— Тут стільки людей, що мені хочеться якомога швидше вшитися, — зауважив Златан, закидаючи в рот солоні горішки, яких глава темних щедро набрав до коли.

— Соціофобія ввімкнулася? — Амброз турнув Златана ліктем і повів поглядом у бік дверей. — Чекай-чекай. Зараз вони з'являться. Нутром чую!

— Горішки ти своїм нутром чуєш... Я волів би, щоб тут з'явилася Тарновецька. Час уже, — відказав маг і скосив погляд на годинник, який оперізував його зап'ястя широким ремінцем.

Львівська чаклунка спізнювалася. Чех постукав кінчиком нігтя по циферблату, наче хотів припнути до місця секундну стрілку. Але вона поцокотіла далі.

Час тікав. Тікали ідеї, здогадки й можливості. Тікали шанси. Не тікала тільки внутрішня темрява — вона поглиблювалася, пробивала всі щити і вила собі кубло так глибоко, що ніхто не міг її вичавити, навіть якби захотів. Але що на її місці — під усіма покривами — цього Златан не знав. Часом він почувався порожнім і хапався за темряву всередині, за це осердя, яке давало йому силу і змогу торкатися павутини невидимого світу. Але часом і це не допомагало. Як зараз, коли тіло знемагало від надміру енергії і спалахи виривалися — завчасно або невчасно, сповнюючи його життя зайвими проблемами.

Маг зціпив зуби й продовжив уважно спостерігати за столиками біля дверей та входом.

— На спір? — Амброз широко всміхнувся, оголюючи ряд рівних зубів. — Хто швидше прийде: наші маніяки чи твоя пасія?

— На що закладаємося? — азарт хльоснув Златана.

— А на твою посаду Вартового! — ясно-бурштинові очі спалахнули бешкетними іскрами.

Маг зміряв друга поглядом, і його гарний настрій розвіявся. Хвилину чи дві вони мовчки спостерігали за залом, а тоді Златан продовжив:

— Про нашу попередню розмову, Амброзе: готовий вийти в люди? Берток мені вже на мізки капав.

Глава темних відхилився назад.

— Свят-свят-свят, і щоб мені тільки діряві шкарпетки траплялися! Навіть не думай.

— Я не думаю, — Златан повернувся до друга, і погроза в його погляді стала явною попри усмішку на губах. — Ти знаєш про мій стан справ. Прірва гарантій не дає. З біса пощастить, якщо вийде розв'язати це питання безболісно.

— Та що ти паніку здіймаєш завчасно? Фаталіст клятий.

— Уже радше напівтруп. Я — фізично — ледь стягую.

— Тобі не звикати. А Прірва своє діло знає.

— Слухай сюди. Я пообіцяв тобі, що знайду цих викрадачів і все вирішу. Ти що маєш зробити у відповідь? Згадуй-згадуй! Інакше нагадаю я: ти, Амброзе, дав мені слово, що коли я не вирулю, то вийдеш на світло сам.

— Я терплю тебе, Златане, сті-ільки часу! — визвірився Амброз із раптовою злістю. — Але, бачать вищі, іноді хочеться добряче дати тобі по пиці, аби спустився на землю. Набрався пафосу в діда і думаєш тепер, що тобі тільки великі справи вершити та чужими життями кидатись. Я тут глава! Тому йди до одного місця і впоперек, якщо ти ще раз спробуєш заговорити на цю тему. Лікуйся і не ний, задовбав уже.

Після гнівної тиради він відвернувся до дверей. Але Златан сидів надто близько, тому Амброз не міг удавати, ніби не почув його наступних слів:

— Тобі не вдасться вічно залишатися главою.

— А я й не претендую на те, щоб це тривало вічно. Я ж не наш колишній конгломератний диктатор, — буркнув маг. — Краще б Вартці розповів. На біса тримати в таємниці, що ти знову помираєш, — або принаймні забагато про це триндиш мені?

— Я розповім, коли випаде момент.

— Знову триндиш. А вона все бачить.

— Дякую за уважність.

— Між іншим, вона — твоя пасія, а не моя, — Амброз озвався коротким смішком: — Ні, стариганю, і не думай нею відкупитись. Я не дивлюся в бік дівчат, які на підборах вищі за мене.

— І дарма!.. Але я не розпоряджаюся Вартою чи її планами, — Златан криво всміхнувся і кинув погляд на двері. Йому здалося, що там майнули неслухняні хвилі волосся чаклунки — та знову ні. Нікого.

Він утомлено потер перенісся. Виглядати Тарновецьку всюди стало його слабкістю. А мати слабкість йому не подобалося. Вона відволікала від справ і порушувала звичний хід думок. Златан усвідомлював, що так воно завжди, коли впускаєш когось у своє життя, але й до цього він не звик і часом ловив себе на іскрах роздратування, що проривалися крізь пелену почуттів — нових та яскравих. У центрі всього була Аґата Тарновецька — дівчина, котру він спершу заочно ненавидів. А зараз — страшно подумати...

Вона нахабно увірвалася в його життя, врятувала його життя і змінила його життя. Утім, життя, здавалося, не було готове до цього й пручалось у відповідь на її натиск — усіма старими звичками, потаємністю і схильністю діяти самотужки. Аби лише вона не постраждала. Аби не помітила його слабкості. Аби дала йому ще трохи часу...

— Здається, вони, — нашорошився Амброз, і увага Златана перемістилася на вхід, за яким він спостерігав боковим зором.

Усередині клацнув уявний перемикач: ще одне коло замкнулося. Ще один пазл додався до загальної картини: таємнича трійця була тут.

— Пов'язати їх просто зараз? — спитав Златан, нахиляючись до вуха глави темних.

— Ми не маємо жодного доказу їхньої причетності. І ти ще піди та спробуй пов'яжи, мудрий такий...

— Гаразд, тоді діємо за планом.

— Дій давай, — кивнув Амброз.

Чех зіслизнув із високого барного стільця і неквапом пішов до вбиральні. Коли він навмисне робив коло залом і минав стіл, за яким приземлилася трійця підозрюваних, то відчув поколювання їхніх поглядів. Златан підтягнув щити до себе якомога ближче. Якщо ці жевжики можуть затуманювати всіх, включно з главою темних, то конче треба дізнатися, чи стане їм сили пробитися крізь його захист...

Маг зачинив за собою двері вбиральні, замкнувся в крайній від стіни кабінці і двічі лунко клацнув пальцями.

Білявець на ім'я Еверест вийшов із його тіні й врізався носом у дерев'яну перегородку — місця в кабінці було замало для двох.

— Поки використаємо образ нашого львівського знайомого, — повідомив маг своїй тіні, — потім станеш тим, на кого вони накинуть оком. Але без самодіяльності, як минулого разу. Далі справа за мною.

«Еверест» кивнув. Відчуваючи ще більше азарту всередині, Златан швидко — щоб не ризикувати цілістю тіні, яка стрімко слабшала біля власника, — вийшов назовні.

Незнайомий чолов'яга біля умивальника замиленим поглядом розглядав своє одутле відображення в дзеркалі і не завважив, що за хвилину після кучерявого шатена з тієї самої кабінки вийшов невисокий білявець, який надто швидко метнувся до дверей.

Викрадачі працювали за звичною схемою. Обрали самотню й достатньо захмелілу жертву. Почали задиратися — точніше, незнайомий маг почав. А вони спостерігали на відстані.

— Може, втрутитися зараз і подивитися, що вийде? — запропонував Златан, силкуючись запам'ятати обличчя того мага, якщо вже трійця вислизала з його сприйняття. Він не бачив жодної — логічної чи магічної — причини, чому погляд відмовлявся роздивитися незнайомців. Це дратувало.

— Нам треба ті троє. А якщо рипнемося зараз, вони дризнуть, — відказав Амброз. — І шукай тоді вітру в полі. Хоча в нашому випадку навіть і поле ще треба шукати.

— Я не розумію, що з їхніми аурами.

— Думаєш, ти один?.. О, вони ворушаться!

Златан притьмом оцінив ситуацію: сп'янілий темний і його суперник пробиралися між столами до виходу. Трійця невловимих викрадачів сиділа незворушно. Маг, не повертаючись у їхній бік, крутнув телефон і клацнув столик викрадачів у надії, що півтемрява пабу не завадить його камері — телефон усе ж таки купу грошей коштував. Тоді перевірив міцність щитів.

Амброз і тінь-Еверест зникли непомітно. Перший мав затримати мага-нападника у дверях, доки тінь натягне на себе образ п'яниці й турне того в нішу при вході, де офіціанти тримали швабру і стійку для парасольок. Три секунди на все — Златан не сумнівався, що глава темних і тінь спрацюють злагоджено.

Найцікавіше починалося далі.

— Ну, давайте, падлюки... — прошепотів чех собі під носа, прикладаючись до пляшечки з колою.