За застіллям виявилося, що, перш ніж стати помічником чеського судді, Златан жив якийсь час у половини своїх родичів — по всій Чехії та Словаччині. Варта знала, що його батько загинув через прокляття, а матір покінчила з собою, коли чехові було заледве кілька років. Проте раніше чаклунка й не чула, що він жив іще з кимось, окрім діда-судді. А виявилося, що «Златека» передавали, як естафетну паличку.

— А коли він був геть юним, то видавався справдешнім янголятком... — пробурмотіла найстарша з вигляду пані, прицмокуючи губами.

Варта вловлювала її ауру — відгомін колишньої могуті. Руки з сухою зморшкуватою шкірою, помережані шрамами та опіками, стискали срібний набалдашник ціпка, який мимоволі нагадав чаклунці про чеського суддю. Той теж полюбляв архаїчні деталі.

— Еге ж, — кивнула інша родичка без схвалення, — таке янголятко, що перебив був моєму Янекові купу кісток, хоча Янек від нього на п'ять років старший! Бузувір той ваш Златек, а не янголятко! Яким був, таким і лишився. Хіба дід йому мало дав, щоби заслужити таку віддяку?

— Що, Маріє, пащекуєш? Той твій Янек узагалі зі світлою злигався! — озвалася через стіл ставна пані в зеленій суконьці, але чоловік поруч швидко смикнув її за рукав.

— А на твою Маргосю навіть миршавий світляк не зиркне, таке страшне виросло, теж мені цяця... — в'їдливо відказала невдоволена тітка і підперла голову рукою, мовби згадка про те, що її Янека понесло не в той бік, навалилася незносним тягарем.

— Кого варті, з тими й злигалися, — хрипко озвалася пані, чия аура перед тим привернула Вартину увагу. — Не влаштовуйте цирку. Нині святкуймо, що наш Златан пройшов проклятий рубіж 27-ліття і досі жиє.

— Бабцю Графине, не кажіть так, наче я завтра помру! — весело кинув маг з іншого кінця столу.

— Та хто тебе знає! Носишся по всьому світу, мовби припекло! То чи маю я відати, де завтра завієшся і що тебе там спіткає?

Присутні дружно вибухнули реготом. Варта мовчки сьорбнула темного, мов кров, настою з високого келиха і скривилася: гіркий!

— То як ти відкрила силу Вартових? Твої названі батьки нічого не казали? — шепнула дівчина, котра протиснулась між тітками і сіла поруч. З вигляду їй було років п'ятнадцять, і гаряча безпосередність в очах це тільки підтверджувала.

— Батьки не знають правди про моє походження, — відверто відказала чаклунка.

— Та ну! А що вони зараз думають, після всього?

— Що я у відпустці з новим знайомим, — Варта скисла, пригадуючи материні жарти перед від'їздом, які стосувалися Златана й часом Евереста, попри те що намагалася їй пояснити: справжнього світляка і близько біля їхнього порога не було.

— Із нашим Златеком? — пирхнула юна чешка. — Та він ніколи в житті у відпустку не вибирався!

— Нехай так, але ж мої батьки про це не знають.

— А ти потайна... Я б, мабуть, активно роздзвонювала всюди, що я — легендарна Вартова. Ну, якби опинилася на твоєму місці.

— Мені б для початку усвідомити, що таке та «Вартова», — криво всміхнулася чаклунка, пригадуючи, як у її спогадах ожило справжнє минуле напередодні останнього туру Гри. Під впливом відьомського зілля й краплі божевілля, за яку можна було би подякувати Мортові, якби не решта його вчинків.

— Златек казав, що ти змогла пробитися до нього, коли енергія відтісняла навіть главу... ну того, колишнього... Думаю, ти крута! — впевнено констатувала юна чаклунка, а тоді підхопилася з місця й чкурнула геть — мабуть, доскіпуватися до онука судді.

— А коли всі паперові питання вирішаться? Коли вас затвердять так, щоб узагалі й остаточно? — поцікавився розчервонілий чоловік по той бік столу. — Конгломератні ж не можуть, щоби без вагона закрутів. Коли мій молодший відкривав алхімічну майстерню, то з нього всю душу випили, доки оформили це так, про людське око, легально, так би мовити.

— Я небагато знаю, — зізналася Варта. — Цим опікується Златан. Урешті, його досвід стане в пригоді.

— Дайте-но вгадаю: тримає вас подалі від усіх справ? — примружив ліве око співрозмовник.

— Я б так не сказала, — силувано всміхнулася дівчина, хоча шпилька була ой якою правдивою. «Я все зроблю сам» могло би стати девізом Златана Богуміна, хоч скільки він торочив, що більше відкриватиме свої плани.

— Давайте за ваш успіх! — чоловік усміхнувся і цокнув різьбленим келихом об Вартин.

Його порух став сигналом до чергового тосту ще для двох десятків людей, і дзвін скла заглушив чаклунку на мить. Вона зробила довгий ковток і замружилася. Попри натовп незнайомих чародіїв, алхіміків і, здається, кількох напівкровців зі світлячим корінням, цей шум приносив своєрідне розслаблення. Ніби велика-велика гомінка ріка несла вперед, тож можна було дати течії право вирішувати, куди далі.

З веранди дому Богумінів, який належав пані на прізвисько Графиня, виднів садок. Він спускався вниз, а за огорожею тяглася вузька вулиця, що вела до старовинного парку, оточеного цегляними оборонними мурами. Віддалік — на іншому березі річки — височів королівський Град, який на світанку вони бачили з Карлового мосту.

На замковому боці Златан мав крихітну, обшарпану квартирку — спадок із материного боку. Вони зазирнули туди вранці й залишили всі свої пожитки, захопивши лише стоси львівських шоколадок та сувенірного мотлоху. Оскільки у Златана був нездоровий потяг до магнітиків, то Варта підозрювала, що це може виявитися родинним. І справді — інші Богуміни з ентузіазмом розбирали крихітні оперні театри, карикатурні будиночки, глиняні прямокутники з площею Ринок і квадратні шоколадки з мигдалем та горішками. Друг пояснив, що такі великі родинні збори в них — рідкісне явище, тому гріх не привезти гостинця — ще й із міста, про існування якого більшість його родичів знала в середньому нічого. Щонайбільше — що Львів не в Росії.

— Аделька оно знову пропала кудись, мовби то мені, а не їй треба той університет! — йойкнула кучерява жінка, яка сиділа саме навпроти Варти.

— Насидиться вона ще у вашому університеті, — заспокоїла інша чаклунка зі знанням справи. — Там для світляних ніби медом помазано. Ото знайшла куди вступати! На перших же іспитах і виженуть.

— Ніхто її не вижене, — буркнула Аделина матір. — Не в тих вони умовах, щоб зараз, після Гри, щось заявляти.

— А які у вас тут загалом стосунки зі світлими? — поцікавилася Варта.

— Та як і всюди, — махнула рукою жінка. — У давнину був переділ по річці. Але тепер уже все на купу. Молодь часом гризеться, ну бо кров шалена. Хоч і мають свої місця, хто де здибається, і без потреби не пхають носа до чужих. Слава вищим, зараз глави у малих хороші обидвоє... — жінка притихла і сторожко подивилася на Графиню. Стара чаклунка мовчала, тож родичка Златана повела далі: — Інша річ — університети! Там же скажуть в одній групі зі святенниками бути — і будь. Бо людям одна сатана, що ти нормальний, що світляний.

— От я й казала Адельці, що ніц доброго їй не буде... Але вона вперлася, що піде до того університету і до жодного іншого! Ніби має там когось.

— Мож, і має, — піднадила Графиня. — Світлого!

— Обійдеться! — відрубала Аделина матір. — У Горачека оно двоє синів — по сусідству живуть. А яку хату почали будувати, коли старий у правління вибився! Це вже ж ясно, що не на гроші з його людської роботи. Та й ким він там був? Заступником чийогось заступника? А тепе-ер...

— Годі заздрити, — гмикнула Графиня, й жінки замовкли.

— А тепер давайте за малого Златека, майбутнього чеського суддю! — крикнув лисуватий старший маг так голосно, що всі позамовкали. — За те, аби він гарно перейняв справи, якими опікувався його наставник. І не влазив до того болота задуже. Але ми всі аби наступного разу дочекали зустрітись у його палатах, більших від самого Градчанського замку! І аби пан суддя презентував нам усім по мерседесу й по путівці на Мальдіви!

— І гарну дружину аби привів! — докинув чолов'яга, котрий замислено пихкав люлькою на великому плетеному стільці в затінку крислатого горіхового дерева.