— Давай я знайду тобі артефакт, — широка усмішка Карафки й сказане нею скидалося на поганий жарт.

— Ваші старші вже казали мені ціну. Ні, дякую, — заперечила Варта.

— То це ж старші казали, — відьма сторожко озирнулась, тоді вперлася ліктями в міцну стільницю і наблизила усміхнене лице до чаклунчиного. — А я — це я. Сестриця Бру розповіла, що то важливо для тебе й твого друга. А ти мене вирятувала. Борги тре' повертати, інакше задушать.

— Сестричка Бру? — здивувалася Варта. — Я думала, що ти — сестра Душанки.

— Я наймолодша, — Карафка примружила очі. — Бру — посерединці, а Душа — старша. Ми не схожі. Можеш не вишукувати спільностей, — додала вона грайливо. — То як — хочеш знайти ту цяцьку?

Варта прискіпливо подивилася на молоду відьму, якій підсвідомо симпатизувала — Карафка трохи скидалася на Дикорослу, чиєї радості й запалу чаклунці дуже бракувало в коловороті празьких проблем.

— Що для цього треба? — обережно спитала чаклунка. — Як ти знайдеш мені артефакт, якщо навіть старший шабаш вважає цю справу майже неможливою?

— Ну таки так. Річ у тім, що ми можемо знаходити живе. Артефакти ж — хоч як поглянь — живими не є. Утім, якщо їхня особлива аура видає себе... Загалом, я склала тобі список, — безтурботно додала Карафка, барабанячи пальцями по стільниці, як піаністка по невидимих клавішах. — Дещо доволі рідкісне, але я певна, що Рутмера Чорногірна нич не пошкодує для львівської Вартової. Ти ж маєш із нею зв'язок?

— Це можна вирішити.

Про Рутмеру Чорногірну Варта насправді чула лише з розповідей Дикорослої та інших відьом, яким «пощастило» навчатись у грізної й суворої глави шабашу. Дикорослій ще й «пощастило» бути їй названою онукою і провести в Карпатах усе дитинство. Про перипетії свого навчання подруга згадувала лише незлим тихим, переважно нецензурним словом. Але такою вже була традиція відьом: вони рідко виходили заміж, народжували від випадкових чоловіків на своєму шляху, а потім дівчаток відправляли на навчання до глави шабашу, зазвичай найбільш досвідченої та суворої в тих краях. Хлопчаків, котрі ніколи не успадковували відьомських сил, віддавали до притулків чи на всиновлення. Варті це здавалося сумним і жорстоким рішенням, проте Дикоросла, яка в юнацькі роки пояснювала їй усі ці подробиці, запевняла, що нині відьми взагалі добрячки. Мовляв, у давнину хлопчиків, які в них народжувалися, зіллєварки вбивали без найменших докорів сумління. Докори сумління — то взагалі було не про відьом.

— Якщо я дістану все, що треба, — які шанси на успіх? — спитала Варта, проглядаючи список речей для ритуалу.

— Не вельми високі, — Карафка перекинула тугі русяві коси через плече, тоді потягнулась і хитнулась на стільці, на мить зависнувши в точці падіння, але не впала. — Хух! — видихнула вона з полегшенням і продовжила: — Шанси в нас такі собі. Щиро кажу. Але краще така віддяка, ніж жодної.

— Розкажи краще, що ти сперла в алхіміків. Чого вони так ошаліли?

— Ошаліли, бо це світляки. Чи ти світляків не знаєш?

— Годі гратися, відьмо. Я чула, що ти отруїла когось і він ледь не загинув. Задля чого це все?

Очі Карафки блиснули, стираючи легковажну радість з обличчя:

— Я теж хочу знати, Вартова. Але хіба мені хтось каже?.. Я мусила вернути скриньку. Так наказала баба — нічого більше. Я завинила перед Данкою, коли втравила її любаса, і перед тобою, коли втягнула в оце все. Та тільки нема безгрішних серед нас, — додала відьма, знов осміхаючись. — Остерігатися треба тих, у кого все на око надто файно. Такі, певна річ, ховають щось. А за справи шабашу можеш не турбуватися. Єдно вони тобі нінащо... Ну то осьде список, мені час бігти! Маю нинька зустріч з одним химерним замовником, — Карафка довірливо нахилилася до Вартиного вуха: — Зі сві-ітленьким! — дівчина простягнула чаклунці візитівку на шорсткому папері.

— Лібуше Крокова? — звела брови чаклунка. — Це твоє людське ім'я?

— Та де-де, — махнула рукою відьма. — Псевдо. Знаєш, працюючи з отрутами, легко наживати ворогів...

Варта швидко попрощалася з Карафкою, пообіцявши подумати над її пошуковою пропозицією, й одразу набрала номер львівської відьми.

— Привіт, Дік. Тільки не падай, — видихнула чаклунка в телефон. — Мені терміново потрібен цвіт папороті.

— Вартусю, а відполіровану лусочку живого дракона не хочеш раптом? — спитала подруга сварливим тоном. — Розказуй, що це за жарти!

— Ще б я жартувала так... Він мені справді потрібен. І ще дещо. Я тобі список скину.

— Ну-у... в бабки Рутмери, може, і є що... в запасах, — відьма, здавалося, досі не вірила в правдивість прохання. — Але сама розумієш, — докинула вона, — мені треба дуже важливу причину, аби дістати щось таке рідкісне. Чи ти раптом виграла мільйон?

— Треба в гривнях чи в євро?

Дикоросла замовкла й продовжила вже стривожено:

— Варто, що там сталося? Ти ж наче їхала відпочивати й крутити голову красеню чеху! А просиш про таке...

— Тепер я розслідую зникнення празьких магів, шукаю старовинні артефакти, щоб мене визнали Вартовою, відбиваюся від причіпок судді-світлого, виплутуюся з інтриг Конгломерату, і... і так, красень чех мені в печінках сидить зі своєю потаємністю та впертістю. Коротше кажучи, дуже треба.

— Якщо я скажу бабці, що на кону — честь усіх карпатських відьом та Вартової зі Львова, щось може вийти, — відповіла Дикоросла замислено. — Та я не дам тобі гарантій.

— Кажи, що хочеш. Я не маю до кого звернутися більше.

— Будь ласка, бережи себе, — додала подруга. — Не знаю, як ви двоє змогли так спаскудити собі поїздку. Але я тобі кажу на правах доброї подруженьки: воно того не варте!

— Дякую, Дік. Зі мною все гаразд. Справа в іншому — воно... те, що ми робимо, варте цього. Іншого варіанта нема. Тут така проблема назріла, що екс-глава може знов отримати владу, якщо ми не станемо Вартовими вчасно. І тоді нам гаплик. А ще є кілька більш метафізичних причин, через які нам теж гаплик.

Відьма награно зітхнула, але допомогу пообіцяла й пригрозила Варті своїм приїздом у разі, якщо та й надалі влазитиме в самісіньке жерло проблем.

— Гарна подруга? — після того як дівчина поклала слухавку, Душанка нечутно визирнула із задньої кімнати, яка ховалася за ширмою.

— Щось на кшталт того, — відказала Варта, роздратована тим, що відьма підслуховувала розмову — щонайменше її завершення.

— На. Це тобі придасться, — власниця кав'ярні поставила перед нею синю емальовану чашку, котра пахнула надміру терпко. — Пий до дна.

— Дякую, — дівчина одним ковтком видудлила напій і скривилася: — Що там за гидоту намішано? Ти мене отруїти хочеш? — вона не розглядала такий варіант всерйоз, але погляди та плани празьких відьом досі залишалися туманними.

— Це мій особливий рецепт, — послужливо відказала Душанка, ховаючи в кутиках губ свою посмішку Мони Лізи. — Я зву його Вогнем Джульєтти. На честь тієї, що в Шекспіра.

— Що вогонь — це справді, — Варта швидко ковтнула слину, але палюче відчуття в горлі не зникало.

— Тобі не зашкодить, — відказала Душанка. — Трохи спецій до кави, дещо з трав. І — ах! — фірмова настоянка моєї прародички, яка зналася на зіллях і цілительстві. Досі не можу відтворити рецепт достеменно, хоч скільки намагаюся. Зварено на повільному вогні, на пісочку, ось.

— Здається, ця настоянка й мертвого підніме, — усміхнулася Варта.

— Ні, такої сили в мене нема, — напрочуд серйозно заперечила відьма.

На прощання вона стиснула обидві чаклунчині долоні й порадила не йти на новий ризик, з яким може бути пов'язана ця ситуація з артефактами. Варта твердо пообіцяла не йти на новий ризик, з якими може бути пов'язана ця ситуація. Бо вона вже й так із головою пірнула в усі можливі ризики, що тільки знайшла.

У пабі було людно. Як завжди, надвечір перед вихідними публіка збиралася найактивніше. Кілька жевжиків за довгим столом біля вікна вже набрались і горланили щось до офіціанта, який, мабуть, звик до таких гостей та ігнорував їхні причіпки.