– Знаєш, нам так пощастило. Небагато матерів та доньок мають такі стосунки, як ми,– сказала Керрі, коли вони того ж вечора розмовляли телефоном.

– Я це розумію, мамо. Я знаю, у нас по-іншому, тому що ти була зі мною сама і всюди брала з собою,– замислено промовила Рейчел. Коли вона була дитиною, мама чи не щороку відповідала на якесь оголошення у «Ворлд Джорнал», американській газеті, що випускалася китайською, і вони вирушали на її нову роботу в якомусь черговому китайському ресторанчику у якомусь черговому містечку. У її голові промайнули спогади про всі ті крихітні мебльовані кімнатки та саморобні ліжка в таких містах, як-от Іст-Лансінг, Фенікс та Таллагасі.

– Не можна очікувати, що в інших родинах люди ставитимуться одне до одного так, як ми з тобою. Я була така молода, коли ти в мене народилася,– дев’ятнадцять років, ми могли б бути сестрами. Не чіпляйся дуже до Ніка. Сумно казати, але й я сама не була близькою зі своїми батьками. У Китаї не було часу на стосунки – мої мама й тато працювали з ранку до вечора, сім днів на тиждень, а я увесь час проводила в школі.

– І все одно, як він міг приховувати таку важливу річ від власних батьків? Це ж не так, якби ми з Ніком зустрічалися якихось два місяці.

– Доню, от знову ти дивишся на ситуацію з позиції американки. Треба оцінювати її з позиції китайця. В Азії для всього визначений свій час і все підпорядковується належному етикетові. Я вже колись казала: тобі треба усвідомити, що в родинах вихідців з Китаю люди дотримуються традицій навіть суворіше, ніж ми, материкові китайці. Тобі нічого невідомо про те, у яких умовах Нік зростав. Тобі не спадало на думку, що його батьки можуть бути дуже бідними? Не всі люди в Азії заможні, скажу тобі. Можливо, Нік мусить працювати та надсилати гроші своїм батькам, тому вони й не схвалюватимуть, коли матимуть підозри, що він викидає гроші на дівчат. Або, можливо, йому не хотілося, щоб його родина знала, що ви вдвох половину тижня живете разом. Знаєш, вони можуть бути щирими буддистами.

– Саме так, усе може бути. Але, мамо, мені спало на думку, що Нік знає про мене, про нас абсолютно все – а мені про його родину майже нічого не відомо.

– Не бійся, донечко,– відказала їй Керрі.– Ти знаєш Ніка. Ти бачиш, що він порядний чоловік. І хоча він певний час і приховував тебе від рідних, тепер усе робить як слід. Принаймні, він почувається готовим познайомити тебе зі своїми рідними належним чином, а це найважливіше.

Рейчел лежала в ліжку, як завжди, заспокоєна м’якими китайськими нотками в голосі матері. Можливо, вона була надто суворою до Ніка. Вона дозволила захопити себе власній невпевненості і рефлекторно вирішила, що Нік так довго не каже про неї батькам, бо щось у ній його непокоїть. Проте все ж може бути навпаки? Може, його непокоять батьки? Рейчел пригадала, що відповіла її сінгапурська подруга Пейк Лін, коли вона подзвонила їй по скайпу і схвильовано оголосила, що зустрічається з її земляком. Родина Пейк Лін була однією з найбагатших родин на острові, але вона ніколи не чула про Янгів.

– Якби він був із заможної або відомої родини, ми б, безперечно, їх знали. Янг – не дуже поширене тут прізвище… Ти упевнена, що вони не корейці?

– Та ні, я точно знаю, що вони з Сінгапуру. Але, знаєш, мені однаково, скільки в них грошей.

– Так, й у цьому твоя проблема,– пирхнула Пейк Лін.– Ну, я хоча б точно знаю: якщо вже він подолав перевірку Рейчел Чу, тоді його родина бездоганно нормальна.

З паризького турне Астрід повернулася під вечір і встигла викупати трирічного Кассіана. Поки він приймав ванну, Евангеліна, його au pair[71]-француженка, із несхваленням в очах спостерігала процедуру (maman надто потужно терла йому волосся й витрачала забагато дитячого шампуню). Уклавши Кассіана в ліжко й почитавши йому «Bonsoir Lune»[72], Астрід відновила власний ритуал: дбайливо розпаковувала свої нові придбання от-кутюр та ховала їх у вільній спальні, намагаючись встигнути, доки Майкл не повернувся додому. (Вона завжди берегла чоловіка і не дозволяла йому побачити свої щосезонні покупки в повному обсязі.) Останнім часом бідний Майкл здається геть виснаженим роботою. Усі у світі технологій працюють забагато, а Майкл зі своїм партнером із «Клауд Найн Солюшнз» намагалися зробити неможливе, щоб підняти компанію на новий рівень. Чи не кожний другий тиждень він літав до Китаю, щоб проводити контроль над новими проєктами, і вона знала, що й сьогодні ввечері він буде втомлений, бо з аеропорту поїхав просто на роботу. Астрід хотілося, щоб, коли чоловік відчинить двері й увійде до дому, усе для нього було бездоганним.

Вона побігла до кухні, обговорила з кухаркою меню, потім вирішила, що сьогодні буде добре влаштувати вечерю на балконі. Запалила свічки з ароматом інжиру й абрикосу та поставила на стіл пляшку нового сотерну, що привезла з Франції в спеціальному охолоджувачі. Майклу подобалися солодкі сорти вин, а останнім часом – вина пізнього врожаю, сотерн. Вона знала, що він уподобає цю пляшку; її особливо рекомендував їй Мануель, чудовий сомельє з «Тайлівент»[73].

Більшості сінгапурців спало б на думку, що на Астрід чекає чудовий вечір удома. Але її друзі та рідні були збентежені поточними домашніми обставинами Астрід. Навіщо їй бігати по кухнях та домовлятися з кухарями, навіщо розпаковувати речі власноруч та перейматися про робоче навантаження чоловіка? Авжеж, усі уявляли життя Астрід зовсім по-іншому. Астрід Леонг була створена для володіння великим будинком. Її головна економка мала б передбачувати будь-яку з потреб хазяйки, а сама вона повинна б мати досить часу, щоб вдягатися для виходу зі своїм величним, впливовим чоловіком до чергового закритого прийому, які влаштовують увечері на острові. Але Астрід завжди спростовувала покладені на неї очікування.

Для групки дівчат, які зростали в найелітнішому середовищі Сінгапуру, життя піддавалося встановленому порядку: у шість років тебе зараховують до Школи методистів для дівчаток (ШМД), Сінгапурську школу для китайських дівчаток (СШКД) або ж до школи в монастирі Святого Немовля Ісуса (МСНІ). Години після шкільних занять витрачаються на уроки із цілою командою репетиторів, які готують тебе до лавини щотижневих іспитів (зазвичай із класичної китайської літератури, багатоваріантного обчислення та молекулярної біології), а там уже чекають вихідні, сповнені грою на піаніно, скрипці, флейті, балетом або верховою їздою, а також якоюсь діяльністю у Братстві християнської молоді. Якщо ти вчишся досить добре, то вступаєш до Національного університету Сінгапуру (НУС). Якщо ж ні – тебе відправляють за кордон, до Англії (вузи Америки вважаються негідними). Єдиними прийнятними спеціальностями є медицина або ж право (якщо ти не дуже тупа, якщо ж дуже – тобі пряма дорога до бухгалтерської справи). Після закінчення з відмінним результатом (інший варіант ставав соромом для родини) ти відпрацьовуєш на практиці своє обране покликання (не більше трьох років), а потім одружуєшся з хлопцем з підхожої родини. Натоді тобі має бути двадцять п’ять (можна двадцять вісім, якщо ти вчилась у медвузі). Віднині ти відмовляєшся від кар’єри заради народження дітей (для жінок твого рівня уряд офіційно підтримує появу трьох або більше дітлахів, з яких щонайменше два повинні бути хлопці), і твоє життя тепер складається з неквапливого чергування відвідувань концертів, заміських клубів, груп із вивчення Біблії, нескладної волонтерської праці, гри з подругами у брідж, маджонг, подорожей та ігор з онуками (найкраще, якщо їх буде десяток чи два), і так аж до твого тихого й непомітного відходу до іншого світу.

Астрід усе це змінила. Вона не була з числа бунтівників – адже тоді можна було б стверджувати, що вона порушує встановлені правила, а вона цього не робила. Астрід просто започатковувала власні правила, і за сприяння її особистих обставин – солідний приватний дохід, батьки, яким за щастя було її балувати, та її власна savoir faire[74] – кожний зроблений нею рух представники цього клаустрофобного кола починали задихано обговорювати та ретельно вивчати.