— Я й не планую звертатися до тебе. У Празі є кілька сильних родин.
— Ого. То ти там залишаєшся? Взагалі й остаточно?
— Побачимо... — дівчина вищирилась у камеру. — Бувай, Орку. У мене вагон ділових зустрічей.
Світлий показово закотив очі й не сказав на прощання нічого.
***
— І з чого тобі в голову стрельнуло, щоб стати тією Вартового? — коли стара чаклунка спитала це, Варта ледь не заскрипіла зубами. Проте дорогою до дому Графині через красивий старовинний парк дівчина вирішила, що триматиме себе в руках бездоганно і неодмінно розпитає про Меделіну, якщо вже Графиня зненацька сама запросила її на обід. Пані Богумінова хотіла покликати й Златана, проте роздратовано визнала, що не змогла із ним зв'язатися. Варта ж не палала бажанням відривати його від справ після ранкової сварки.
— Це сила, яку я отримала від батьків, — тихо відповіла вона, розмішуючи цукор у чашці ароматного чорного чаю, надто теплого для погоди надворі, але цілком стерпного в прохолоді високих стель старовинного будинку.
— Вибір був твій, — сухо відповіла Графиня.
— Вибору не було. Спогади повернулись, а заразом і сила прокинулась — останнього дня Гри, коли я намагалася врятувати вашого родича.
Стара чаклунка гмикнула і щільніше запнула на грудях мереживну шаль.
— Ти вибрала його, — відказала вона. — Передусім Златанового онука, а не ту силу чи призначення. Жалюгідно, як на мою думку, — валандатися за чоловіком. Ще й таким, котрий сам досі не знайшов собі місця. Але чого б ще ми мали діждати від панни, яка вродилася сотню літ тому?
— Ви б воліли, щоб я дала Златанові загинути? — спитала Варта прямо, відчуваючи, що її злість на чеського мага тане в міру того, як хтось намагається влізти до їхніх взаємин.
Графиня гмикнула знову.
— Він би не загинув. Його дід, суддя, — він би не Дав.
— Колишній суддя, до вашого відома, тієї ночі прострелив Златанові руку.
— Так то ж не голова...
Дівчина не відповіла і потяглася до чашки з чаєм, яка могла би врятувати її від потреби дискутувати далі на цю тему. Вона нишком розглядала старе, але все ще гарне оздоблення будинку чаклунки. Здавалося, інтер'єр вітальні не бачив змін щонайменше з довоєнних часів. На низькому столику поблискували антикварні емальовані чашки. Під стіною височіла шафа, наповнена посудом усіх можливих форм та розмірів. Зі стелі звисала люстра, прикрашена рослинними орнаментами в стилі модерн, а розкішні візерунчасті шпалери могли б гідно прикрашати музей.
— Вартова — це ризикована робота. Ну а що твої нинішні батьки про це думають? — Графиня не зиркнула на Варту, але її слова вцілили в больову точку.
Дівчина так і не зібралася з силами розповісти про все вдома.
— Вони поважають мої рішення, — відповіла вона тихцем, відчуваючи у своєму голосі фальш. — Але ризик — це звична річ для чародіїв, хіба ні?
— Тільки коли ти зелений, як ви зі Златеком.
— Матір Златана — вона теж любила ризик? — спитала Варта прямо. — Одружилася ж зі спадкоємцем Вартових. Із проклятим. Знала, що загине і її чоловік, і дитина. Так сильно кохала його?
— Тобі не варто судити про те, що там було. Медленка дурного наробила.
— Наприклад? — насторожилася Варта.
— Грішно ворушити справи мертвих, — суворо відповіла пані Богумінова і підвелася з крісла, спираючись на ціпок. — Хіба коли сам хочеш до них приєднатись. А я такого наміру ще не маю, дякувати вищим...
— Ви знаєте, чому вона покінчила з собою?
— Бо дурепа була.
Варта зціпила зуби. Здавалося, Графиню дратували згадки про Меделіну. Проте дівчина спробувала знову:
— Я розумію, що минуло багато часу, та все ж... А де всі її речі? Щось мусило ж залишитися?
— Навіщо воно тобі? — відказала стара чаклунка, і Варта зрозуміла, що вцілила. Якби речі Меделіни Богумінової були втрачені, Графиня не впустила б нагоди сказати про це негайно і ще додати щось їдке.
— Це для Златана.
Чаклунка підібгала губи і подивилася на дівчину прискіпливо, мовби шукала брехню, написану на її обличчі, але врешті прохрипіла:
— Нема нічого по ній уже. Кілька старих фотокарток. Усе.
— Я маю її обручку.
— Що, вже? — байдужно спитала Графиня. — Коли весілля?
— Не в тому розумінні, — Варта ледь стрималась, щоб не закотити очі. — Мені її подарували... — вона дістала перстень із кишені джинсів і затиснула двома пальцями.
Чаклунка здивованою не здавалася. Вона придивилася до обручки й цмокнула губами.
— Так, було в тої дурепи таке. Мила забавка. А замок тобі теж подарували?
— Який замок?
— Перстеник — це ключ. Він має відкривати чи якусь прикрасу, чи що... То Медленці привезли родичі. Ще хвалилися, як вичепили цю штукенцію в російського майстра за великі гроші.
— Про це мені нічого не казали.
— Ну а хто ти така, щоб тобі казати?
Чаклунка підійшла до дверей на веранду і спинилася там у косих променях сонця, ніби боялася зробити хоч крок назовні. Варта підвелася за нею, але її погляд затримався на шафі з посудом.
— Це ваша колекція? — спитала дівчина, розглядаючи полиці, рясно заставлені пістрявими келихами, тарілками й горнятками.
— Більше мого покійного чоловіка, — Графиня підійшла до дверцят, відчинила їх і дістала навмання невеликий келих із третьої полиці. Зовсім дрібний, він колись, мабуть, був дуже вишуканим, проте тепер емаль пощербилася, пооблітала і тільки подекуди дозволяла вгадати, які кольори прикрашали келих раніше. — Власлан не мав міри ні в чому. Хоч куди їхав — мусив приволокти щось до сеї шафи, — чаклунка покрутила келих у пальцях і подала Варті.
Дівчина торкнулась тонкого скла і подивилась крізь нього на сонце. Промені затанцювали в склі, підкреслюючи лінії візерунків.
— Гарна колекція, — відповіла вона і повернула келих Графині.
Та швидко сховала свій скарб до шафи й зачинила її. Ключ пірнув у кишеню сукні — навіть удома стара чаклунка носила вбрання, яке зробило б честь дамі едвардіанських часів. Графиня обтрусила руки — мабуть, боялася, що неозброєним оком помітна пилюка з шафи забруднить її бездоганно білі рукавички — ті самі, які зачаровував Алебарда. Тоді вона підійшла до виходу на веранду й ледь не хвилину мовчки дивилася на сонячне подвір'я, мовби вишукувала там ворогів, які заховалися поміж кущами і парканом.
— Ти можеш іти, донько Станіслава й Амалії, — зненацька відповіла стара чаклунка й після хвилини мовчання нарешті подивилася Варті в очі. — Златанові мої вітання. Хай неодмінно зазирне до мене на тижні.
***
— Привіт, — по телефону голос Златана звучав спокійно й прохолодно: вочевидь, він теж не забув ранкову суперечку.
— Привіт, — Варта сьорбнула кави, щоб розтягнути паузу, в яку чех усе ще міг би вклинити вибачення чи пояснення. Але він мовчав. Тож дівчина почала першою: — Справи завершились?
— Ні, — видихнув співрозмовник. — Проте Амброз сказав, що ввечері йдемо вистежувати викрадачів. Наступна точка начебто належить тому самому власникові, що й попередні.
— Ну, добре, що хтось нарешті дізнався про власника. Хто він?
— Якийсь світляк. Лукаш пообіцяв подробиці при зустрічі. Загалом, я скидаю тобі адресу. Приходь після десятої, мені знадобиться допомога.
— Щось серйозне назріває? Не можеш розповідати по телефону?
— Щось на кшталт того.
— Скидай інфу.
Дівчина швидко попрощалася з магом і тричі перечитала повідомлення з адресою, щоб запам'ятати її про всяк випадок. То було на іншому боці річки. Тоді вона видобула з кишені тайнопис, отриманий від Душанки: звичка перевіряти, чи нема новин від відьом, з'явилася раптово, проте не підвела.
«Зайди близько восьмої до кав'ярні, — повідомляли нові слова в записці. — Сестра хоче віддячити тобі».
Варта усміхнулася. Навряд чи віддяка Карафіят піде далі кави з травами, але це був шанс нарешті дізнатися, що ховалось у викраденій скриньці.
***