— Лади... — Амброз окинув Варту співчутливим поглядом, і тут його очі вихопили когось попереду. — Данко! Да-ан! — глава темних зірвався на ноги й заволав щосили: — Дано, чекай!

Варта й собі озирнулася: дівчина, яку кликав Амброз, звернула з сусідньої алеї й на мить застигла в нерішучості, але потім змінила напрямок і вирушила до них.

— Слава вищим, що ми тебе зустріли! — Амброз кинувся назустріч.

Варта зустрілася поглядами з Даною і заціпеніла. То була світла алхімея, з якою вона зіткнулася на другий день свого перебування в Празі.

— Де суддя угорський? — спитав Алан у лоб, коли приїхав зі своїми друзями-алхіміками.

— Тут його немає, — відказав Алебарда. — Ви повинні взяти на себе північний бік палацу. Маємо менше години затишшя.

— Ти наче повідомив, що угорець організував це.

— Так. Але ми не знаємо, де він.

Глава світлих зміряв темного алхіміка поглядом.

— Гаразд. Тоді де ваш керівник?

— Я замість нього, — Алебарда наблизився до Алана і відповів на його погляд неприхованою неприязню, яка охоплювала його щоразу, коли цей — надто сильний світлячий — стояв навпроти.

— Може, ви б угамувалися? — Наґіната вклинилася між ними, блискаючи очима. Вона непомітно стиснула Алеву долоню, і це заспокоїло його. — Шановний світлий, якщо вже всі ви підірвалися з ліжок, то ставайте до роботи. Потім поспілкуєтеся.

Алан перевів погляд на Златана, котрий неподалік говорив по телефону, й рішуче попрямував до нього. Суддя відмахнувся — вочевидь, новини, через які йому телефонували, були важливішими. Тому світлий глава неохоче повернувся до Алебарди.

— Річ у тім, що я помилково потрактував вашу інформацію. Скоро сюди приїде мій родич, котрий має велике бажання поговорити з угорським суддею. Якщо він не знайде його тут, то проблеми будуть уже у нас.

— Твій родич не в змозі зачекати? Допоміг би — зайвих рук не маємо.

— Мій родич не в змозі зачекати. Зате в змозі знищити тут усе й без угорських вар'ятів, якщо його роздратувати. Велика сила несе непоправний вплив на характер — ви, панове темні, мали би про це знати краще від мене, — похмуро відказав Алан, витягаючи крейду з довгастих нашивок на блейзері. — Північний бік наш.

— Дано, з мене плата. Допоможи їй, — Амброз стиснув плечі алхімеї. — Часу в нас нема.

Дівчина вирвалася й мигцем зиркнула на Варту. Чаклунка розуміла, що її впізнали: гнівний погляд, спалах аури, стиснуті губи.

Вона інстинктивно напружилась і хотіла вже сказати Амброзові, щоб не марнував часу, коли алхімея присіла поруч і вимогливо спитала:

— То що з тобою? У мене теж часу нема: Алан оголосив терміновий збір біля Чернінського...

— Нога. Права, — Варта спідлоба подивилася на алхімею. Та вже блукала пальцями довкола пораненого коліна й змушувала ногу згинатися й скручуватися, пробуджуючи спалахи та ниття.

— Зв'язки мовби хтось силоміць розривав, — Дана видихнула і дістала крейду з уже знайомого Варті кулона. — Тобі треба бігати сьогодні, так, пітьмава?

— Так.

— От чорт. Оце завдання. Смію завважити: краще би ти вмерла від Сакре Кьор. Ти й та відьма, у серці якої не живе ні краплі любові, бо закляття від неї відбилося, як від щитів судді.

— Дано, — Варта зціпила зуби. — Відьма не хотіла нікому смерті. І я теж.

— Чи не забагато честі для тебе, пітьмава: хотіти чи не хотіти комусь смерті? — руки алхімеї рухалися, вона вже креслила щось. — З чого це взагалі пітьмаві вирішують, кому жити? Бо в Грі перемогли?

— Ви не кращі, Дано, — видихнула Варта, пригадуючи незліченну кількість сутичок зі світлими, що супроводжували її все життя.

— Не хочу слухати ніяких виправдань... — вона кашлянула й продовжила холодним діловим тоном: — Слухай, у тебе дуже неприємний розрив. Я зроблю підтримку й зафіксую все так, що ти зможеш рухатися, як звично. До ранку, не довше. Потім коліно не витримає. Готуйся до болісних постефектів. Ти мене ще довго проклинатимеш, але, смію зауважити, ніхто в цьому місті не виконає цього закляття краще!

Варта кивнула. Біль, який прийде згодом, не лякав її, поки на волосинці висіли Златанове життя й чаклунські вибори. Схема заклинання розросталася розчерками Дани. На все знадобилася тільки одна безцінна хвилина.

Варта побачила Златана, щойно вони з Амброзом звернули з вузької вулиці, що вела вниз, до палацу. Сила нуртувала всередині, дорогою сюди зачерпнута так щедро, що кілька хвилин тремтіння в усьому тілі не влягалось. Але тепер павутина обвивала руки й не ризикувала розчинитися в найпотрібніший момент, як було під час минулої зустрічі з тіньовими. Чаклунка пробігла останні кількадесят метрів і, проігнорувавши вітання Наґінати, підлетіла одразу до мага.

— Маю до вас розмову, пане суддя! — випалила вона, хапаючи його за руки. — Термінову!

Дівчина потягла його вбік під допитливими поглядами присутніх, які добре помітили її поспіх і тривогу.

— Варто, де Дворжак? — одразу ж спитав Златан.

— Мертвий. Слухай... Слухай, тобі треба поїхати. Сховатися. Просто зараз. Чуєш? Негайно.

— Чую. Але не зовсім розумію.

— Кровопивці вирішили вбити тих, хто вбив їхніх родичів. Не просто забрати в полон. Вони розірвали Дворжака в мене на очах. Ні я, ні Берток не змогли нічого зробити.

— Ти з Бертоком була?

— Довга історія... Він утік. І тобі треба тікати. Кровопивці рухаються дуже швидко. Я не знаю, скільки ще смертників у їхньому списку. Златане, я цілком серйозно. Забий на все. Берток не зміг їх пересилити, а ти знаєш, як він уміє пресувати. Хоча, може, він і не намагався, але...

— Варто...

Чех схопив її за плечі, і вона зрозуміла, що знову тремтить так, що зуб на зуб не потрапляє. Маг ще не сказав ні слова, а дівчина вже знала відповідь.

— Варто. Я — єдиний суддя, крім Бертока, який не в тому клятому палаці. Я не можу піти звідси. Не зараз.

— Ти — мій напарник, Златане, — знавісніло відказала дівчина. — Ти мені живим потрібен! Не суду чи правлінню, не празькій тусівці... Залиш ситуацію на Амброза — він поки що «Вартовий» тут, на Алана з Віславом — вони дадуть собі раду.

— Але угорці...

— Угорці блефують. Їхнє завдання — нав'язати суду свої умови або протримати суддів увесь день виборів у палаці, щоб не допустити голосування... Златане! — відштовхуючи відчай, Варта зазирнула в очі друга й повторила твердо: — Зараз, або нам кінець.

Маг підвів погляд над її головою, виглядаючи щось попереду, і прошепотів:

— Нам кінець.

Навала кровопивць прокотилася вулицею, як хвиля туману. Як химерна ілюзорна магія, що захоплює тебе швидше, ніж ти розумієш, що відбувається. Спостерігаючи, як вони наближаються, Варта інстинктивно схопила однією рукою зап'ястя Златана, а іншою — павутину. Бентежні й панічні думки пробігли в голові й розчинилися в гулкому дзвоні, який ширився зсередини.

«Зірвати їхні тіні».

«Не гасити вогонь».

«Не дати торкнутися себе».

«Не випускати руку Златана».

Варта добре пам'ятала, як Дворжак, зачарований голосами кровопивць, сам пішов до них, ніби на спів сирен.

«Не випускати руку Златана».

Усі довкола завмерли теж — здавалося, заціпеніння нападає на кожного, хто зиркне в бік кровопивць. Варта хотіла закричати про світло й вогонь, хотіла покликати Амброза — третій Пожирач їм необхідний. А натомість долала тиск і боролася з власним тілом, бодай щоб дихати, бо повітря здавалося важким і густим.

Кровопивці ковзнули повз них зі Златаном, здіймаючи куряву. Кілька поглядів-голок впились у Вартову й суддю, але раптом створінь відволікло щось інше. Вони простували до палацу.

— Там... — Златанів голос нагадував тріск криги. — Там... із чеської фракції... хтось причетний...