Двійко відьом запнули вікна шторами.

Дівчина негайно забула про Карафку й чітко пригадала відчуття, які опанували її, коли Душанка на першій зустрічі з відьмами показувала, як воно — позбуватися любові.

— Це тільки біль. Біль ти витримаєш, — шепнула Варта собі під носа.

— Тут-во роздягайся, — наказала чорнява відьма. — Речі на поличку. Ніхто їх не порушить. Диви, щоб на тілі не було ніц металевого. Інакше можуть такі опіки лишитися, що й не виведеш нічим.

— А це довго триватиме?

Білява відьма захихотіла. Чорнявка покровительським жестом поклала руку на плече Варті і зловісно прошепотіла:

— Скільки витримаєш. Ти не бійся. Ми з Цукетою, може, хирлячками видаємось, але тебе втримаємо, коли будеш сіпатися чи вириватися.

— Ага, ми вже навчені, — погодилася Цукета спокійно. — А волати можеш скільки душі завгодно — в нас перфектна звукоізоляція!

Златан опритомнів від болю. Ліву руку немилосердно причавили чимось. Тіло намагалося опиратись. Але павутина вислизнула з рук. Біль дійшов до краю, затопивши світ червоним.

Пітьма.

...Коли він опритомнів удруге, зрозумів, що не може поворухнути лівою рукою без відчуття вогню в кожному м'язі. Переламані, потрощені пальці боліли на вдих і на видих. Здавалося, боліло навіть тоді, коли просто опустив погляд, щоб оцінити проблему, і наткнувся на почервонілу шкіру з відкритими переломами на місці своєї долоні. Тут не обійтися без допомоги. Складати чужі пальці з уламків Златанові доводилось, але коли це власні, та ще й на робочій, лівій руці...

Праву йому залишили. Вона, проте, була припнута до стіни. Кожен палець — ретельно притиснутий іржавими скобами окремо. Оце постаралися! Не поворухнути. Не сягнути по павутину. Та й сил майже не залишилося.

Вони забрали флягу з зіллям, вивернули всі кишені одягу й пошматували суддівські рукавиці. Отже, знали, що це таке. Але запонок не чіпали. І на тому спасибі. Капсули з термоядерним зціленням, заховані там, можуть знадобитися швидше, ніж здавалось. Або не знадобитися взагалі...

Златан перестав сіпатися, щоб не роздражнювати біль, і вслухався в рух поруч: його пробудження помітили.

— Доброго ранку, Пожирачу, — заявив гугнявий голос із безпечної відстані.

Златан не підводив голови. Було надто темно, щоби щось роздивитися. Надто парко — гарячка не відпускала. Кроки наблизилися, здіймаючи в повітря пил.

— Я Златан Богумін, Вартовий Центральноєвропейського конгломерату, — повільно відповів маг, сподіваючись, що звання купить йому час на перемовини, бо з чого його звали Пожирачем, він не мав жодного поняття.

Гугнявий раптом наблизився й опустився на одне коліно біля Златана. Його великі темні очі подивились на мага з притлумленою злістю:

— Ти вбив Його Високість Атанаса. І заплатиш за все. Молися богам, у яких віриш, поки маєш змогу.

— За останні дні з мене вже годі кровної помсти, — сплюнув Златан, аби позбутися присмаку заліза, що розтікався піднебінням.

— Кровна помста? Твоя кров безцінна, Пожирачу. Проливати її не будуть... більше, ніж треба, — озвався другий голос віддалік.

Златан скосив погляд на розбиту руку і засумнівався в щирості слів потвори.

— Де напарник? — спитав кровопивця насторожено. — Вас мусить бути щонайменше двоє. Якщо легенда ще жиє.

— Він же не справжній. Забув, що вони казали? Він ще не в своїй силі, — докинув гугнявий.

— Еге-еге, — скептично озвався його друг і цмокнув язиком. — Не в силі — нехай, але він здер Атанасову тінь заживо. Це тільки Пожирачеві вдається. Хоч і не віриться, що по ста літах вони повернулися в наші краї. Та не бійси, ми донесемо звістку до великих.

— Мій напарник вельми в силі, — відповів Златан, користаючись моментом, коли увага двох прикута до нього. — Скоро він дістанеться сюди. З великою підтримкою.

— Бреше, — негайно оцінив Златанову відповідь гугнявий. — Ніхто не знає, де ти. А якщо дізнаються — що ж, хай приходять. Ваша кров варта більше, ніж у всіх, кого ми відловили. Тож хай і другий поспішить сюди.

Златан не відповів. Налякані смертю поплічника, почвари вже не здавалися йому такими таємничими й могутніми. Тепер він міг роздивитися їх: погляд уперше не підводив, коли кровопивці опинялися перед очима. Чи то у власному сховку вони не крилися, чи то магія невловності вичерпувала їхні сили. Златан намагався запам'ятовувати всі деталі, поки химерні створіння, ці живі легенди, стояли просто перед ним і ефемерні тіні опускалися над ними, як закривають найсильніших магів їхні щити.

Внутрішній годинник збився, але маг не сумнівався щодо своєї підготовки. Отже, маячок, залишений Амброзові, вже мав би спрацювати. А до його приїзду Златан сподівався вивести з гри ще бодай одного кривавого монстра. Третього він планував залишити живим — комусь доведеться свідчити в суді, коли це закінчиться.

Варта роздивлялася лунки, залишені нігтями в долоні. Маленькі криваві усмішки на шкірі.

— Усе добре, — відповіла вона на стурбований погляд Душанки. — Продовжуйте.

Відьми взялися за руки й заспівали. Власне, співом це назвати було важко. Спочатку наспів, потім хрип, потім дотик і біль — ніби з тебе вибирають нутрощі зазубреним ковшем.

Варта лежала на столі, вкритому коцом. Коц колов шкіру. Душанка стояла над нею, біля голови, як завмерла статуя — дивилася не кліпаючи. Коли її загострений ніготь наближався до Вартиної шкіри, та інстинктивно замружувала очі, ніби це дало б шанс утекти від усіх відчуттів чи заморозити їх. Але не вдавалося. Відьма торкалася її шкіри й виривала з неї, висотувала довгу срібну нитку. Нитка тягнулася зі шкірою разом — принаймні так здавалося. Ніби хтось вирізав кинджалом пласти просто з передпліч, рук, шиї, з овалу пупка, чутливого внутрішнього боку стегон і грубих стоп.

Не-скін-чен-но...

Варта стискала кулаки й закушувала губи, але крик усе одно виривався. Та не приносив полегшення. Руки інших відьом, як і було обіцяно, тримали її міцно. Тому доводилося стримувати свавільні пориви полоснути Душанку павутиною, схопитися зі столу й голяка вистрибнути з вікна.

Варту затоплювала злість. Вона могла стерпіти біль, могла стерпіти приниження. Але злість розгорялась усередині після кожного дотику Душанки, після кожного відьомського наспіву. Здавалося, що все це — неправильно. Що все це — помилка. Що винен у всьому Златан Богумін, котрий, щоб йому зле стало, знайшов на свою голову більше проблем, ніж під силу витримати навіть Вартовому.

Гнів загострював усі відчуття.

Біль повертався новою хвилею.

Варта краєм вуха вловила, коли Душанка шепнула, що вже все.

Дівчина сперлася на лікті, а тоді дві відьми спритно допомогли їй сісти. Шкіра розчервонілась і пекла, хоча жодної фізичної рани на тілі не було. Але чаклунка почувалася шматком льоду, настільки холодно їй стало. Вона сиділа, цокотіла зубами та обіймала себе руками за плечі.

— Випий! — за хвилину Чарніка тицьнула їй у руки чашку. — Це чай на травах. Тобі треба грітися. Ти ж віддала внутрішній вогонь.

— Спасибі, — буркнула Варта. Чай випила, хоч він і обпікав горло.

— Як почуваєшся? — тривожно шепнула Душанка, притискаючи до грудей скляну банку, наповнену сріблистим плетивом.

— Це — моя любов? — спитала Варта натомість.

— Уже не твоя, — заперечила відьма. — То як почуваєшся? Я турбуюся за тебе.

— Дарма. Я просто зла й змерзла.

— Це не біда. Посидь тут, дівчата принесуть тобі одіж. А ми тим часом знайдемо твого Златана Богуміна.

Коли Варта почула це ім'я, її ніби вкололо щось і примусило щільніше закутатися в плед, незважаючи на свербіння. Нехай вона віддала свою любов, щоб знайти цього клятого мага, але тепер ще треба зціпити зуби й дійти до кінця.

«Ніхто не знає, що прийде на місце любові», — сказала глава шабашу.