— Так, — неуважно озвалася відьма. — Я передала твої слова судді угорському. Чи він допоміг?

— У певному сенсі. Тільки надалі не роби цього й остерігайся угорця. Він — небезпечний.

— О, я також, — у словах відьми не було ні краплі іронії. — А два інші дари шабашу? Вже придалися тобі?

— Ні. Але я планую надіти каблучку до якогось прийому, коли... — Варта не договорила, бо шалений здогад раптом перебив усі думки. — Душе, слухай: ви казали, що це обручка Меделіни Богумінової. Що вона віддала її, бо хотіла дитину, і відьми допомогли... Вона хотіла дитину не від свого чоловіка, правда? І в неї народилася дитина! Дитина, яку вона жадала вберегти від усього і тому... Стій. Стій. Я передзвоню. Тільки не йди нікуди!

Варта схопилася зі стільця й під здивованим поглядом баристи заходилася намотувати кола порожнім залом кав'ярні, складаючи подумки всі пазли.

Обручка як плата. Обручка, яка має відкривати щось, — ключ без замка, як казала Графиня. Дорогий подарунок. Робота середньоазійця.

І друга робота середньоазійця. Та, яку так ревно обороняли алхіміки і прагнули повернути собі відьми. Бо знали, що по неї прийдуть.

А поєднує їх Меделіна Богумінова, яка хотіла, щоб у неї залишилася хоч одна жива дитина. Яка не хотіла, щоби прокляття Вартових тяжіло над її сім'єю, але не могла його зняти... Тому вирішила зробити так, аби друга дитина — Амброз — не мала жодного шансу пройти ритуал захисників.

«Вона викрала артефакт».

Викрала і сховала. Там, де ніхто не знайшов би.

Варта ледь не випустила з рук телефон, поки шукала потрібний номер.

— Златане! — чаклунка розсміялась, почувши його голос, такий стриманий — мабуть, чех був на засіданні. — Златане, просто вдавай, ніби нічого не сталося, якщо довкола тебе ці правлінські паскуди. Але краще сядь. Я... я знаю, де артефакт. Справжній артефакт. Той, який викрала Меделіна!

— Є правила, дуже нехороша темна, яких треба дотримуватися, — пробубонів Златан, чаклуючи з краваткою біля дзеркала. — Навіть якщо вони йдуть усупереч твоїм планам.

— Жахлива краватка — одне з таких правил?

— Якщо дізнаєшся, скільки вона коштує, то поглянеш на неї по-новому. І взагалі: що це ти говориш до виконувача обов'язків чеського судді? — маг слабко всміхнувся.

— Оце вас на рольові ігри потягнуло, Богуміне? — зіронізувала дівчина у відповідь. — Мене не полишає відчуття, що суддівськими посадами кидаються, як гарячою картоплею.

Вона скосила погляд у дзеркало і вставила у волосся ще одну шпильку, щоб заколоти хвилясті пасма праворуч над вухом і позбавити їх шансу впасти на обличчя. Хоча Варта розуміла, що сьогодні вся увага буде прикута до Златана. Адже саме він складатиме обітницю судді.

— Це не так, — заперечив той. — Зазвичай судді не залишають своїх посад десятиліттями. Проте цей рік урожайний на зміни влади.

— Десятиліття — звучить солідно, — кивнула дівчина. — Зможеш знову найняти Мірека водієм. Він прикольний. А в тебе буде по одній страшній краватці на кожен день тижня? А я зможу спілкуватися з тобою чи тепер спершу треба буде подавати письмову заяву твоїй секретарці? О боги, я вже уявляю цю секретарку... — дівчина закотила очі й подивилась на друга, сподіваючись, що він хоч трохи збадьориться.

Златан закінчив війну з краваткою і критично зиркнув на своє віддзеркалення.

— Годі вже стібатися. Правила є правила: у фракції завжди має бути суддя. Тому так, Тарновецька, чекатиму від вас письмової заяви про плани на завтра. На випадок, якщо будете мені потрібні для спільного ланчу.

— Не дочекаєтеся, Богуміне. Завтра я одразу ж навідаюсь до відьом. Хочу піти вдень, бо зборище ближче до ночі. А що менше глядачів, то краще. Артефакт у них — я певна. Навіть якщо зіллєварки не знають про це.

— Чудово. Якщо твій здогад підтвердиться, тоді ми залишимось у виграші. Але спершу допоможи мені пережити цей вечір.

— І будь-який інший, — запевнила Варта й рвучко стиснула його долоню, зиркаючи над Златановим плечем у дзеркало.

Маг здвигнув бровами: то був перший невимушений дотик після того, як Варта продала свої почуття відьмам. Проте він не додав нічого, й дівчина промовчала. Вона почувалася дивно цими днями: мовби дивилася на друга крізь затуманене скло, де тягуче бажання зробити крок до нього розбивалось об прагнення втекти.

...Потім вона повторювала собі ті слова — що допомагатиме йому — весь вечір, спостерігаючи віддалік за тим, як у колі суддів Златан повторював пафосні фрази про те, що він ревно захищатиме Конгломерат і з честю представлятиме свою фракцію. Правлінці на задніх рядах шепотілися, не надто захоплені церемонією. Варта почула щонайменше три зауваги про Златанів молодий вік, хтось озвався про наглу смерть Желібора, але його зацитькали. Пан Юліуш, один із поляків, надмірно голосно поцікавився, до чого ж була вся та катавасія з Вартовими, якщо тепер намагаються проштовхнути вагон підозрілих змін, та ще й одразу під вибори.

Вечір закінчився пишним фуршетом. Нового суддю вітали — хто щиро, хто награно. Але ніхто не проминув нагоди потиснути йому руку і сказати кілька слів. Вона піймала погляд Златана, оточеного кількома поляками, й усміхнулася, підіймаючи келих. Чех кивнув у відповідь і повернувся до розмови. Варта швидко цокнулася з кимось під тост за нового суддю, опустила келих на тацю офіціанта, який збирав посуд, і попрямувала до виходу, розтираючи пальцем перстень Меделіни, що наліз їй лише на мізинець.

— Мені потрібна скринька, яку дала вам на зберігання Меделіна Богумінова, — повідомила Варта після того, як відьми провели її до глави шабашу. Вона відмовилася від чаю, яким завжди частували власниці квартири: Душанка недвозначно прохопилася, що туди підмішують зілля, а воно хай трохи, але робить гостей більш схильними до перемовин і послуху. Чаклунка ж не була налаштована на туманні розмови й умови шабашу.

Удень у відьомській квартирі для зборів стояла задуха, а через жовті й помаранчеві штори в кімнатах усе здавалося залитим надто яскравим світлом. Глава шабашу, яка мовби весь день лише й робила, що сиділа у великій кімнаті й пила чай, зустріла Варту кривою посмішкою:

— А чи це не та темна чаклунка, котра мала таку яскраву любов?

— Саме та, — відповіла дівчина, смикаючи плечима. — Тепер мова не про мої почуття. Чи вам відомо, що всередині скриньки Меделіни?

Стара відьма сьорбнула.

— Те, що належить її власникам.

— Власниця мертва. Там — річ Вартових. Я допомогла викрадачці, щоби ви повернули ту річ, і ледь не поплатилася за це життям. Я маю ключ. Ви повинні віддати скриньку мені.

— Ми нічого не повинні, дівчинко... Душе, — покликала стара відьма. — Оця чаклунка каже, що їй треба нашого скарбу. Хоч і отримала три дари.

Душанка випливла з-за дверей із глиняним чайничком і поставила його біля Варти на високу тумбу.

— Вартова, — прошелестіла відьма застережно. — За все треба платити свою ціну. Якщо ти хочеш чогось... — Душанка раптом затнулась, перевела погляд своїх великих спокійних очей на главу й додала зовсім іншим, достоту нажаханим тоном: — Але, шановна бабо, я би казала вам ліпше віддати їй ту скриню й пустити на всі штири сторони.

— Хоче — хай платить. Їй ще є чим платити, — підібгала губи відьма. — Скриня важить. Желіборек єй хотів, Грабінка хотіла — ціна росте. Ми тут доброчинством не займаємося.

— Воно може на зле вийти... — відвела очі Душанка. — Дуже зле.

Глава шабашу схопилася за поруччя свого плетеного крісла й підвела погляд з-під вуалі на відьму.

— Ти бачила, Душе? Кажи вже.

Відьма глибоко вдихнула.

— Ви знаєте, як працює видиво... Прошу вас сильно оддати ту скриньку, — вона схопила ротом повітря.

Варта спостерігала за тим, як відбивається на лиці старої відьми внутрішня боротьба із сумнівами. Усе, що бачила Душанка, збувалося. Отже, і зараз мало статися щось. Ні, не так — вона, Варта, сама мала вчинити щось. Чаклунка, хоч і прийшла сюди без думки демонструвати силу, після слів зіллєварки зненацька вирішила допомогти в здійсненні видіння.