— Я питаю, що ви тут робите? — гримнув Златан. — Що за фарс із заручниками? Подумайте гарно, перш ніж давати відповідь чеському судді про те, що збираєтеся вчинити в його рідному місті.
— Ми певні, що наш керівник був змушений зняти свою кандидатуру під тиском. Наша фракція пам'ятає, що таке чесні вибори та гордість. Ми не дозволимо змішати Угорщину з болотом.
— Тоді я хочу побачити вашого кандидата й почути це від нього.
— Ми виступаємо самі.
— Можу зачекати. Позбудьтеся тим часом вашої ілюмінації. Ви загрожуєте не лише життям суддів, а й пам'ятці архітектури та прилеглим будівлям, не кажучи вже про життя простих людей. А завтра — день виборів.
— Якщо суддя Берток не зможе взяти участі, то виборів не буде.
Златан звільнив трохи сили, щоб Імран відчув її.
— Я рідко повторюю двічі. Але для вас зроблю виняток: я говоритиму виключно з вашим кандидатом. Ваші ж дії розцінюю як найвищу міру злочину — замах на життя представників суду. Якщо вам стає нахабства твердити, що угорська фракція самостійно вирішила піти на такий крок, то відповідати перед законом ви будете за своєю провиною. Кожен. Ви вже бачили, що я і з членами власної фракції не панькаюсь. А тепер — чекаю на суддю Бертока. Якщо він не з'явиться протягом години, то ми застосуємо проти вас силу. На цьому все.
Златан видихнув і першим пішов назад — до Алебарди, який зосереджено роздавав розпорядження алхімікам. Вони оточували палац мереживом заклять, що в найгіршому разі мали б стримати вибух і захистити будівлі поруч.
— Феліксе, я на місці, — маг набрав австрійського суддю. — Вимоги угорців передбачувані: Берток має бути в списку кандидатів.
— Де він сам?
— Біс його знає. Як крізь землю провалився.
— Ви можете вплинути на них усіх своєю силою та змусити звільнити нас?
— Угорців надто багато. Але я дав їм годину, щоби притягли Бертока сюди. Інакше — йдемо в наступ.
— Палац злетить у повітря від найменшого спалаху магії з нашого боку.
— Я знаю. Просто зачекайте.
Фелікс затулив мікрофон — Златан почув лише приглушений шепіт, у якому важко було вловити сенс, але обурення звучало чітко. За півхвилини австрійський суддя озвався знову:
— Якщо за годину Берток не з'явиться, приймайте умови угорців. Урешті, це дійсно скандал: найперспективніший кандидат — і виходить із перегонів. Зараз нам дійсно важливо провести ці вибори.
— Іншими словами, верховне правління підкориться купі мадярських маніяків?
— Із двох зол обирають... Знаєте цю фразу, суддя Златане?
Він скрипнув зубами.
— Як скажете, Феліксе. Тільки дайте мені ще Маріана...
У телефоні знову залунали приглушені голоси.
— Слухаю, — озвався румун.
— У місті кровопивці, — випалив маг. — Вони прийшли помститися чехам, які порушили їхню угоду. Уже сталося щонайменше одне зникнення. Треба спинити це. Інакше вони винищать половину чеської фракції. Що я можу зробити, щоб порозумітися з ними?
— Що ви можете зробити? — румуна, здається, це дуже розвеселило, бо зазвичай стриманий Маріан зайшовся сміхом. — Моліться, якщо в когось вірите, і спробуйте дожити до сходу сонця.
***
— Справжні, — повторив Берток, мабуть, утретє. — Ти диви, дівчино, не думав, що колись побачу їх наживо.
Варта промовчала. Їй не хотілося бачити їх ніколи більше. Вона щосили втримувала свій обід у шлунку, намагаючись не дивитися на місце, де лежало все, що залишилося від Карела Дворжака. На щастя, темрява парку приховувала всі деталі картини.
— Давай, іди звідси, — угорець удруге примирливо поклав руку їй на плече. — Трупові не поможеш. Хоча, правду кажучи, я ще хтів перебалакати з Дворжаком. Але не вийшло...
Варта зробила над собою зусилля і підвелася з колін. Машинальним рухом підняла золоту загорожу щитів, хоча й розуміла, що проти Бертока їй вони допоможуть не більше, ніж поліетиленовий дощовик.
— Ваша фракція, — видушила вона з себе, — погрожує підірвати Чернінський палац і всіх усередині. Оскільки ви зняли свою кандидатуру.
— І що?
— Не плануєте спинити їх?
— Навіщо? Вони все правильно зробили. Я не смію втручатися. Тобі теж не раджу. Якщо судді не втратили клепки, вони зрозуміють, що краще погодитися на вимоги. Якщо ж ні, то в них буде ще цілий день рівнодення на роздуми.
— Хочете затримати їх тепер, щоб балотуватися наступного року? — здогадалася дівчина.
— А тобі що до того, доблесна захиснице? Ти своє місце отримала, сиди й не попискуй. Чи нагадати, з ким говориш?
Берток блиснув посмішкою. Дівчина не відчула, як це сталося, проте атака угорця прорвалася крізь її слабкий захист і здавила так сильно, мовби була матеріальними лещатами. Щити затріщали, нагадуючи про звук, з яким тіні кровопивць віддиралися від шкіри. Варта застогнала. Незрима сила відтісняла її, змушуючи підошви кросівок занурюватися в гравій на алеї. Суддя клацнув пальцями — тиск послабився, але два удари мовби переламали світ навпіл.
Варта впала, відчувши під пальцями бите скло, що гарячими спалахами проїхалося по долонях.
— Ану облиш її, ти, одоробло мадярське!
Тиск зовсім відступив — Берток перемкнувся на нового суперника. Проте Амброзова прямолінійна атака була розвіяна ще швидше, ніж Вартина. Угорець стьобнув Вартового незримою хвилею, що розсікла повітря. Запахло паленим.
Мить — Амброза причавило до землі.
— У свої ігри будете бавитися з іншими дітьми, — відповів суддя на диво стримано. — І дякую, Вартова, я отримав твою передачу від Віслава. Сповна. Та якщо хочете затриматися на своїх посадах, то не намагайтеся надалі переходити мені дорогу. Двоє сильних темних стануть важкою втратою для нашого апарату. Але не непоправною.
Варта силкувалася підвестися, роздираючи лікті об гравій, але рештки сил полишали її, ніби суддя живився ними. Амброзові не вдавалося навіть підняти голову.
Берток гмикнув, оглядаючи Вартових, розпластаних біля його ніг, а тоді повільно розвернувся й дійшов до кінця алеї, перш ніж чаклунка спромоглася звестися на ліктях.
— Зараза... зараза... зараза... — дівчина тричі глибоко вдихнула і ривком відірвалася від каміння, яке набилося їй у взуття й під одяг. Тіло нило й озивалося спазмами. Долоні й зап'ястя кривавили. — Зараза, втік, сволота така! — видихнула вона.
— Дякуй, що не прибив, — прохрипів Амброз, котрий уже сидів навпочіпки й витрушував камінці з короткого жорсткого волосся.
— Ми йому наразі потрібні, — похмуро відказала Варта. — Де Златан?
— Біля палацу. Шум неабиякий здійнявся. Зібралися алхіміки й маги, а твій дорогий суддя завалює угорців погрозами в надії, що вони відступляться.
— Я мушу підживитися, бо сили на нулі. А тоді нам потрібно туди, — чаклунка похолола, згадавши стіну тіней і сплетіння їхніх голосів, яке перемагало здоровий глузд. Вона сподівалася, що, поновивши запаси енергії, зможе чинити їм опір.
— А... а угорський чванько? Він нам не потрібен?
— Приведеш його? — Варта здвигнула бровами. — Я думаю, що ні. Бертока подужає лише співмірний суперник. І це не ми з тобою. А Златан тим часом...
— Можеш не казати. У дупі, так?
— Одразу видно, що ми напарники. Порозуміння з півслова, — зіронізувала дівчина. — Ходімо вже!
Вона спробувала підвестись, але права нога раптом озвалася хрускотом. В очах потемніло, й замість ривка вгору, Варта впала на одне коліно.
— Жити будеш? — Амброз подивився на неї насторожено й простягнув руку.
Нога пекла, ніби її поливали окропом. За кілька секунд різкий біль минувся, але чаклунка зрозуміла, що не може ні підвестися, ні обпертися на праву ногу. Коліно мовби втратило точку опори. Паніка хльоснула.
— З ногою щось. Краще йди сам, — прошипіла Варта крізь зуби. — Іди й попередь Златана. Скажи, щоб ушивався. Вже.
— Я тебе понести зможу. Мені не важко, — запропонував маг, демонструючи руки завсідника тренажерного залу.
— Плювати на мене. Брата свого рятуй, — дівчина сіпнулася, і пекучий біль повернувся. — А я нап'юся зілля і наздожену, коли попустить. Клятий Берток...
