Чорнява алхімея вперла руки в боки і примружила очі, оцінюючи масштаби робіт.

— Ти думаєш, я ношу з собою валізу крейди, коханий? — хмикнула вона.

Алебарда наїжачився: «коханим» дівчина звала його у двох випадках. Зараз це точно була не шалена пристрасть.

— Богумін щось придумає. Але поки що ми самі за себе. Треба інших покликати.

— Привіт, дорогі друзі. Ми в смертельній небезпеці. Не хочете витратити цю ніч на те, що потенційно закінчиться для всіх присутніх сумно? — Наґіната посміхнулась. — Уже телефоную. Відправлю Кузу по мою валізу крейди. Тут роботи до ранку...

— До ранку все вирішиться. Мабуть. Вартові мають втрутитися.

— Тоді я не заздрю угорцям. А ти Алана набери. Він може приволокти натовп своїх, — нагадала Наґіната.

Алхімік стенув плечима. Йому не хотілося залучати світлого главу, але, коли ставки стали високими, вже не йшлося про світло і темряву — Алебарда розумів це чітко, тому потягнувся по телефон.

Варта застигла й вилаялася під носа. Вона хотіла б радше зустріти натовп кровопивць, аніж Бертока. Але той уже чекав на них із Дворжаком наприкінці алеї. Рятівних поворотів не було.

Дівчина підняла щити і рішуче пішла вперед, нагадуючи собі, що слово Вартового співмірне зі словом судді. Хоча внутрішній голос сторожко нагадував, що для угорця це не означає нічого.

— Незвично бачити вас разом, — сказав Берток замість вітання.

— Боюся, ми маємо справи, пане суддя, — відповіла чаклунка і вирішила одразу піти в атаку: — Вам я раджу негайно відправитися до Чернінського палацу і припинити свавілля власної фракції.

— Негайно? — очі Бертока звузилися. — Свавілля фракції? Дівчинко, а ти не помилилася із заявами?

Варта спалахнула, чіпляючись за темряву всередині себе. Аж тут її увагу привернув рух позаду: кровопивці наближалися — нечутні, як і завжди. Тільки укол десь глибоко всередині повідомив про їхню присутність. Паркові тіні стали густішими, а звуки відступили, ніби хтось затулив Вартині вуха.

— Пане суддя, — процідила вона крізь зуби. — Робіть що хочете, але не заважайте мені. І будьте готові до захисту.

Чаклунка стиснула кулаки, згрібаючи в них павутину. Розуміла, що, найімовірніше, це не матиме сенсу. Розуміла, що дарма, ой дарма не знайшла часу поновити сили. Кровопивць було з десяток — вона вирізняла їхні бліді лиця, плетиво тіней, яке огортало високі постаті, і хижі вишкіри, що прорізалися на лицях, схожих на маски.

Варта вірила, що, попри виснаженість, устигне зірвати тінь з одного, можливо, з двох монстрів. Маріан твердив, що сила простих кровопивць не співмірна з силою їхніх аристократів, отих трьох загиблих. Що їхні підлеглі не мають змоги затуманювати. Що їхня перевага лише в кількості. Амброз пообіцяв поспішити до неї. Але хтозна, чи й вони вдвох...

— Мені потрібно якомога більше вогню, — видихнула вона до Бертока й Дворжака. — Не стійте стовпами! Зараз!

Світло вибухнуло з рук угорського судді, перш ніж кігті одного з кровопивць врізались у Вартині щити, з натугою розтинаючи їх.

Монстр відсахнувся від жаского спалаху. Дівчина спробувала схопити його тінь, але туман вислизнув крізь пальці.

— То он вони які! — знавісніло розсміявся Берток. — Справжні!

Варта прокляла його подумки і вийшла вперед, остерігаючись, щоби зір не підвів її, як це траплялося раніше. Утім, хоч цих чудовиськ і було багато, вони не вселяли в неї той незборимий страх, який уміла навіювати трійця — чи не принцева то сила була?..

— Я — Пожирачка! — закричала дівчина, сподіваючись налякати чи спантеличити їх, не готових до зустрічі зі справжніми Вартовими. — Хто перший?

Проте кровопивці не нападали по одному. Вони накотилися хвилею з ікол, кігтів, тіней і шепоту всередині голови. Варта відбивалася навмання. Пригадувала, що вони бояться магії, бо вона більш нищівна для їхніх тіл, ніж для магів. Під її пальцями тріщали тіні. У голові тріщала напруга. Сили раптом виявилося ще менше, ніж здавалося. Кровопивці відсахнулися від вогню, яким угорець підтримав її. Чаклунка тут подумала, що вдвох — Вартова і могутній суддя — вони можуть вистояти. Вони прорвуться. Хай Берток і не міг торкатися тіней, але в усьому іншому його сила значно перевищувала те, що цієї миті тримала у своїх руках Варта.

Вона шарпнула павутину до себе, але ліва рука несподівано озвалася гірше. Її вже встигли різонути кігті почвар.

Раптом кровопивці застигли. Дівчина помітила, що в одного з них тліє тінь і він ошаліло збиває вогонь. Інший притискав до обпеченого плеча кістляву руку. Вони відійшли, ніби хвиля припливу, всі разом, плавними й нечутними рухами. І заговорили. Варта не чула ні слова, але вловлювала, як щось лилося, затоплювало холодне повітря довкола, не давалося її сприйняттю. Щось було тут — неосяжна, незрозуміла сила.

— Усе даремно, — раптом байдуже пробурмотів Дворжак. Потім зробив кілька кроків уперед і оминув Варту.

— Ти йдеш із нами, — шепотіння зливалося в один голос, глибокий і манливий. — Ти не маєш утечі.

Варта шарпнула чеського правлінця за руку, але той із нелюдською силою вирвався і попрямував до почвар, ніби не бачив нічого довкола, ніби голоси діяли гіпнотично саме на нього і лише на нього.

— Ти йдеш із нами, — повторили вони.

— Зробіть щось! — гаркнула Варта до Бертока, бо сама почувалася випитою.

Але суддя з дивною усмішкою спостерігав за монстрами. І за чоловіком, який рухався до них. І не робив нічого супроти.

Дівчина ступила вперед, але шум посилився і притиснув її до місця. Вона ще бачила кровопивць, розрізняла найдрібніші візерунки на тінях, чула важке дихання Дворжака, котрий мовби хотів спинитись, але не міг віддавати накази власному тілу. Та Варта теж не могла. Тіло затерпло.

Голоси — чи один багатоликий голос — двигтіли довкола неї, сплітаючись у щось глибинне й страшне, як перша пітьма першого темного чаклуна.

— Ти. Це ти. Ти негідне створіння, — жебоніли кровопивці. — Ти порушник слова свого. Ти вбивця. Вбивця. Вбивця!

З останнім «вбивця» Варті здалося, що хтось луснув величезну бульбашку довкола неї. Світ відразу ж заворушився. Вона відчула свої руки й ноги, своє дихання та ослаблу павутину на кінчиках пальців, і...

Щойно її очі знайшли Дворжака, як десятки кігтів та ікол простромили його тіло. Кров бризнула в усі боки. Чаклун не встиг навіть закричати. Мить — і ці кігті розірвали його, вивергаючи назовні скривавлені нутрощі, що квацнули на паркову алею. Чорна поночі кров, яку почвари так цінували, розтеклася довкола. Суха земля всотувала її швидко.

Нудота підкотилась до Вартиного горла. Дівчина закрила рот руками. Важка долоня Бертока стиснула плече несподіваним захисним жестом.

— Убивця мертвий, — прошипіли тіньові в унісон, не зводячи з Вартової та судді своїх окреслених червоним очей. — Передайте їм. Усі вбивці цієї ночі помруть.

Тіні щезли.

Варта опустилась на коліна, бо тремтіння трусило її тілом так, що вона не могла встояти на ногах.

Ці явно не давали клятви не проливати чаклунської крові. Кровопивці прийшли помститися тим, хто вбив їхніх вельмож. Отже, вони прийшли по Златана.

— Я хочу говорити з вашим представником. Хтось один — вийдіть сюди, і поспілкуємось, як дорослі люди, а не сором усього Конгломерату, — повторив Златан удруге, очікуючи реакції угорців. — Агов, на нас люди дивляться!

У відповідь — тиша. Суддя обсмикнув рукавички.

— Якщо до мене не вийде представник, я вб'ю першого, хто озветься. А потім другого. А далі побачимо.

За півхвилини з-за барикад таки вибрався один з угорських правлінців. Златан облизав губи, сподіваючись закінчити це швидко. Кровопивці турбували його більше. Тому він зрадів, що побачив навпроти знайоме обличчя. Угорець підійшов до нього.

— Якого чорта ви тут робите в переддень виборів? Відповідайте, Імране, — прошипів суддя.

— Ми, угорська фракція, вимагаємо, щоб нашого кандидата повернули до виборчого списку, — пробубонів зблідлий маг.