Для Рейчел ця проблема почалася практично в день досягнення нею статевої зрілості. Тоді вона помітила дивну річ, яка траплялася щоразу, як до кімнати входив азієць протилежної статі. Хлопець-азієць поводився бездоганно гарно й люб’язно з іншими дівчатами, але до неї було приготоване особливе ставлення. Спершу відбувалося оптичне сканування: хлопець найвульгарнішим чином оцінював її за фізичними ознаками – прораховував кожен дюйм її тіла за абсолютно іншими стандартами, ніж він застосовував із не-азійками. Наскільки великі в неї очі? Її повіки є подвійними від природи чи їй робили операцію? Наскільки світла її шкіра? Чи досить пряме й лискуче її волосся? А її стегна досить широкі, щоб народжувати дітей? Вона розмовляє з акцентом? А який у неї справжній зріст, без підборів? (Зі зростом у сто сімдесят сантиметрів Рейчел вважалася дуже високою, а азійці радше вистрелять собі в пах, ніж зустрічатимуться з дівчиною, вищою за себе.)

Якщо їй вдавалося подолати цей початковий бар’єр, розпочиналася справжня перевірка. Усі її подружки-азійки про це знали і називали «СНО». Чоловік-азієць розпочинав не дуже прихований допит щодо соціальних ознак, навчальних успіхів та обдарувань дівчини, щоб визначити, що вона є гідним матеріалом, щоб стати «дружиною та матір’ю моїх синів». Під час цієї процедури виходець з Азії відверто хизувався власними характеристиками СНО: скільки поколінь його родина вже мешкає в Америці; лікарями якої спеціальності є його батьки; на скількох музичних інструментах він уміє грати; у скількох тенісних таборах він бував; від яких стипендій Ліги Плюща[101] відмовився; яка в нього модель БМВ, «ауді» чи «лексусу», а також скільки приблизно років залишилося до того, як він стане (потрібне підкреслити) головним виконавчим директором, головним фінансовим директором, головним директором з технологій, головним партнером з юридичних питань або ж головним хірургом.

Рейчел так звикла до подолання СНО, що геть була збита з пантелику тим, що його неочікувано не було під час цієї зустрічі. Цей чувак, схоже, діє іншими методами, він не кидається невпинно іменами. Це було незбагненно, і вона зовсім не знала, як із ним поводитися. Він просто насолоджувався філіжанкою ірландської кави, купався в гарній атмосфері й був бездоганно чарівним. Сидячи в огородженому садку, освітленому барвистими, вигадливо розфарбованими абажурами, Рейчел поступово починала бачити людину, до зустрічі з якою так старанно підштовхувала її подруга, у цілком новому світлі.

Вона не зовсім розуміла, чому саме, але в Ніколасі Янгу було щось дивовижно екзотичне. По-перше, його злегка зім’ятий полотняний жакет, біла лляна сорочка та вицвілі чорні джинси робили його схожим на шукача пригод, який щойно повернувся із Західної Сахари, де складав мапи місцевості. По-друге, його самозневажлива дотепність, якою так відомі всі виховані англійські хлопці. Але за всім цим проглядали спокійна мужність та невимушена легкість, яка виявилася такою заразною. Рейчел і не помітила, як долучилася до розмови, а за мить вони вже теревенили немов старі друзі.

Якоїсь миті Сильвія підвелася з-за столу й заявила, що їй треба додому, інакше її чоловік помре з голоду. Рейчел та Нік вирішили залишитися й випити ще по каві. А потім замовили ще. А потім пішли вечеряти до бістро за рогом. А після вечері взяли по італійському морозиву на площі Отця Демо. Після цього вони гуляли Вашингтон-сквером (бо Нік наполіг, що проведе її до квартири, наданої їй факультетом). «Він бездоганний джентльмен»,– думала Рейчел, коли вони пройшли повз фонтан. Гітарист із білявими дредами тужливо наспівував баладу.

– А ти стоїш поруч зі мною, а я люблю проводити час із тобою,– жалісно співав хлопець.

– Це що, «Токін Гедз»[102]? – запитав Нік.– Послухай…

– О боже мій, точно, вони! Він співає «Певно, це те саме місце»,– промовила Рейчел здивовано. Їй сподобалось, що Нік знав цю пісню досить добре, щоб упізнати в такому спотвореному виконанні.

– Не так уже й погано,– сказав Нік, дістаючи гаманець і кидаючи кілька доларів у відкритий чохол від гітари виконавця.

Рейчел помітила, що Нік наспівує цю пісню собі під ніс. «А він наразі набирає додаткових бонусів»,– подумалось їй, і тут вона з подивом усвідомила, що Сильвія мала рацію: цей хлопець, із яким вона провела шість годин поспіль у жвавій розмові, який знав усі слова однієї з її улюблених пісень, саме цей хлопець, що зараз стоїть перед нею, є першим чоловіком, якого вона насправді могла уявити в ролі своєї половинки.

– Нарешті, золоте подружжя! – проголосила Мевіс Ун, коли Астрід із Майклом увійшли до офіційної обідньої зала «Колоніального клубу».

Майкл у хрусткому темно-синьому костюмі від Річарда Джеймса, Астрід у довгій шовковій вуалевій сукні-флеппер[103] кольору хурми – вони утворювали надзвичайно приголомшливу пару, і вся зала бриніла від звичайного приглушеного збудження жінок, які приховано оцінювали Астрід від голови до п’ят, та чоловіків, які дивилися на Майкла із сумішшю заздрощів та насмішкуватості.

– Ая, Астрід, чому так пізно? – насварила доньку Фелісіті Леонг, коли вона підійшла до довгого бенкетного столу, що стояв біля стіни з нагородами. Там уже сиділи члени великої родини Леонгів та їхні почесні гості з Куала Лумпур – тан шрі[104] Гордон Ун та пуан шрі Мевіс Ун.

– Будь ласка, пробачте. Відліт Майкла з Китаю було відкладено,– вибачилася Астрід.– Сподіваюся, ви не чекали на нас спеціально, щоб зробити замовлення? Тут завжди приносять замовлення цілу вічність по тому.

– Астрід, підійди сюди, дай-но мені роздивитися тебе,– скомандувала Мевіс.

Владна жінка, яка легко могла б виграти головний приз у конкурсі двійників Імельди Маркос[105], із театрально нарум’яненими щоками та пишним шиньйоном, потріпала Астрід по щоці, немов вона була маленьким дівчиськом, та пустилась у своє фірмове безперервне хлюпання:

– Ая ти зовсім не постаршала з нашої останньої зустрічі як там манюнчик Кассіан коли це ти народиш ще одного не чекай надто довго лах тобі тепер потрібна дівчинонька а знаєш моя десятирічна онука Белла обожнює тебе без пам’яті ще з її минулого приїзду до Сінгапуру і вона щоразу каже «А-Мо коли я виросту то хочу бути такою ж як Астрід» а я питаю чому а вона каже «Бо вона завжди вдягається як кінозірка а Майкл такий ласий шматочок!»

Усі за столом покотилися від реготу.

– Так, нам усім ще не завадило б мати такий саме бюджет на одяг, як у Астрід, та кубики на пресі, як у Майкла! – ущипливо зазначив брат Астрід Александр.

Гаррі Леонг визирнув з-за свого меню і, знайшовши поглядом Майкла, поманив його до себе. Зі срібним волоссям і темною засмагою, Гаррі сидів у голові столу, немов благородний лев, і, як завжди, Майкл підійшов до свого тестя із досить помітним трепетом. Гаррі вручив йому великий м’який конверт:

– Тут мій макбук-ейр. Щось негаразд із вай-фаєм.

– У чому конкретно ускладнення? Не знаходяться потрібні мережі чи не вводиться логін? – уточнив Майкл.

– Що? – Гаррі вже знов занурився у меню.– О, він, здається, ніде не працює. Це ж ти його налаштовував, а я нічого в налаштуваннях не змінював. Дякую тобі щиро, що погодився подивитися його. Фелісіті, минулого разу я тут замовляв каре ягняти? Це тут завжди перетримують м’ясо?

Майкл покірно взяв ноутбук, і, коли проходив до свого місця в іншому кінці столу, старший брат Астрід, Генрі, схопив його за рукав піджака:

– Гей, Майку, не зручно тебе турбувати, але чи не міг би ти цими вихідними заскочити до нас? Щось не те з ігровою приставкою Захарія. Сподіваюся, ти зможеш усе владнати – надто мах фан[106] відправляти її назад на фабрику в Японії заради ремонту.