Після несамовитого кохання Майкл вибрався з ліжка й попрямував до душу. Астрід лежала на його місці, досі у захваті та цілком виснажена. Секс після розлуки завжди найкращий. Її айфон тихенько запищав. Хто б міг слати їй повідомлення о такій годині? Вона простягла руку, узяла телефон і, примружившись від яскравого світла екрана, прочитала повідомлення:

СУМУЮ ЗА ТОБОЮ ВСЕРЕДИНІ МЕНЕ.

«Якась нісенітниця. Хто мені таке пише?» – здивувалася Астрід, напіврозгублено дивлячись на незнайомий номер. Здається, це з Гонконгу… Це що, одна з витівок Едді? Вона ще раз перечитала текст повідомлення – і раптом зрозуміла, що тримає в руках телефон чоловіка.

Річ у дзеркалі, що висить у туалетній кімнаті. Туалетна кімната в новенькому трирівневому пентгаусі Лео Мінга в районі Хуанпу вивела Едді з рівноваги. Відтоді як Шанхай перетворився на азійську столицю вечірок, Лео проводив тут дедалі більше часу зі своєю останньою коханкою, старлеткою з Пекіну, чий контракт йому довелося «викупити» у китайської кінокомпанії за дев’ятнадцять мільйонів (один мільйон за кожен рік її життя). Лео та Едді прилетіли сюди на день подивитися на нові суперлюксові апартаменти Лео і наразі стояли в схожій на ангар, площею у двісті квадратних футів, туалетній кімнаті з вікнами від підлоги до стелі, шафами ебенового дерева кольору макасар та низками дзеркальних дверей, які автоматично розкривалися й показували полиці й вішаки з кедра.

– Тут усюди клімат-контроль,– зазначив Лео.– Із цього боку в шафах підтримується температура в п’ятдесят п’ять градусів[84] спеціально для мого італійського кашеміру, курток і хутра. Але у вітринах із взуттям температура сімдесят градусів[85], що є оптимальним для шкіри, а вологість регулюється на постійному рівні у тридцять п’ять відсотків, щоб мої «Берлуті» та «Кортеї»[86] ніколи не запотівали. Треба доглядати цих малюків, гей май[87]?

Едді кивнув, водночас подумавши, що настав час переробити й власну гардеробну.

– А тепер дозволь показати тобі pièce de résistance[88],– промовив Лео, вимовляючи «pièce» як «реасе»[89].

Розмахнувшись, він ковзнув великим пальцем по дзеркальній панелі – і її поверхня миттєво перетворилася на екран високої чіткості, на якому з’явилося зображення чоловіка-моделі у двобортному костюмі на повний зріст. Над його правим плечем були написані назви брендів кожної речі з вбрання, також дата і місце, куди цей наряд вдягався востаннє. Лео махнув пальцем перед екраном, немов перегортаючи сторінку,– і чоловік з’явився вдягненим у вельветові штани та в’язаний вовняний светр.

– У це дзеркало вбудована камера. Вона робить фото з тобою та зберігає його, тож ти можеш побачити кожну річ, яку колись одягав, із датою та місцем. Так можна уникнути повторювання образу!

Едді здивовано дивився на дзеркало.

– О, я вже десь таке бачив,– не дуже впевнено промовив він і відчув, як по жилах почала шкрябатися заздрість. Раптом він відчув палке бажання ум’яти набрякле обличчя друга в рівну дзеркальну стіну. Лео знову вихвалявся новою сяючою іграшкою, задля отримання якої ані біса не зробив. Так було від самого дитинства. Коли Лео виповнилося сім років, його батько подарував синові титановий велосипед, зроблений на замовлення спеціально для його пухкої статури колишніми інженерами НАСА (три дні по тому його вкрали). У шістнадцять Лео був охоплений мрією стати співаком хіп-хопу, і його батько побудував для нього найсучаснішу студію звукозапису й профінансував перший альбом сина (на е-бей досі можна знайти ті диски). Потім 1999 року він вклав гроші в стартап Лео в інтернеті, а той примудрився втратити понад дев’яносто мільйонів доларів і розоритися на піку інтернет-буму. Аж тепер ось це – останній у незліченній колекції будинків по всьому світі, що сипались на нього, немов із душу, який спрямовував на дорогоцінного обожнюваного синочка батько. Так. Лео Мінг, статутний член гонконгівського клубу «Лакі Сперм», отримував усе на тарілочці з діамантовим обідочком. Едді ж до огиди пощастило народитись у батьків, які ніколи не дадуть йому ані цента.

У, напевно, найматеріалістичнішому місті на планеті, у місті, де головною мантрою є «престиж», базіки найвищих кіл тріскотні Гонконгу дійшли б згоди, що життю Едісона Ченга можна позаздрити. Вони б підтвердили, що Едді народився в престижній родині (хоча його походження є, відверто кажучи, дещо простонародним), відвідував усі престижні навчальні заклади (ніщо не перевершить Кембридж… хіба що Оксфорд), а наразі працює в найпрестижнішому інвестиційному банку Гонконгу (хоча шкода, що не наслідував приклад батька й не став лікарем). У тридцять шість років Едді досі мав вигляд хлопчиська (дещо погрубішав, але не страшно: так він більше схожий на успішного чоловіка); зробив гарний вибір, одружившись із красунею Фіоною Танг (старі аристократи Гонконгу; щоправда, яка ж ганьба вийшла зі скандалом через махінації на біржі, у який її батька втягнув дато Тай То Луї); а його діти – Константін, Августін та Каллісте – завжди так гарно вдягнені й так виховано поводяться (щоправда, їхній молодший син якийсь не такий, чи то аутист, чи то ще щось).

Едісон із Фіоною займали дворівневий пентгаус у Вежах тріумфу, одній з найбажаніших висоток на Вікторія-Пік[90] (п’ять спалень, шість ванних кімнат, понад чотири тисячі квадратних футів, не враховуючи восьмисот квадратних футів тераси). Вони наймали обслугою двох філіппінок та двох китаянок із материка (китаянки краще прибирали й чистили, а філіппінки мали чудові стосунки з їхніми дітьми). Їхні апартаменти, заповнені речами в стилі бідермаєр, оздоблював знаменитий австро-німецький декоратор із Гонконгу Каспар фон Моргенлатте. Він доклав зусиль, щоб помешкання азійського замовника нагадувало мисливський шлосс[91] Габсбургів, і нещодавно результат його роботи можна було побачити в «Гонконг Таттл» (Едді пихато дивиться з фото, стоячи біля підніжжя своїх мармурових гвинтових сходів, вдягнений у тірольський жакет лісово-зеленого кольору, із зачесаним назад волоссям та Фіоною, яка незручно розтяглася біля його ніг у сукні бордового кольору від Оскара де ла Рента).

На парковці біля їхнього будинку родині Едді належали п’ять паркувальних місць (вартістю майже двісті п’ятдесят тисяч кожне). Там стояла їхня ескадра, яка складалася з «бентлі контіненталь джи ті» (на ньому Едді їздив у будні), «астон-мартін ванквіш» (автомобіль Едді для вихідних днів), «вольво S40» (машина Фіони), «мерседес S550» (машина для всієї родини) та «ворше каєн» (сімейний спортивний позашляховик). У клубі «Абердін Марина» зберігалася його шістдесятичотирифутова яхта «Кайзер». Також у Вістлері, Британська Колумбія, він мав квартиру на відпустки (це єдине місце, де він катався на лижах, оскільки у Ванкувері, за годину їзди, подають кантонську їжу, близьку до пристойної).

Едді був членом Китайської асоціації легкої атлетики, Гонконгівського гольф-клубу, Китайського клубу, Гонконгівського клубу, Крікет-клубу, клубу «Династія», Американського клубу, Жокейного клубу, Королівського яхт-клубу Гонконгу та ще великої низки приватних обідніх клубів. Подібно до більшості гонконгців вищого світу, Едді також володів тим, що, певно, є членським квитком найвищого ступеня – картою постійного резидента Канади для всієї родини (безпечний притулок на випадок, якщо влада Пекіну знову вирішить влаштувати Тяньаньмень [92]). Він колекціонував годинники, і наразі його зібрання нараховувало понад сімдесят хронометрів від найшанованіших виробників (лише швейцарських, окрім декількох вінтажних «Картьє»). Колекцію було виставлено у зробленій на замовлення вітрині з глазкового кльону, яка стояла в його особистій гардеробній (його дружина, між іншим, не мала власної гардеробної). «Гонконг Таттл» включав його до списку «Найчастіше запрошуваних людей» чотири роки поспіль, і, щоб відповідати чоловікові свого статусу, за тринадцять років, які був одружений із Фіоною, він мав трьох коханок.