхімік сів, підібгавши ноги, і подивився на Варту. — Не люблю хвалитися, проте до нас часто звертаються по допомогу. Закляття Дунанів стійкі й добротні — ірландські сімейні фішки дісталися з моїми предками Чехії і змогли скласти конкуренцію тутешнім. А я не люблю працювати на людей, тож краще так. Родинний бізнес, якщо можна це так назвати.

— Розумію. Львівські алхіміки теж намагаються якомога менше взаємодіяти з людьми... Хоча я працювала в кав'ярні зі світлим, — Варта пригадала Евереста, — і він доволі прихильно ставився до свого оточення. Навіть до мене.