– О, я теж у цьому впевнена,– підхопила Елінор. Отже, її звуть Рейчел. Вона помовчала. Залишилося дістати ще дещо: як насправді пишеться прізвище цієї дівчини. Але як же це запитати, щоб у Астрід не виникли підозри? Раптом її осяяло.– Здається, буде добре замовити якийсь із тих гарненьких тортів у «Жахливо шоколадне» і написати на ньому її ім’я. Ти знаєш, як воно пишеться? Ч-У, чи Ч-‘-У, чи ж Ч-Й-У?

– Гадаю, просто Ч-У.

– Дякую. Ти мені дуже допомогла,– промовила Елінор. Набагато більше, ніж здогадуєшся.

– Авжеж, тітко Еллі. Дай мені знати, якщо тобі знадобиться допомога у підготовці вечірки. Не можу дочекатися, коли побачу вашу видовищну нову квартиру.

– О, хіба ти її ще не бачила? Мені здавалося, твоя мати також викупила тут якусь площу.

– Можливо, але я її ще не бачила. Не можу встигнути за жонглюванням нерухомістю моїх батьків.

– Так, звісно. Твої батьки мають стільки нерухомості по всьому світі – зовсім не так, як ми із твоїм бідним дядьком Філіпом. У нас лише будинок у Сіднеї та цей закуточок.

– Ой, тітко Еллі, чомусь мені здається, що ваша квартирка зовсім не мала. Чи вона не має бути найрозкішнішою власністю з усього, побудованого в Сінгапурі? – Умільйонне Астрід здивувалася тому, що всі її родичі постійно намагалися перевершити одне одного, проголошуючи власну бідність.

– Та ні, лах. Це лише звичайна квартира – зовсім не те, що будинок твого батька. Ну що ж, вибач, що розбудила тебе. Тобі щось треба, щоб знову заснути? Я щоночі приймаю п’ятдесят міліграмів амітриптиліну, а потім, якщо хочу спати всю ніч і не прокидатися, ще десять міліграмів золпідему. Іноді додаю есзопіклон, а якщо він не спрацьовує, приймаю валіум…

– Мені це не треба, тітко Еллі.

– Добре, тоді бувай! – І з цим Елінор вимкнула телефон. Її гра спрацювала. Її син із кузиною – нерозлучні друзі. Чому вона не додумалася одразу зателефонувати саме Астрід?

Нік проказав це так недбало, сортуючи випрану білизну в неділю вдень перед їхнім від’їздом. Виявилося, що батьки Ніка дізналися, що Рейчел приїздить разом із ним до Сінгапуру, день чи два тому. А ще, між іншим, водночас – також день чи два тому – вони дізнались і про її існування в його житті.

– Мені не зовсім зрозуміло… ти хочеш сказати, що весь цей час твої батьки нічого не знали про мене? – приголомшено перепитала Рейчел.

– Так. Тобто ні, вони не знали. Але ти маєш розуміти, що це зовсім не через тебе…– почав Нік.

– Мушу сказати, не дуже легко не сприймати це на свій рахунок.

– Будь ласка, спробуй це так не сприймати. Вибач мені, якщо це здається саме так…– Нік нервово ковтнув.– Просто я завжди намагаюсь чітко дотримуватися меж між моїм особистим життям та життям моєї родини, от і все.

– Але чи твоє особисте життя не мало б бути часткою життя твоєї родини?

– Не в моєму випадку. Рейчел, тобі ж відомо, якими зарозумілими можуть бути китайські батьки.

– Ну, взагалі-то так, але ця їхня риса все одно не завадила мені розповісти своїй мамі про такий важливий факт, як-от мій хлопець. Моя мама дізналася про тебе за п’ять хвилин після нашого першого побачення, а приблизно два місяці по тому ти вже сидів разом із нею за обіднім столом та смакував її суп із зимового гарбуза.

– Ну, у тебе дуже особливі стосунки з мамою, і ти це знаєш. Для інших людей це не так просто. А з моїми батьками це просто…– Нік зупинився, гарячково підшукуючи слова.– Ми просто інші. Ми більш офіційно поводимось одне з одним і взагалі не обговорюємо наші почуття та емоції.

– Тобто вони холодні й емоційно закриті, щось таке? Вони пережили Велику депресію?

Нік розсміявся й похитав головою.

– Ні, нічого такого. Мені здається, ти зрозумієш краще, коли познайомишся з ними.

Рейчел не знала, що й думати. Іноді Нік поводився так таємничо, а його пояснення були їй незрозумілими. І все ж вона не хотіла сприймати його слова близько до серця.

– Може, ти маєш розповісти мені ще дещо про свою родину, перш ніж я сяду в літак і почну проводити з тобою ціле літо?

– Та ні. Справді нічого. Ну…– Нік на мить замовк, намагаючись вирішити, чи варто згадувати про питання з розміщенням.

Він розумів, що під час розмови з матір’ю усе геть зіпсував. Спочатку він надто довго очікував, а коли зателефонував, щоб офіційно повідомити про свої стосунки з Рейчел, мати нічого не відповіла. Вона лише зловісно промовчала. І запитала лише: «Тож де зупинишся ти і де зупиниться вона?» Зненацька Ніка осінило, що зупинитись у батьків не є гарною ідеєю, принаймні не спочатку. Але й зупинитись у бабусі без її виразного запрошення для Рейчел буде недоречним. Вони можуть зупинитись у когось з його тіток чи дядьків – але це може розгнівити маму і посилити міжусобну війну в його родині.

Не в змозі вирішити, як видертися з цього скрутного становища, Нік звернувся за порадою до своєї двоюрідної тітки. Їй завжди так добре вдавалося вирішувати подібні питання. Тітка Розмарі порадила йому передусім зняти номер у готелі. Але водночас наголосила, що також треба влаштувати знайомство Рейчел із батьками – саме в день прибуття.

– Найпершого ж дня. Не чекай дня наступного,– застерегла вона.

Можливо, йому треба запросити маму й тата пообідати з Рейчел, щоб вони мали змогу зустрітися на нейтральній території. Десь у не дуже відомому місці на кшталт «Колоніального клубу», і краще запросити їх на обід, ніж на вечерю.

– Люди за обідом більш розслаблені,– пояснила вона.

Потім Нік мусить особисто відвідати бабусю й офіційно попросити її дозволу запросити Рейчел на традиційну п’ятничну вечерю, яку А-Ма влаштовує для своєї великої родини. Лише після того як Рейчел належним чином отримає запрошення на цю вечерю, можна порушувати питання про їхнє розміщення.

– Авжеж, коли твоя бабуся познайомиться з Рейчел, вона дозволить вам оселитись у себе. Але в разі, коли щось піде не так, запрошення ви отримаєте від мене, і ніхто мені не скаже ані слова,– завірила його тітка Розмарі.

Нік вирішив не турбувати Рейчел такими вигадливими церемоніями. Йому не хотілося, щоб у неї з’явився щонайменший привід відмовитися від поїздки. Він бажав підготувати дівчину до зустрічі зі своєю родиною, але водночас хотів, щоб, коли прийде час, вона самостійно склала про них усіх власну думку, а не за його враженнями. Астрід таки мала рацію. Треба надати Рейчел хоча б якісь відомості про його родину. Але ж як пояснити їй, з якої саме він родини? Тим більше, що все життя він був змушений ніколи про них не згадувати?

Нік сів на підлогу, притулившись до стіни з оголеної цегли й поклавши руки на коліна.

– Ну, ти, імовірно, мусиш знати, що родина в мене дуже велика.

– А я вважала тебе єдиною дитиною.

– Це так, але я маю безліч усіляких родичів, і тобі доведеться познайомитися з цілою їх купою. У нашій родині є три споріднені гілки, і людям не нашого кола спочатку може здатися неможливим розібратися, хто кому ким доводиться.– Щойно вимовивши слова «не нашого кола», він одразу ж пошкодував про це, але Рейчел нібито не звернула на це уваги, тож Нік вів далі: – Це як у будь-якій великій родині. Я маю гучноголосих дядьків, ексцентричних тіток, нестерпних кузенів та кузин – повний комплект. Але я впевнений, ти будеш у захваті, коли з ними познайомишся. Ти ж бачилась із Астрід, і вона тобі сподобалася, еге ж?

– Астрід неперевершена.

– Так, і вона також тебе обожнює. Усі обожнюватимуть тебе, Рейчел, я це точно знаю.

Рейчел мовчки сиділа на ліжку перед купою рушників щойно із сушарки і намагалася осмислити все, що сказав Нік. Уперше за весь час він так багато розповів про свою родину, і наразі вона почувалася більш упевненою. Їй досі було не дуже зрозуміло, що там таке з його батьками, але вона мусила визнати, що бачила досить багато родин, де люди віддалені одне від одного,– особливо часто такі траплялися серед її друзів-азійців. Коли вона навчалась у школі і приходила до когось із однокласників, їй траплялося брати участь у похмурих обідах за столами у вітальнях, осяяних люмінесцентним світлом ламп. За тими обідами між батьками й дітьми проскакувало щонайбільше п’ять слів. А ще вона помічала, як приголомшено дивилися на неї друзі, коли вона обіймала матір або наприкінці телефонної розмови казала: «Я люблю тебе». Кілька років тому вона отримала електронною поштою гумористичний лист із назвою «Двадцять способів довести, що твої батьки – азійці». Номером один у переліку було «Твої батьки ніколи не зателефонують, просто щоб сказати “привіт”». Багатьох жартів у переліку вона не зрозуміла, адже її власний досвід був геть іншим.