— Я б волів, щоб хоч один із них був у змозі говорити, — втрутився Алан. — Нам потрібна коректна інформація. А ти його замучиш, Бурштине.

— Із задоволенням, — губи глави темних розтяглися в зловісній посмішці. — Ну, зубатий, говоритимеш сам чи я починаю?..

Кровопивця заговорив сам.

Він справді боявся магії: дотик павутини завдавав кровопивським тілам пекучих страждань. Тіні справді приховували аури своїх власників, не дозволяли їх роздивитися — й могли стати найкращим сховком для будь-чого. Та варто хоч трохи пошкодити тінь, і сила насилати туман зменшувалась або й узагалі розвіювалась. Тому вони не нападали самі, а воліли користуватися своєю швидкістю і просто стирати спогади в тих, хто виявляв зайву цікавість. Затуманювали й магів, які допомагали їм, — пішаків фракції.

Виявилося, що викрадених кровопивці утримували неподалік, на іншому складі. Почувши про це, Амброз одразу відрядив туди Алебарду з главою світлих, котрому не терпілося знайти Кузу.

— Не вбили жодного, — просипів кровопивця. — Кров чаклунча — надто цінна. Ми поклялился не проливати її намарне, коли укладали договір. А люди Атанаса своєї клятви не порушують.

— Та-ак, тому ви тільки викрадали наших друзів, тримали в себе і... як це назвати? — скривився Амброз. — Кров викачували?

— А моєї доволі багато змарнували, — докинув Златан.

— Звідки ви тут? — втрутилася Варта. — За легендами, кровопивці живуть у румунських горах, а не бігають по празьких пабах.

— Сказала легенда, яка раптом ожила, — засміявся глава темних.

— У старі часи ми жили багато де, — відказав кровопивця майже сумирно. — Але румунські чаклуни прогнали нас із рідних місць.

— Мабуть, було за що, — фиркнув Амброз.

— Не тобі судити. Ваше ж празьке правління нас прийняло.

— Так і знав, що вони там хворі на голову...

— Не зовсім! — озвався Златан, біля якого досі чаклувала Брусінка, закутуючи його переламані пальці в бинти, просочені зіллям. — Я знаю щонайменше одне корисне вміння, яким ці тварюки володіють і яке привабило нашу фракцію після того, як вторглися середньоазійці й розграбували все, що подужали вивезти...

— Справа в баблі, ясна річ? — втрутився Амброз.

— Ясна річ, у баблі, — підтакнув Златан. — Кровопивці здавна славляться феноменальним умінням знаходити втрачені й заховані скарби, різного роду цінності — все, що можна задорого продати.

— Ми нікого не вбивали, — повторив тіньовий машинально.

— Мені потрібні імена, — заявив глава темних. — Ми засудимо цих виродків.

— Обов'язково, — Златан підвівся, спираючись на плече Брусінки, і наблизився до гурту. — Але тепер, потворо, я думаю, ви розглянули мою пропозицію і готові на неї пристати. У відповідь гарантую, що вам дозволять поїхати. Кращого варіанта годі й шукати.

— Не кажи тільки, що ти встиг підбити кровопивць на угоду, поки вони трощили тобі пальці, — недовірливо звела брови Варта.

— Пальці заживуть, а кровопивці вже пошкодували про це. То як, згодні?

— Раніше умови відрізнялися, — вкрадливо прошипів полонений.

— Раніше обставини теж відрізнялися. Тепер правила нові: я подарую вам безпечну втечу — ви використаєте для мене свою легендарну силу. І вкажете, де заховані артефакти. Згода?

— Ти ж не даси їм піти? — спитала Варта, дивлячись повз Златана, бо від самого його вигляду на неї накочувала неконтрольована злість упереміш із хвилями нудоти.

— Залежить від ситуації, — маг, здавалося, не відчував її стану, або ж його цілковито захопила можливість віднайти безцінну втрату. — Якщо артефакта не буде там, де вони вказали, я вб'ю їх за те, що збрехали. Вони знають це. Якщо ж артефакт там буде...

— То їх уб'ю я. За те, що вони зробили, — погляд дівчини черкнув по вкритій опіками руці чеха, яка безвільно лежала на кермі Амброзового буса. Ліва рука, що лякала переламаними пальцями, висіла на перев'язі, проте, за словами Брусінки, Златановій швидкості зцілення позаздрив би сам глава Конгломерату. Адже, насотавшись сили наприкінці Гри, Златан справді міг розраховувати на кілька аномальних бонусів. Хоча, за словами тепер уже Прірви, ця сила і вб'є його, якщо не позбутися надлишку вчасно. Жодні бонуси не приходять без негативних ефектів.

— Спочатку потрібно змусити їх свідчити, — додав чех. — Правлінці, які вирішили продавати кров празьких магів, заслуговують на міжнародне визнання! Хай навіть головними свідками у справі будуть тіньові.

— Головне, щоби вони не втекли, поки ми лазитимемо нічними лісами.

— З ними натовп злих чародіїв та Амброз. А він бачить тіні — сама ж помітила. Якщо виникне потреба, то розбереться.

— Ти наче казав, що це лише Вартовим під силу.

— Хоч як сумно це визнавати, мої знання про кровопивць трохи обмежені. Але ті двоє вже добряче постраждали, та й магії бояться як вогню. Ха! Чи то вогню бояться, як магії?.. Загалом, коли їх багато на одного, то вони самовпевнені й пафосні до чортиків. Але варто прищемити їхні тіні, як назовні виповзають залякані натури, які б накивали п'ятами за першої-ліпшої нагоди...

— Гаразд. Помовч. Я хочу подрімати, — відрізала Варта, роздратована Златановим ентузіазмом, що так яскраво палав попри паскудний стан мага.

— Ми швидко приїдемо, — чех примружив очі. — Але якщо так хочеш, то...

Дівчина не встигла заперечити, що воліє заснути природним способом, і дрімота впала на неї після невловимого поруху Златанових пальців.

— Чому нас завжди заносить у такі місця поночі? — спитала Варта, коли після пробудження виявила, що вказана кровопивцями ціль їхньої мандрівки — кладовище у Вишеграді, стародавній празькій фортеці, оточеній величеньким парком.

— Чудове місце, — парирував Златан, замикаючи машину. — Дивись, які двері життєрадісні!

Чех кивнув у бік церкви, яка тяглася в небо неоготичними шпилями. Похмура й чорна, вона чомусь вітала на вході яскравими дверима з рожевими, золотавими й блакитними гербами.

Златан підійшов до кутої брами кладовища й пробубнів щось собі під носа. Варта окинула його спину поглядом. Зім'ята, закривавлена сорочка, сплутані кучері, що прилипли до шиї, і та сама впевненість у кожному русі.

«Знищ його», — наказала темрява всередині. Гірка хвиля піднялась у горлі.

— Варто, ходімо! — кинув через плече Златан і зумів збити цю хвилю.

Чаклунка сіпнула пальці до павутини і вколола руку, щоби сконцентруватися. Голову затуманили дурні думки: вона вже не належить собі.

На щастя, кладовище біля церкви виявилося невеликим і схожим на ділянку львівського Личакова. Воно не навіювало потойбічного остраху, хіба цікавість, як у музеї, — тут розташувалися поховання відомих чехів, зокрема Альфонса Мухи, роботи якого Златан так хотів побачити під час Гри у Львові.

Маг швидко перетнув вузьку алею, завернув до галереї з колонами, де чорніли найпишніші гробівці, і вирахував потрібне місце.

— Закладаюся: той, хто заховав тут артефакт, — родич похованого, — прошепотів чех, присідаючи біля кам'яної плити.

— Я не руйнуватиму чужу могилу.

— І не доведеться, — Златан кивнув на нішу зі статуєю, яка зображала, мабуть, когось із людських святих із надміру пафосним обличчям.

Маг провів рукою по каменю — срібне світіння розбіглося навсібіч і погасло.

На перший погляд, статуя не змінилася й нічим не здивувала. На другий і третій — теж. Але Варта продовжувала вдивлятися в неї, доки нарешті не помітила на грудях статуї крихітну овальну брошку, обрамлену листям плюща. «Bohuminovi», вписане всередині, було напівстертим, але ще читалося гарно. Ліворуч — інша брошка, ромбоподібна, з геральдичними квітами і так само ледь видимим «Tarnovecki».

Варта торкнулася кам'яної брошки, не вірячи досі, що там її прізвище.

— Тут є ти. Тут є я!.. Знаєш, що з ними робити?

— Знаю, звісно, — Златан вдоволено усміхнувся. — Уся магія старого ґатунку працює на крові. А якщо щось не працює на крові, то вважай, що воно зламалося. Дай руку, — чех схопив її за зап'ястя.