— Показуй, — Златан увірвався до ванної з тостом в одній руці й шматком сиру в іншій.

— Вони навіть щось для нас записали! Вай-фай надто повільний... — дівчина тицьнула на відео, прикріплене до листа судді, й очікувала на його завантаження.

— Якщо вони справді його знайшли, то ми вже на півдорозі, — Златан поклав тост на пральну машинку і впритул наблизився до Варти.

— Якщо ти ще не передумав довіку працювати зі мною в парі, влазити в найбільш небезпечні ситуації і витримувати засідання правління... А ось і наша знахідка!

Дівчина опустила погляд на екран. Незнайомі представники польської делегації статечно всміхались і тримали вдвох дорогий на вигляд келих, який нічим не відрізнявся від красивого зображення в старих рукописах. Емаль, інкрустація каменями. Церемоніальний артефакт. Один із послів усміхнувся і поторсав келих, а тоді підніс його близько-близько до камери.

— Поляки без рукавиць, — першим зауважив Златан.

— Та бачу, — спохмурніла Варта.

Посли усміхалися, тримаючи артефакт. Проте їхні руки ні краплі не нагадували помережані опіками руки Златанової матері.

— Тоді це тільки копія, — стиха відказала дівчина. — Одна з багатьох. «їх не торкнеться чужинська рука» — це ж правда. Ми бачили. Чому тоді...?

— Не знаю, — Златан, котрий рідко й неохоче визнавав свою некомпетентність у чомусь, зараз дивився на відео так, ніби хотів крізь екран дотягтися до фальшивого артефакта.

— Я зателефоную Желіборові. Треба повідомити про цих ідіотів, — дівчина смикнула телефон до себе, але друг схопив її зап'ястя.

— І що ти скажеш? — його голос зазвучав погрозливо. — Що ми бачили в спогадах старої чаклунки, як моя мати викрала артефакт і обпекла собі руки?

— Не згадуватиму я про твою матір, — Варта спробувала вирватись, але не змогла висмикнути руку з міцних Златанових пальців. — Пусти мене, — прошипіла вона, штрикаючи друга павутиною. — Я скажу тільки про те, як насправді впливає ця штука на всіх, крім Вартових. Їй-богу, вони ж там не зовсім дурні, в тому правлінні! Є якісь записи, є книги, які ми читали...

— Не роби цього, — маг нарешті розтиснув пальці, а його голос зазвучав геть втомлено.

— Чому?

— Хай Желібор вважає, що ми повірили. З поляками він, мабуть, теж у змові — у них же Емек заправляє. Е-емек, Варто! Ти забула, хто він такий?.. Хай везуть підробку сюди. Ми продовжимо пошуки самостійно.

— Златане, ми не в змозі самі перевернути весь Конгломерат! Хай і з допомогою твого друга. Та він навіть не дізнався, хто власники тих пабів, де відбулися зникнення!

— Я сам про це дізнаюся. Щойно випаде така нагода.

— А коли вона випаде? Разом зі снігом — у грудні?

Хлопець сягнув рукою до кучерів, уважно подивився на Варту і ворухнув губами, щоби сказати щось іще, але спинив себе.

— Мені треба йти, — видушив він натомість. — Поговоримо про все ввечері.

— Справи? — в'їдливо спитала дівчина. — Отак зараз?

— Отак зараз. Я тебе попереджав. У мене справді проблеми, Варто.

Похмура мовчанка зависла в повітрі на мить чи дві.

— Іди до біса... Чи куди хочеш, — відповіла Варта втомлено і протиснулась повз Златана до дверей ванної. Від розгубленості їй хотілося закричати і вдарити щось. Якби тільки від цього полегшало.

Чех грюкнув вхідними дверима.

— Іди до біса, — повторила чаклунка пошепки і потяглася по телефон.

За кілька хвилин вона переповіла Карелові Дворжаку свою теорію про помилку послів.

— Вибачте, Тарновецька, — відказав той. — Але запевняємо вас, що посольство провело всі належні тести, щоб підтвердити справжність артефакта. До того ж середньоазійська сторона вимагає за нього відшкодування, тому в наших інтересах, щоб це була саме та знахідка.

— Розумію, — сухо відказала дівчина. — У такому разі не турбуватиму вас.

— Жодних проблем. Ви — гостя в нашій фракції, і якщо матимете побажання щодо перебування в Празі, то можете сміливо...

— О так, у мене є побажання, — Варта ухопилася за ці слова в надії зрушити з місця бодай одну справу. — Я надішлю вам список закладів. Дізнайтеся для мене, хто їхній власник. Це має бути хтось із вашої фракції.

— Можу я поцікавитися, що збудило ваш інтерес? — якщо Дворжака й здивувало це прохання, то він нічим себе не виявив.

— Справа, в якій попросили моєї допомоги.

— Зрозуміло. Я дізнаюся про всі подробиці як виняток. Але майте на увазі: те, що вимагає пильної уваги фракції, ми розглядаємо самі. Не в образу майбутній Вартовій. Ми розуміємо, що в країнах без власної фракції процвітає самодіяльність, проте тут усе під контролем.

— Так-так, авжеж. Я теж не маю ні найменшого бажання влазити в тутешні проблеми, — щиро запевнила дівчина, швидко попрощалась і сіла на край ванни. Збоку сиротливо лежав покинутий Златаном тост, тож Варта надкусила хрустку скоринку і взялася вибудовувати плани на день, які наблизили б її до артефактів, якщо вже Його Впертій Величності Богумінові на них начхати.

— Тарновецька, ну я ж просив тебе не вмирати, — Еверест зсунув окуляри на кінчик носа і втомлено потер перенісся. — Привіт, так.

— Я не вмираю. Цього разу проблема інша. Привіт.

— Відверто кажучи, зараз невдалий час для твоїх проблем. У мене скоро відповідальний тест, і... — він замовк на півслові, страдницьки скривився і чітким рухом повернув окуляри на їхнє попереднє місце, впираючись поглядом у Вартине лице по той бік екрана. — Гаразд. Чим я можу допомогти?

— Мені потрібна думка алхіміка. Кваліфікованого.

— Не треба підлещуватись. Я й так тобі допоможу.

— Я тебе про-ошу. На біса мені лестити світляку?

— Через якісь характерно темні плани, які включають захоплення світу? — Еверест кумедно здвигнув бровами. — До справи.

— Гаразд. Дивися. Ти знаєшся на творенні?

— Ну, знаєш... — Еверест глибоко вдихнув, схрестив руки на потилиці й хитнувся на стільці. — Це вища алхімія. Один знак накреслиш не туди — і без ноги залишишся. Це в кращому разі, — його брови знову смикнулися.

— Я не прошу тебе нічого створювати, — закотила очі Варта. — До біса, ти можеш просто сказати: знаєшся чи ні?

— Так. Можу. Так — знаюся. І чому тобі неодмінно треба гиркати на мене?

«Бо тебе не існує, — прошелестів внутрішній голос. — Бо ти носиш обличчя алхіміка, якого нема насправді. А мені хотілося б, щоби він був. Не ти».

Варта зціпила зуби й притлумила цю думку.

— Орку, слухай, — повела вона далі. — Якщо створити копію до біса чарівного предмета, чи можна також перенести його особливі захисні властивості на цю копію? Так, щоб ніхто не міг відрізнити, де оригінал, а де підробка?

— Які це — особливі захисні властивості? І хто такий «Орко», Тарновецька?

— Гірняче, не вимахуйся. Скажімо, предмет обпікає руки всім, хто не має права його торкатись, а жодна зустрічна магія від цього впливу не захищає.

— Скажімо... — Еверест задер голову до стелі й кілька секунд сидів так, барабанячи пальцями по бильцях свого крісла. — Ні, Тарновецька. Ні, творення повторює фізичну форму, хай і складну, з усіма її деталями, навіть прихованими, — якщо алхімік достатньо майстерний. Але форма і магічний вплив — це різні речі. Отож, спершу створюєш копію, а потім зачаровуєш її. Ну а якщо це дуже особлива захисна система з купою умовностей, то де там ти її накладеш на щось. Відмінності можна буде знайти.

— Зрозуміла.

— Тобі потрібно щось створювати? — в голосі Евереста промайнула зацікавленість.

— Ні, я лише хотіла підтвердити свою думку, — здвигнула плечима Варта. — Мені потрібен оригінал однієї речі, а я стикалася лише з копіями. Стало цікаво, чи зможу в разі потреби створити таку... Ну, не я, а якийсь кваліфікований алхімік.

— Навіть не думай у цьому напрямку. Такими справами я не планую займатися до дня, коли стану хоча б вищим, а заразом і суддею.