Попри таку незручну кількість багатств, Едді почувався надзвичайно позбавленим, як порівнювати з більшістю друзів. Він не мав будинку на Вікторія-Піку. Він не мав власного літака. Він не мав штатного екіпажу для своєї яхти, та й сама яхта була замалою, щоб на ній із комфортом розмістилося більше десяти гостей під час бранчу. У нього не було жодної картини Ротко, або Поллока, або якогось іншого, вже померлого американського художника – такого, чиї роботи бажано повісити на стіну, щоб сучасні люди вважали тебе справді багатим. А на відміну від Лео, батьки Едді належали до старомодного типу – тобто відтоді, як Едді закінчив університет, наполягли, щоб він вчився жити виключно на самостійно зароблені гроші.

Це було так до чорта несправедливо. Його батьки заможні, а мати повинна успадкувати ще й непристойно велику купу грошей, якщо його сінгапурська бабуся колись-таки зіграє в ящик. (За останні десять років А-Ма вже пережила два серцеві напади, але тепер у неї стоїть дефібрилятор, тож вона ще може тупцювати на землі одному Богові відомо скільки.) На жаль, його батьки також перебувають у доброму здоров’ї, тому, коли вони перекинуться й усі гроші треба буде розділити між ним, його стервозною сестрою та нікчемою братом, не залишиться майже нічого. Едді весь час намагався здогадатися, який же розмір статків його батьків, здебільшого збираючи інформацію, що просочувалась до нього від друзів, які працювали з нерухомістю. Це стало його невідчепною ідеєю, він навіть тримав у домашньому комп’ютері електронну таблицю, ретельно поновлюючи її щотижня, відповідно до поточних оцінок майна, а потім обчислював свою потенційну долю. Але незалежно від того, як він переставляв числа, Едді таки розумів: найімовірніше, йому ніколи не потрапити до «Десятки найбагатших людей Гонконгу» від «Багатства Азії», доки батьки отак керують грошима.

Треба зауважити, що його батьки завжди були дуже егоїстичними. Авжеж, вони виховували його й сплачували його освіту, і це вони купили йому його першу квартиру, але підвели його, коли дійшло до справді важливого: вони не уміли як слід хизуватися своїми багатствами. Його батько, попри всю свою популярність та відому майстерність, виріс у родині середнього класу, де царювали смаки суцільно середнього класу. Для щастя йому досить бути шанованим лікарем, якого возять усюди в ганебно застарілому «роллс-ройсі», вдягати той поіржавілий годинник від «Одемар Піге»[93] та ходити по клубах. А що мати – така дешевка, день за днем тільки й перераховує кожен пенні. Варто б їй було лише поводитися відповідно до її аристократичного походження – носити дизайнерські сукні або ж виїхати нарешті з тієї квартири в Мід-Левелз[94],– і вона могла б стати королевою вищого світу. З тієї триклятої квартири.

Для Едді було тортурою приходити до батьків. Він ненавидів вестибюль із на вигляд дешевою підлогою з монгольського граніту та старенькою охоронницею, яка увесь час їла смердючий тофу з пластикової коробочки. У самій квартирі його нудило від секційного дивану зі шкіри персикового кольору та білих лакованих консолів (куплених у середині 1980-х, коли старий універмаг «Лейн Кроуфорд» улаштував розпродаж), скляні камінчики на дні кожної вази зі штучними квітами, безладна колекція розвішаних по стінах китайських каліграфічних малюнків (усі вони були подаровані батькові його пацієнтами) та медичні нагороди й відзнаки, що вишикувались на підвісній полиці по всьому периметру вітальні. Він терпіти не міг проходити повз свою колишню кімнату. Колись йому доводилося ділити її з молодшим братом. Навіть зараз, через стільки років, у ній досі стояли два однакові ліжка в морському стилі й темно-синя шафа від ІКЕА. Понад усе він ненавидів великий, оздоблений рамкою горіхового дерева сімейний портрет. Він визирав з-за величезного екрана телевізора й щоразу ніби шпиняв його своїм димчасто-коричневим студійним тлом та тисненим золотом логотипом «ФОТОСТУДІЯ СЕММІ» у правому нижньому кутку. Його нудило від власного вигляду на тій фотографії: йому було дев’ятнадцять і він щойно закінчив перший курс Кембриджу; Едді носив тоді волосся до плечей, підстрижене «східцями», і твідовий блейзер від Пола Сміта[95], який у ті часи вважав дуже кльовим; лікоть його на фотографії безтурботно покоївся на материному плечі. А як же могла його мати, народжена в родині з такими гарними манерами, бути геть позбавленою смаку? Упродовж довгих років він благав її переробити або ж прибрати це фото, але вона відмовляла, стверджуючи, що «ніяк не в змозі позбавитись усіх щасливих спогадів про те, як тут зростали мої діти». Які ще щасливі спогади? Єдиним його спогадом було дитинство, проведене в соромі. Він надзвичайно соромився запрошувати до себе друзів (хоча й знав, що вони жили в не таких престижних будинках). А потім ще були підліткові роки, які минули в тісному туалеті, де він мастурбував майже під раковиною, увесь час упираючись обома ногами у двері (адже на них не було замку).

Стоячи в новій шанхайській туалетній кімнаті Лео та дивлячись у величезне вікно на Пудун, фінансовий район, що виблискував за річкою, немов Занаду[96], він заприсягся, що одного дня матиме таку шикарну гардеробну, що ця здаватиметься страхолюдним тісним свинарником. А поки що він має дещо коштовніше за хрусткі новенькі грошики Лео – тиснене запрошення з товстого паперу на весілля Коліна Ху в Сінгапурі.

– Ти жартуєш, еге ж? – запитала Рейчел, гадаючи, що Нік бешкетує, коли він попрямував із нею до плюшевої червоної доріжки перед реєстраційним столом першого класу «Сінгапур Ейрлайнз» в аеропорту імені Дж. Кеннеді.

Обличчя Ніка спалахнуло таємничою посмішкою, він смакував її реакцію.

– Мені спало на думку, що коли вже ти погодилася летіти зі мною через пів світу, треба хоча б зробити переліт якомога комфортнішим.

– Але це має коштувати цілого статку! Ти ж не продав нирку?

– Не хвилюйся. У мене набігло близько мільйона миль як у пасажира, який часто літає.

І все-таки Рейчел не могла звільнитися від почуття провини через те, що свої мільйони частого пасажира літака Нік мусив віддати за ці квитки. Хто взагалі у наші дні літає першим класом?

Другим сюрпризом для Рейчел став величезний двоповерховий «Ейрбас А380». Щойно вони зайшли на борт, як їх негайно привітала гарна стюардеса, на вигляд немов просто з м’яко-фокусної реклами в журналі про подорожі:

– Містер Янг, міс Чу, ласкаво просимо на борт. Будь ласка, дозвольте мені провести вас до вашого номера.– І стюардеса вирушила проходом, вправно пересуваючись у елегантній, обтислій довгій сукні[97], і повела їх до носового відділу літака, який був розподілений на дванадцять окремих номерів.

Рейчел почувалася так, ніби опинилась у переглядовому залі розкішного лофту Трайбеки[98]. Їхній номер мав два найширші крісла, які вона досі бачила в житті,– оббиті лискучою, вручну прошитою шкірою від «Полтрона Фрау», два величезні пласкі телевізори на стіні та справжню шафу, винахідливо сховану за розсувною панеллю горіхового дерева. Кашемірове покривало від «Живанши» було вигадливим драпіюванням накинуте на сидіння, закликаючи притулитися одне до одного та відчути затишок перельоту.

Стюардеса показала на коктейлі, що очікували на них на центральній консолі.

– Бажаєте аперитив перед зльотом? Містер Янг, для вас, як завжди, джин із тоніком. Міс Чу, ваш «Кір Рояль», щоб ви почувались як удома.– Вона вручила Рейчел келих на високій ніжці із охолодженим ігристим напоєм. Здавалося, його зробили лише кілька секунд тому. Авжеж, тут уже знали про її улюблений коктейль.– Бажаєте насолоджуватися кріслами до обіду чи хотіли б перетворити ваш номер на спальню одразу після зльоту?