І все ж Керрі була сповнена передчуттів.

– Донечко, я знаюся на таких чоловіках, як Нік. Він скільки завгодно може вдавати з себе богемного науковця, але в глибині душі – я ж знаю – він належить до родинного типу. Він хоче влаштувати затишну домівку та мати багацько дітлахів, тож не гай часу.

– Мамо, просто припини це казати.

– А ще – скільки ночей на тиждень ти проводиш у нього? Я здивована, що ви досі не з’їхалися.

– Ти єдина мати-китаянка, яку я знаю, що просто силоміць штовхає свою доньку проводити ніч із хлопцем,– розсміялась Рейчел.

– Я єдина мати-китаянка, яка має незаміжню доньку майже тридцяти років! Тобі відомо, скільки розпитувань я витримую щодня? Мені вже несила захищати тебе. От хоча б учора: у «Пітс Коффі» зіткнулась із Мінь Чунг. Вона мені: «Я знаю, ти хочеш, щоб твоя донька спочатку побудувала кар’єру, але чи не час їй одружитися?» Ти ж чула, що її донька Джесіка заручена з хлопцем номер сім у Фейсбуку?

– Так, так, звісно ж, чула. Знаю всю історію: замість того щоб подарувати їй обручку, він започаткував стипендію її імені в Стенфорді,– знудженим тоном протягла Рейчел.

– А вона ж і близько не така красуня, як ти,– обурено додала Керрі.– Усі твої дядьки й тітки давно втратили надію, але ж я увесь час знала: ти чекаєш саме на свого чоловіка. Авжеж, тобі варто було обрати професора – такого, як ти сама. Принаймні ваші діти матимуть знижку на навчання, це для вас буде єдиний спосіб дати їм вищу освіту.

– До речі, щодо дядьків і тіток: обіцяй мені, що не розповідатимеш геть усе геть усім і одразу. Будь ласка,– благально вимовила Рейчел.

– Хая! Добре вже, добре. Я знаю, ти завжди така обережна і не хочеш розчаруватися, але в глибині душі я просто відчуваю, що саме має відбутися,– весело відказала її мати.

– Добре, доки саме це не відбулося, немає аніякої підстави робити з мухи слона,– наполегливо повторила Рейчел.

– Тоді скажи мені, де ти зупинишся в Сінгапурі?

– Гадаю, у його батьків.

– Вони мешкають у будинку чи у квартирі? – запитала Керрі.

– Гадки не маю.

– Ти маєш з’ясувати це!

– Навіщо? Ти що, хочеш продати їм будинок у Сінгапурі?

– Я скажу тобі навіщо. Ти вже знаєш, як вони влаштують вашу постіль?

– Влаштують нашу постіль? Про що ти таке кажеш, мамо?

– Хая, ти знаєш, чи спатимеш у кімнаті для гостей чи в одному з ним ліжку?

– Мені це й на думку не спадало…

– Доню, це найважливіша річ. Ти маєш враховувати, що батьки Ніка не обов’язково виявляться такими лібералами, як я. Ти їдеш до Сінгапуру, а сінгапурці китайського походження – найманірніші з усіх китайців, щоб ти знала! Не хочу, щоб його батьки дійшли висновку, що я тебе неправильно виховувала.

Рейчел зітхнула. Вона розуміла, що мама діяла з найкращих міркувань, але, як завжди, примудрилася звернути найбільшу увагу на дрібниці, про які Рейчел навіть не збиралася замислюватися.

– Тепер треба подумати, що ти повезеш у подарунок батькам Ніка,– із нетерпінням вела далі Керрі.– Дізнайся, що Ніків батько любить пити. Скотч? Горілку? Віскі? Після різдвяної вечірки в офісі у мене залишилося багато непочатих пляшок «Джонні Вокер Ред», тож можу надіслати тобі якусь.

– Мамо, я не везтиму пляшку спиртного, яке вони можуть купити в себе. Треба вигадати ідеальний подарунок, саме з Америки.

– О, знаю таку річ для матері Ніка! Піди до «Мейсіс»[43] і купи там якусь гарну компактну пудру з золотом від Есті Лаудер. Наразі в них спеціальна пропозиція: купуєш пудру – отримуєш дорогу на вигляд шкіряну косметичку зі зразками помади, парфумів та крему для очей. Повір мені, будь-яка азійка буде в захваті від безкоштовних зразків на додаток до подарунку…

– Не хвилюйся, мамо, я про це подбаю.

Зсутулившись на пошарпаній шкіряній канапі, Нік перевіряв курсові роботи студентів. Мимохідь Рейчел запитала:

– А… як буде, коли ми залишимось у твоїх батьків? Ми спатимемо в одній спальні чи вони не зможуть цього прийняти?

Нік нахилив голову.

– Гм-м-м… Гадаю, ми спатимемо в одній кімнаті…

– Гадаєш чи знаєш?

– Не хвилюйся, коли приїдемо, усе впорядкується.

Впорядкується. Зазвичай Рейчел зачаровували британські вислови, що злітали з вуст Ніка, але зараз слівце «впорядкується» неприємно шкрябнуло її вухо. Відчуваючи її ніяковість, Нік підвівся, пройшов до місця, де вона сиділа, і ніжно поцілував її у маківку.

– Розслабся. Мої батьки – не з тих, кого цікавить організація сну.

Рейчел почала розмірковувати, наскільки це може відповідати дійсності. Вона спробувала повернутися до перечитування консультативного сайту Державного відділу з подорожей Південно-Східною Азією. Поки її обличчя було осяяне світлом від монітору, Нік невпинно дивувався, якою ж гарною була його дівчина – навіть наприкінці довгого робочого дня. Як йому могло так пощастити? Усе в ній – від свіжого кольору обличчя, немов після ранкової пробіжки пляжем, до обсидіаново-чорного волосся, що вільно спадало на ключиці,– випромінювало природну, незіпсовану красу і дуже відрізняло її від дівчат, серед яких він виріс і які за будь-якої миті були готові вискочити на червону доріжку.

Наразі Рейчел, замислившись, проводила вказівним пальцем угору й униз по верхній губі, злегка насупивши брови. Ніку цей жест був добре знайомий. Про що вона переймається? Відтоді, як кілька днів тому він запросив Рейчел до Азії, у неї постійно накопичувались якісь питання. Де вони зупиняться? Що привезти в подарунок його батькам? Що Нік їм про неї розповідав? Ніку хотілося якось відвернути її блискучий аналітичний розум від надмірної уваги до кожної дрібниці цієї подорожі. Він потроху розумів, що Астрід сказала правду. Астрід була не лише його кузиною, а й найближчою людиною жіночої статі, якій він міг довірити будь-що. Саме їй тиждень тому він зателефонував і розповів про свою ідею запросити Рейчел до Сінгапуру.

– Насамперед, ти ж розумієш, що багато речей у ваших стосунках перейдуть на новий рівень. Це те, чого ти насправді хочеш? – запитала його Астрід упритул.

– Ні. Ну… можливо. Це ж просто літня відпустка.

– Прошу тебе, Ніку, це не «просто літня відпустка». Жінки міркують по-іншому, і ти це знаєш. Наразі ви серйозно зустрічаєтеся вже зо два роки. Тобі тридцять два, і досі ти жодного разу нікого не привозив додому. Це – найголовніше. Усі вирішать, що ти збираєшся…

– Будь ласка,– застеріг її Нік,– не кажи слово на літеру «О».

– От бачиш… ти сам розумієш, що це саме те, що буде в кожного на думці. І більш за все – це я тобі гарантую – у думках Рейчел.

Нік зітхнув. Чому все має бути таким насиченим значенням? Так завжди буває, коли він дивився на щось очима жінки. Можливо, це була погана ідея – зателефонувати Астрід. Вона старша за нього лише на шість місяців, але іноді надто вживається в роль старшої сестри. Набагато більше йому була до вподоби норовлива, відчайдушна Астрід, яку він знав з дитинства.

– Я лише хочу показати Рейчел частину мого світу – от і все, без якихось зобов’язань,– спробував він пояснити.– І, гадаю, якась частина мене хоче побачити її реакцію на це.

– Під «цим» ти маєш на увазі нашу родину,– нагадала Астрід.

– Ні, не лише нашу родину,– не погодився Нік.– Моїх друзів, острів, усе, що навколо. Я що, не можу поїхати у відпустку із своєю дівчиною так, щоб це не стало дипломатичною подією?

Астрід на мить замовкла, намагаючись оцінити ситуацію. Ці стосунки для її кузена були найсерйознішими, таких він ще ні з ким до цього не мав. Навіть якщо він не був готовий зізнатись у цьому сам собі, вона знала, що принаймні на підсвідомому рівні він робить ще один, вирішальний крок до вівтаря. Але цей крок варто робити надто обережно. Чи Нік насправді готовий подолати те мінне поле, на яке от-от мав ступити? Він, вочевидь, забув про заплутані стосунки у світі, де йому довелося народитися. Можливо, це через те, що його завжди захищала від них бабуся, адже він був її улюбленцем. Або просто через те, що Нік надто багато років провів поза Азією. У їхньому світі не можна привозити до дому нікому не відому дівчину, не попереджаючи.