Рейчел хихикнула. Арамінта й Колін були такими веселими й невимушеними, що одразу їй сподобались.

Невдовзі вони вже їхали по Робінсон-роуд. У самому серці ділової частини міста. У тіні масивних веж був розташований «Лау Па Сат», або «старий ринок» на хоккінському діалекті,– восьмикутний павільйон під відкритим небом, у якому містився шумний вулик харчових кіосків. Переходячи вулицю від парковки, Рейчел ще там відчула смачні, насичені приправами аромати, що висіли в духмяному повітрі. Коли вони вже входили до величезної обідньої зали, Нік повернувся до Рейчел і попередив:

– Ти збожеволієш від цього місця – це найстаріша вікторіанська будівля в усій Південно-Східній Азії.

Рейчел підняла очі на височенні чавунні філігранні арки, що підносились угору, та склепінчасті стелі.

– Немов усередині собору,– вимовила вона.

– Куди людські маси приходять молитися на їжу,– пожартував Нік.

Попри те, що було вже за десяту, місце гуло від сотень затятих охочих повечеряти. Численні ряди яскраво освітлених кіосків пропонували більший вибір страв, ніж Рейчел доводилося бачити під одним дахом. Коли вони проходили ринком, заглядаючи в численні кіоски, де чоловіки і жінки в шаленому темпі готували ласощі, Рейчел із трепетом похитала головою:

– Тут так багато різної їжі, що я гадки не маю, із чого почати.

– Просто покажи пальцем на те, що тобі цікаво, і я це замовлю,– запропонував Колін.– Краса гоукер-центру в тому, що кожен продавець в основному продає лише одну страву, тому чи то смажені пельмені зі свининою, чи суп з рибними кульками – вони все життя проводять за їх удосконаленням.

– Навіть більш ніж одне життя,– додав Нік.– Багато із цих людей є гоукерами в другому або третьому поколінні і готують за давніми родинними рецептами.

Кілька хвилин по тому всі четверо вже сиділи поза головною залою під величезним деревом, увішаним жовтими вогниками, за столом, кожен дюйм якого був зайнятий кольоровими пластиковими тарілками із найкращими хітами вуличної кухні Сінгапуру. Тут була і знаменита чхаукуотиу, і смажений омлет орх лук з устрицями, малайський салат роджак із підривною сумішшю шматків огірка й ананасів, а також локшина по-хоккінські в густій часниковій підливі, і рибний пиріг отак-отак, підсмажений у кокосовому листі, і ціла сотня шашличків сатай з куркою та яловичиною.

Рейчел ще ніколи не бачила такого розмаїття.

– Це просто божевілля! Кожна страва ніби приїхала з окремої частини Азії.

– От тобі й Сінгапур – батьківщина справжньої кухні ф’южн,– похвалився Нік.– Ти ж знаєш, що у дев’ятнадцятому сторіччі сюди приходили кораблі з Європи, із Середнього Сходу та Індії, тому всі ці дивовижні аромати та страви можуть мати характер різних країв.

Поки Рейчел смакувала чхаукуотіу, її очі розширювались від захвату: рисова локшина, обсмажена з морепродуктами, яйцями та пророслою квасолею в темному соєвому соусі, була справді надзвичайною.

– Чому це вдома вона ніколи не буває такою смачною?

– Треба любити цей обпалений смак,– зазначив Нік.

– Б’юся об заклад, ти вподобаєш оце,– сказала Арамінта, передаючи Рейчел тарілку роті парата[135]. Рейчел відірвала шматок пухкого золотавого тіста й занурила його в густий соус каррі.

– М-м-м-м… Божественно!

Потім настав час сатай. Рейчел відкусила соковиту курку гриль, обережно смакуючи її прокопчену солодкість. Решта друзів уважно за нею спостерігали.

– Окей, Ніку, ти мав рацію. Досі я ніколи не їла справжнього сатаю.

– А ти ще сумнівалась у мені,– із посмішкою похитав головою Нік.

– Не можу повірити, що ми об’їдаємось о такій годині! – хихикнула Рейчел і потяглася за ще однією паличкою сатай.

– Звикай. Знаю, тобі, певно, хочеться опинитися просто в ліжку, але нам доведеться побути з тобою ще кілька годиночок, щоб ти краще сприйняла зміну часу,– попередив її Колін.

– Ая, Колін просто хоче монополізувати Ніка на якомога довше,– заявила Арамінта.– Коли Нік у місті, ці двоє просто нерозлучні.

– Гей, я просто мушу максимально скористатися отриманим часом, особливо оскільки найдорожча матуся у від’їзді,– захистився Колін.– Рейчел… тобі пощастило, що ти не зустрілася з матусею Ніка одразу ж після приїзду.

– Коліне, не починай її лякати,– докорив йому Нік.

– Ой, Ніку, я майже забула… цими днями я стикнулася з твоєю мамою в клубі «Черчилль»,– почала Арамінта.– Вона схопила мене за руку й сказала: «Арамінта-а-а-а! Айо, ти така темна! Тобі треба припинити виходити на сонце, інакше в день весілля ти будеш такою чорною, що люди сплутають тебе з малайкою!»

Усі покотилися зі сміху, окрім Рейчел.

– Сподіваюся, вона пожартувала?

– Авжеж ні. Матуся Ніка не жартує,– відповіла Арамінта, сміючись.

– Рейчел, ти все зрозумієш, щойно познайомишся з мамою Ніка. Я люблю її як власну матір, але вона трохи своєрідна,– пояснив Колін, намагаючись заспокоїти дівчину.– Але все одно, це чудово, що твої батьки поза містом, Ніку, бо цими вихідними твоя присутність на моїй холостяцькій вечірці обов’язкова.

– Рейчел, а тобі доведеться долучитися до моєї дівчачої вечірки,– вигукнула Арамінта.– Треба показати хлопцям, як це робиться по-справжньому!

– Обов’язково,– погодилася Рейчел, чокаючись пивом із Арамінтою.

Нік кинув погляд на свою дівчину. Він був у захваті від того, як легко вона зачарувала його друзів. Він не міг повірити, що вона справді тут, із ним і що попереду у них ціле літо.

– Ласкаво просимо до Сінгапуру, Рейчел! – весело вигукнув він, підіймаючи у тості пляшку пива «Тайгер». Рейчел зазирнула в сяючі очі Ніка. Вона ніколи не бачила його таким щасливим, як цього вечора, і вже дивувалася, як їй могло спасти на думку перейматися через цю подорож.

– Як тобі тут? – запитав Колін.

– Ну,– протягнула Рейчел,– годину тому ми приземлились у найгарнішому, найсучаснішому аеропорту, який мені доводилося бачити, а наразі сидимо під цими величезними тропічними деревами біля обідньої зали дев’ятнадцятого сторіччя і маємо найдивовижніший бенкет. Мені не хочеться звідси їхати!

Нік широко усміхнувся, не помітивши погляду, який Арамінта щойно кинула на Коліна.

Коли Астрід треба було підняти настрій, вона їхала до свого друга Стівена. Стівен тримав на одному з верхніх поверхів торгівельного центру «Парагон» ювелірну крамничку, приховану від усіх інших висококласних бутиків у дальньому передпокої. Крамничці бракувало видовищності відомих ювелірних мастодонтів на кшталт «Л’Орієнт» або «Ларрі Джувелрі» з їхніми переливчастими салонами з унікальним дизайном, але про крамницю «Стівен Чіа Джувелз» були високої думки найвибагливіші колекціонери острова.

Авжеж, цінився його досвідчений погляд на приголомшливі дорогоцінні камені, але найкоштовнішою річчю, що пропонував Стівен, була абсолютна таємничість. Угоди з ним являли собою свого роду нішеві операції: якщо, наприклад, якась поважна матрона потребувала швидкої готівки, щоб сплатити борги свого дурня-сина, тоді вона вирушала сюди й таємно позбувалася фамільної дрібнички. Також у цьому місці «дуже важливі речі», які мали опинитися на аукціонному розпродажу в Женеві або Нью-Йорку, могли бути надані для особистого огляду віп-клієнтами, подалі від очей аукціонних працівників-пліткарів. Казали, що крамничка Стівена була особливим уподобанням дружин шейхів Перської затоки, малайських султанів та індонезійських олігархів китайського походження. Вони не дуже прагнули, щоб їх побачили під час купування прикрас вартістю в кілька мільйонів доларів у фешенебельних бутиках на Орчард-роуд.

Крамничка складалася з дуже маленької, доволі аскетичної передньої зали, де у трьох вітринах часів Французької імперії[136] була виставлена невеличка колекція виробів за середньою ціною, здебільшого від ювелірів-початківців з Європи. Однак дзеркальні двері за прилавком у стилі Боуль[137] вели у вестибюль і до ще одних таємних дверей, за якими був вузький коридор з окремими кімнатками. Саме тут Астрід любила ховатися від сторонніх поглядів, у приватній кімнаті, просоченій ароматом туберози, від підлоги до стелі вистеленій блідо-блакитним оксамитом, із затишною оксамитовою канапкою Рекамьє, на якій можна всістися, підтягнувши ноги, смакувати содову з лимоном та пліткувати зі Стівеном, поки він бігає туди й сюди з тацями дивовижних коштовних каменів.