– Знаєш, на мою думку, Рейчел чудова. Справді. Але якщо ти запросиш її приїхати з тобою додому, це змінить дещо між вами, подобається це тобі чи ні. Мене не непокоїть думка, чи ж ваші стосунки витримають це або ні,– адже я знаю, що вони витримають. Я хвилююсь про те, як інші люди зреагують на це. Ти ж знаєш, наш острів зовсім маленький. І розумієш, як буде із…– Голос Астрід раптом потонув у вереску поліцейської сирени.

– Який дивний шум. Ти зараз де? – запитав Нік.

– На вулиці,– відповіла Астрід.

– У Сінгапурі?

– Ні, у Парижі.

– Що? У Парижі? – розгубився Нік.

– Так, я на рю де Беррі, і повз мене щойно промайнули дві поліцейські машини.

– Я гадав, ти в Сінгапурі. Вибач, що так пізно зателефонував… Я думав, у тебе наразі ранок.

– Та ні, все гаразд. Зараз лише пів на другу. Я саме повертаюсь до готелю.

– Майкл із тобою?

– Ні, він у Китаї, робоча поїздка.

– А ти що робиш у Парижі?

– Та це ж моя щорічна весняна подорож, пам’ятаєш?

– Точно.– Нік пригадав, що Астрід щоквітня літала до Парижу, щоб оновити гардероб. Одного разу він зустрівся з нею у Парижі і досі пам’ятав відчуті тоді захоплення й нудьгу водночас, коли сидів у ательє «Ів Сен Лоран» на авеню Марсо, спостерігаючи, як три швачки бігали навколо Астрід, а вона стояла така умиротворена, немов досягла нірвани, огорнута у щось прозоре й повітряне, немов солодка вата,– здається, не менше десяти годин,– жадібно поглинаючи дієтичну колу, щоб полегшити відчуття після зміни годинних поясів. Вона здавалася йому схожою на постать із картини в стилі бароко, на іспанську інфанту родом із сімнадцятого сторіччя, яку готують до стародавнього обряду вдягання. (Астрід йому сказала, що це був «особливо нецікавий сезон» і тієї весни їй вдалося купити «лише» дванадцять нарядів, витративши на них понад мільйон євро.) Ніку не хотілося навіть уявляти, яку суму вона здатна спустити цього разу – адже поруч із нею немає нікого, хто утримав би її від зайвих витрат.

– Я сумую за Парижем. Не був там уже цілу вічність. Пам’ятаєш нашу навіжену поїздку туди разом з Едді? – промовив він.

– Айо, будь ласка, не нагадуй! Тоді востаннє я оселилася в одному номері з цим негідником! – Астрід здригнулася. Здається, вона завжди пам’ятатиме, як її гонконгівський кузен замовив стриптизерку з ампутованою ногою та профітролі.

– Ти зупинилась у пентгаусі в «Георгу V»?

– Як завжди.

– Ти прив’язана до своїх звичок. Скоїти замах на тебе – справа для школяра.

– То чому б тобі не спробувати?

– Добре, дай мені знати, коли наступного разу будеш у Парижі. Якщо буде вільний час, я зроблю тобі сюрприз і прибіжу разом із комплектом убивці у валізі.

– Ти мене нокаутуєш, потім покладеш у ванну і заллєш кислотою?

– Ні, для тебе я маю більш вишукану пропозицію.

– Добре, тоді приїзди й упіймай мене. Я буду тут аж до початку травня. Ти не збираєшся піти в якусь весняну відпустку? Чому б тобі не привезти Рейчел до Парижу на якісь подовжені вихідні?

– Було б добре, але не можу. Весняні канікули вже були минулого місяця, а такі тимчасові викладачі доценти, як ми, не мають додаткових вихідних. Але ми з Рейчел матимемо в нашому розпорядженні ціле літо, тому я й хочу, щоб вона приїхала додому разом зі мною.

Астрід зітхнула.

– Ти розумієш, що відбудеться наступної хвилини після того, як ти приземлишся в аеропорту Чангі з цією дівчиною під руку? Знаєш, як огидно це було для Майкла, коли ми уперше вийшли на публіку? Це було п’ять років тому, а він досі не може до цього звикнути. Ти справді вважаєш, що Рейчел до такого готова? А ти до цього готовий?

Нік мовчки слухав. Він був згоден з усім, про що казала йому Астрід, але рішення вже було прийняте. Він готовий. Він цілком і нестямно кохає Рейчел, і настав час показати її всьому світові.

– Нікі, що вона знає? – несподівано запитала Астрід.

– Про що?

– Про нашу родину.

– Небагато. Ти єдина, із ким вона бачилася. На її думку, ти маєш чудовий смак щодо взуття і твій чоловік розпестив тебе до знемоги. От і все.

– Певно, ти мусиш трохи підготувати її,– розсміялася Астрід.

– До чого я маю її готувати? – безтурботно перепитав Нік.

– Послухай, Нікі,– проказала Астрід серйозно,– не можна просто взяти і отак кинути Рейчел, немов цуценя у воду. Тобі треба підготувати її, чуєш?

Щороку першого травня Лерм-П’єр, одна з відомих родин французьких банкірів, улаштовувала Le Bal du Muguet (Бал конвалій) – розкішну вечірку, яка була родзинкою весняного сезону прийомів. Ось і цього року, щойно Астрід увійшла в арочний прохід, що вів до неймовірного hоtel particulier[44] Лерм-П’єрів на острові Сен-Луї, як лакей у гарній, чорній, розшитій золотом лівреї вручив їй ніжну гілочку квітів.

– Щоб ви знали, ця традиція сягає Карла ІХ. Щороку на перше травня він дарував конвалії усім дамам у Фонтенбло,– пояснила їй якась жінка в діадемі, коли вони разом вийшли у внутрішній двір, де серед акуратно підстрижених дерев літали сотні мініатюрних повітряних куль у стилі вісімнадцятого сторіччя.

Астрід ледве встигла помилуватися чудовим видовищем, як за неї ухопилася віконтеса Наталі де Лерм-П’єр.

– Я така щаслива, що ти знайшла час завітати,– розпливлась у посмішці Наталі, цілуючи Астрід чотири рази в щоку на знак вітання.– Боже мій, це льон? Лише ти здатна вийти у світ, на бал, у такій простій сукні, Астрід! – Господиня розсміялася, милуючись ніжними складками в грецькому стилі на сукні Астрід кольору квітучого яскору.– Хвилинку… це що, справжня сукня від мадам Гре[45]? – запитала Наталі, усвідомивши, що подібну сукню бачила в музеї Гальєра[46].

– Це з її ранніх витворів,– відповіла Астрід, почуваючись майже ніяково, що її «викрили».

– Та звісно ж. Господи, Астрід, ти знову перевершила саму себе. Як у бога ти роздобула ранню Гре? – із благоговінням знов запитала Наталі. Схаменувшись, вона прошепотіла: – Сподіваюсь, ти не заперечуватимеш, що я залишила тобі місце поруч із Грегуаром. Сьогодні він потворно поводиться, бо вважає, що я досі трахаюсь із тим хорватом. Ти – єдина людина, яку я можу посадовити поруч із ним за вечерею і бути спокійною. Але гарна звістка у тому, що ліворуч від тебе сидітиме Луї.

– Не переймайся через мене. Мені завжди приємно спілкуватися з твоїм чоловіком. А сидіти поруч із Луї – справжня насолода. Я саме цими днями дивилася його новий фільм.

– Хіба він вийшов у нього не претензійною нудотою? Якась мерзота чорно-білого кольору, але принаймні Луї без одягу здавався гарнюсиком. Хай там що, дякую, що погодилася бути моєю рятівницею. Ти впевнена, що тобі треба їхати вже завтра? – перепитала господиня, скорчивши гримаску.

– Та я ж поїхала з дому майже місяць тому! Боюся, син забуде, хто я така, якщо залишуся тут ще на день,– відповіла Астрід, вже йдучи за подругою до приголомшливого вестибюлю, де всіх зустрічала свекруха Наталі, графиня Ізабель де Лерм-П’єр.

Побачивши Астрід, Ізабель стиха зойкнула:

– Астрід, quelle surprise![47]

– Взагалі-то я до останньої миті не була впевнена, чи зможу до вас вирватися,– ніби вибачаючись, промовила Астрід, усміхаючись манірній літній дамі, що стояла поруч із графинею Ізабель. Жінка не відповіла їй усмішкою. Натомість вона трохи нахилила голову й почала обдивлятися Астрід, немов оцінюючи кожен дюйм її постаті; при цьому гігантські сережки зі смарагдами загрозливо гойдались у її вухах.

– Астрід Леонг, дозволь представити тобі мою любу подругу, баронесу Марі-Елен де ля Дюре.

Баронеса уривчасто кивнула, а потім знов повернулася до графині, продовжуючи із нею розмову. Щойно Астрід відійшла, Марі-Елен упівголоса промовила до Ізабель: