– Можливо, кудись у чайнатауні,– засопів Ормсбі. Ці іноземки вже згаяли надто багато його часу.
Фелісіті повернулася назад, де стояла її молодша сестра Александра Ченг, охороняючи багаж.
– Нарешті! Не можу дочекатися, коли занурюсь у гарячу ванну,– нетерпляче вигукнула Александра.
– Взагалі-то цей огидний чолов’яга відмовляється надати нам наш номер! – відповіла Фелісіті, навіть не намагаючись приховати злість.
– Що? Чому це? – спитала Александра, геть нічого не розуміючи.
– Гадаю, через те, що ми китайці,– сказала Фелісіті, ніби не дуже вірячи в те, що каже.
– Гам сьюї ах![5] – вигукнула Александра.– Дай-но я із ним поговорю. Життя в Гонконзі навчило мене спілкуватися з такими типами.
– Не переймайся, Алікс, він типовий ан мор гоу сай[6]! – вигукнула Елінор.
– Навіть якщо так – хіба це не один із найкращих лондонських готелів? Як тут можуть допускати таке ставлення? – запитала Александра.
– Саме так! – Фелісіті була розлючена.– Зазвичай англійці такі люб’язні, зі мною ніколи так не поводилися за всі роки, що я сюди приїздила.
Елінор кивнула на знак згоди, хоча в глибині душі була впевнена, що частина провини за їхнє фіаско лежить на Фелісіті. Якби Фелісіті не була такою гіам сіап[7] і погодилася б узяти таксі від «Гітроу», вони б з’явилися тут не в такому розпатланому вигляді. (Авжеж, ускладнення були ще й через те, що її діверки завжди мали такий затрапезний вигляд і вона була змушена обирати одяг не дуже модний, коли подорожувала із ними,– принаймні, після тієї поїздки до Таїланду, коли всі приймали їх за її служниць.)
Едісон Ченг, дванадцятирічний син Александри, безтурботно наблизився до жінок, попиваючи газовану воду з високої склянки.
– Овва, Едді! Де ти це здобув? – вигукнула Александра.
– Звісно ж, у бармена.
– Як ти заплатив?
– Та я не… Я йому сказав записати на наш номер,– хвалькувато відказав Едді.– Може, ми підемо нагору? Я вмираю від голоду і хочу замовити щось попоїсти в номер.
Фелісіті несхвально похитала головою: хлопці Гонконгу відомі своєю розбещеністю, але цей її племінник просто невиправний. Добре, що тут його можна здати в пансіон, де в нього увіб’ють хоча б якийсь глузд. Холодний душ уранці та черствий тост із «Боврилом»[8] – саме те, що йому потрібно.
– Ні, ми вже йдемо звідси. Іди прослідкуй за Нікі з Астрід, доки ми вирішимо, що робити далі,– скомандувала Фелісіті.
Едді пішов до своїх молодших двоюрідних брата й сестри, і вони продовжили гру, яку розпочали в літаку.
– Геть з канапи! – наказав він.– Пам’ятайте: я – голова, тож лише мені можна сидіти. Ось, Нікі, тримай мою склянку, а я питиму з соломинки. Астрід, ти – моя виконавча секретарка, тому ти повинна робити мені масаж плечей.
– Мені не зрозуміло, чому це ти – голова, Нікі – віцепрезидент, а мені треба бути секретаркою? – запротестувала Астрід.
– А хіба я ще не пояснював? Я – головний, бо я на чотири роки старший за вас обох. Ти – виконавчий секретар, бо ти – дівчисько. Мені потрібне дівчисько, щоб масажувати мені плечі й допомагати обирати прикраси для всіх моїх коханок. Батько мого найліпшого друга Лео, Мінь Ка-Чинь, третій з найбагатших людей Гонконгу, і його виконавча секретарка виконує саме цю роботу.
– Едді, якщо ти хочеш, щоб я був твоїм віцепрезидентом, мені треба робити щось важливіше, ніж тримати твою склянку,– засперечався Нік.– А ще ми досі не вирішили, що вироблятиме наша компанія.
– Я вже все вирішив… Ми робитимемо лімузини на замовлення – на кшталт «роллс-ройсів» та «ягів»[9],– проголосив Едді.
– А чи не могли б ми робити щось крутіше – наприклад, машину часу? – запропонував Нік.
– Ну, наші лімузини будуть суперкруті. Вони матимуть різні фішки: джакузі, таємні відсіки та крісла-катапульти, як у Джеймса Бонда.– Едді так сподобалася власна вигадка, що він, намагаючись показати ефективність крісла-катапульти, зненацька підскочив на канапі і вибив із руки Ніка склянку, яку він так і тримав для «голови», не очікуючи від «боса» такої активності. Кока-кола розлилась усюди, а пронизливий дзвін розбитого скла почули у вестибюлі. Старший коридорний, консьєрж та клерки за стійкою – усі витріщились на дітлахів. Александра підскочила до них, перелякано й розлючено погрожуючи пальцем:
– Едді! Подивися, що ти накоїв!
– Я не винен, це Нікі не втримав склянку.– Едді сподівався легко вийти сухим з води.
– Але ж то була твоя склянка, і ти вибив її в мене з рук! – Нік не збирався так легко поступатися.
До Фелісіті й Елінор наблизився Ормсбі.
– Боюся, мені доведеться попросити вас покинути приміщення.
– Можна ми хоча б скористуємось телефоном? – благально запитала Елінор.
– Я справді вважаю, що ваші діти вже завдали цілком досить шкоди як для одного вечора, вам так не здається? – прошипів у відповідь менеджер.
На вулиці досі крапав дощ, і вся компанія зібралась під смугастим біло-зеленим навісом на Брук-стрит, поки Фелісіті стояла всередині телефонної будки і відчайдушно телефонувала до інших готелів.
– Дай гу чей схожа на солдата у вартовій будці,– зауважив Нік, який був у захваті від незвичайного повороту подій.– Матусю, а що ми робитимемо, якщо не знайдемо, де зупинитися на ніч? Може, тоді ми спатимемо в Гайд-парку? Там росте чудовий плакучий бук, його ще називають перевернутим деревом. Його гілки звисають так низько, що утворюють майже печеру. Ми всі зможемо спати під тими гілками – і будемо захищені від…
– Не мели дурниць! Ніхто не спатиме в парку. Дай гу чей наразі телефонує в інші готелі,– перервала його Елінор, подумавши, що її син стає надто розумним як для свого віку.
– О-о-о, я так хочу спати в парку! – у захваті завищала Астрід.– Нікі, пам’ятаєш, як колись ми виносили те велике залізне ліжко з будинку А-Ми до саду і спали просто під зорями?
– Ну, ви двоє можете спати навіть у loong kau[10], мені байдуже. А я краще візьму великий королівський люкс і замовлю собі клубні сандвічі[11] з шампанським та ікрою,– мрійливо промовив Едді.
– Не сміши, Едді. Хіба ти колись їв ікру? – запитала його мати.
– Вдома в Лео. Їхній дворецький завжди пригощає нас ікрою з трикутничками підсушеного хліба. І зазвичай це ікра іранської білуги, бо мама Лео вважає, що саме іранська ікра – найкраща,– заявив Едді.
– Конні Мінь здатна казати ще й не таке,– промурмотіла Александра собі під ніс, радіючи, що нарешті її син перебуває поза шкідливим впливом тієї сімейки.
Стоячи в телефонній будці, Фелісіті намагалася пояснити своєму чоловікові в Сінгапурі скрутне становище, у якому вони опинилися, вставляючи слова між тріском і поміхами на лінії.
– Що за нісенітниці, лах! Ти мала вимагати собі номер! – кип’ятився Гаррі Леонг.– Ти завжди надто ввічливо поводишся… обслузі треба вказувати на її місце. Ти сказала їм, хто ми такі? Я зараз зателефоную міністрові з торгівлі та інвестицій!
– Послухай, Гаррі, це не допоможе. Я вже зателефонувала до понад десяти готелів. Хто знав, що сьогодні – День Співдружності? Усі віп-особи приїхали до міста, і геть усі номери зайняті. Нещасна Астрід наскрізь мокра. Нам треба знайти якесь місце на ніч, доки твоя донька не померла від застуди.
– Ти телефонувала своєму кузенові Леонарду? Може, ви б поїхали потягом до Суррею? – запропонував Гаррі.
– Так. Він не вдома – на вихідні поїхав до Шотландії полювати на рябчиків.
– Що за чортів безлад! – зітхнув Гаррі.– Дай-но я зателефоную Томмі Тоху до посольства Сінгапуру. Гадаю, він з усім розбереться. Як називається цей чортів расистський готель?
