Шафа в коридорі стояла відчиненою. Щось було не так. Як і зі щезниками та щитами. Щось вислизало з поля зору.

— Варто?

Златан не вловив її аури і трохи заспокоївся. Мабуть, пішла кудись.

Тіло знемагало й далі, заважаючи думати про будь-що, крім сну. Тож маг скинув черевики, поправив настільну лампу, яка стояла небезпечно близько до краю тумби, і зайшов до вітальні з наміром впасти на диван та пролежати чолом у подушку аж до повернення чаклунки.

І аж спіткнувся на порозі: Варта лежала на підлозі під стіною. Обличчям до відчиненого балкона. Мовби хотіла вийти туди, але не встигла.

Златан зробив крок уперед, але в очах потемніло. Раптова пульсація ожила у скронях — здавалося, ніби світ довкола зараз вибухне.

Маг зціпив зуби і вперся рукою в стіну. Вдихнув рвучко, мов потопельник, щоб загасити паніку. Здолав такі необхідні кілька кроків і присів біля дівчини.

На її лиці не було ні кровинки. Зрозуміло, що немає сенсу шукати пульс чи серцебиття: не залишилося ні сліду аури. Аура — останнє, що покидає мага, коли він...

Ні.

Усе одно спробував намацати пульс. Бодай якийсь відзвук, який підтвердив би, що це помилка. Руки тремтіли.

Урешті-решт, скільки є магії, щоб приховувати ауру! Скільки є методів...

Ні. Нічого.

У голові промайнули думки про те, що цього не могло бути, просто не могло бути так.

Тільки це було так. Годинник цокотів на стіні. Варта лежала на підлозі і не дихала. Це було так.

Попри те що у всіх своїх планах на близьке й далеке майбутнє, яких онук судді склав багато — на всі випадки... У всіх цих планах — детальних та виважених — у разі чого померти мав він. Він один. Не вона.

Але тепер Златан сидів на паркеті у вітальні старого дому, змушуючи себе дихати, бо щось невидиме здушувало горло. А Варта Тарновецька лежала перед ним мертва.

Брусінка Крокова не любила дві речі: поспіх та паскудну каву, в якій забагато молока і ще, не дайте боги, якісь хімічні солодкі сиропи, що цілковито перебивають смак напою: гіркий, насичений і тонкий, як смак самого життя.

З кавою сьогодні не склалося, бо Душа впала в режим кусання ліктів у ситуації, з якою все одно не могла нічого більше зробити. А поспіху уникнути не вдасться — Брусінка чудово розуміла це, адже ніхто не може бовтатися по обидва боки, навіть за допомогою магії. Так уже у світі ведеться: ти або живий, або мертвий. Хоч відьмі не вельми подобалося це правило, та із сотень тих, які вона порушувала, межа життя і смерті залишалася недоторканною стіною, яка не обсипалася й не тоншала від часу. Хай хоч сто років минає, хоч тисячу.

Тож Брусінка, притримуючи обома руками поділ довгої спідниці, гнівно простувала через міст. Вона за звичкою подумки віталася зі святими, що стовбичили обабіч, закуті в камінь. Часом вони відповідали їй — усі, хто був за межею, відповідали, хоч вона й не зловживала цим умінням. Бо мертві часто дурманили й просилися назад. А то не їй було вирішувати, кому й куди вирушати. Сказано: стіна.

Брусінка мусила чекати півночі, щоби не порушити нічого, проте, щойно зблиснули чотири нулі на екрані мобільного, то тут же кинулася на пошуки чаклунки з далекого Львова, котра мовби притягувала до себе біди. Відьма відчувала все більше й більше хвилювання, не притаманне ні її характеру, ні віку. Знала, що пошуковим заклинанням Варту Тарновецьку не віднайти, навіть коли взяти місто в коло: мертвих воно не бачить. Телефон майбутньої Вартової мовчав, Златанів був десь поза зоною. Брусінка подумки вилаялася.

Тіло могло вже з однаковим успіхом лежати на дні Влтави чи спочивати десь у глухому кутку далекого парку.

«І тоді до біса всі твої вміння, дівчино», — пошерхлий голос у голові нагадував, як часто неминуче обертається найменш приємним боком.

Наприкінці мосту Брусінка кивнула своєму давньому приятелеві Яну[2], пошепки загадала бажання біля його ніг, як робили туристи, й набрала Амброза.

— Вартка? Не бачив, — втомлено відказав той. — Златан чекав її сьогодні, але та бісова дівиця не прийшла.

— Сам ти бісова дівиця, — огризнулася Бру. — Коли вона мала бути?

— Десята. Ми збиралися на десяту.

Відьма вкусила себе за губу. Часу було менше, аніж їй хотілося.

— Златан що ж — додому повіявся? — спитала вона, сподіваючись на мізерний шанс того, що вузол розв'яжеться по-іншому, без її допомоги.

— Ага, — підтвердив Амброз. — Тобі щось треба від тих двох? Підкинути? А потім можна до мене...

— Я вже поруч, швидше дійду до них сама, — заперечила Брусінка.

Вплутувати Амброжека не можна. Вартові тут випадкові гості, а от із главою темних ще довго працювати поруч. Тож хай йому міцно спиться... Відьма попрощалася з другом і набрала сестру, а тоді суворо наказала Карафці зустріти її з усім необхідним зіллям біля будинку Богуміна.

Якщо Варту вбили не там, утішала себе Брусінка, то ще й ранок не зблисне, як можна буде заговорити з її духом і дізнатися хоча б, де шукати тіло.

Хвилини тяглися вперед невловимим рухом стрілок.

Златан дивився поперед себе невидющими очима. Не міг сфокусувати погляд.

— Варто, ти знущаєшся з мене? — процідив, знаючи, що відповіді не почує.

Зі стіни навпроти зиркали з осудом чорно-білі фотопортрети. Черговий Златан із роду Богумінів — батько, котрого він не пам'ятав. Бо той пішов через прокляття. І Меделіна. Матір, якої він не пам'ятав, бо та пішла сама, не залишивши йому жодного вибору чи права голосу.

Тиша висіла непорушно.

Златан знав, що треба зателефонувати суддям. Треба повідомити про трагедію. Але тоді вони ввірвуться сюди і будуть висловлювати свої теорії. Торкатимуться тіла і шукатимуть сліди, яких він сам не знайшов. А потім її заберуть. Не залишивши йому жодного вибору чи права голосу. Як завжди.

Слабинка всередині переконувала, що краще закінчити це. Нічого не буде вже. Ніщо вже не має сенсу. Слабинка билася відчайдушно — за право провалитись у вічну темряву і наздогнати Варту на її шляху на той бік...

Златан притулився спиною до холодної стіни, закинув голову назад і дозволив собі на кілька секунд повірити в те, що закінчить усе просто тут і зараз. Зненацька його опанувало розуміння того, чому Меделіна зробила це з собою. Адже вона теж втратила того, з ким хотіла пройти весь шлях, до кінця.

Златан гірко розсміявся: чи не вперше в житті відчув химерне єднання з матір'ю. Те, чого йому завжди бракувало, прийшло в отакий момент. Як і думка, що пробилася невчасно між його сумнівами, просте бажання — пройти весь шлях, до кінця. Із цією ось, цією буремною чародійкою. Як очевидно, як просто.

Після цього він здушив слабинку всередині й розчавив її остаточно. Справи чекали.

Насамперед — знайти вбивцю.

Коли в двері забарабанили, маг кинув погляд на годинник: перша ночі. Сумнівний час для гостей. Він обперся рукою об паркет і спробував підвестися. Несподівано кожен рух став вимагати більше зусиль, ніж будь-коли. Ніби власне тіло опиралося потребі ворушитись і вимагало натомість скніти десь у кутку.

— Чекай тут, — лагідно шепнув маг до Варти й поправив кілька пасом, які впали на її обличчя. Навіть зараз воно здавалось, як завжди, трохи похмурим, а права брова вигиналася, мовби висловлювала недовіру.

У двері застукотіли наполегливіше.

Златан провів пальцями знизу догори, піднімаючи щити, і вийшов у коридор.

На порозі квартири чекали двоє відьом: Брусінка і незнайома русявка, яка тримала її попід руку і витріщалася на мага з переляком.

— Де Варта? — глава молодшого шабашу відштовхнула подругу і зміряла Златана поглядом, налитим підозрою та гнівом. — Я знаю, що сталось. Я можу врятувати її.

— Що вам треба, відьмаччя? — просипів маг зовсім чужим голосом.

— Я-асно, ми на місці. А цей уже з котушок злетів, — Брусінка закотила очі, діловито переступила поріг і відсунула Златана з дороги, хоч і була ледь не вполовину нижчою за нього. — Іди до кухні, Карафка тобі зробить заспокійливе і все пояснить. Я до Варти. Не заважай, часу на теревені нема.