Стівет та Астрід познайомились багато років тому у Парижі, коли вона заблукала в ювелірну крамницю на рю де ля Пе[138], де він проходив навчання. На той час рідко можна було зустріти дівчину-підлітка із Сінгапуру, яка цікавилася б камеями вісімнадцятого сторіччя. Так само нечасто можна було зустріти й юного китайця за прилавком такого видатного жуаї[139], як «Меллеріо діти Меллер». Тож між ними негайно встановився зв’язок. Астрід була щаслива, що знайшла в Парижі людину, яка розуміє її вибагливий смак і готова потурати її примхливому полюванню на рідкісні вироби, які, ймовірно, колись належали принцесі де Ламбаль[140]. Стівен і собі миттєво усвідомив, що ця дівчина – донька якоїсь великої шишки, хоча на з’ясування, якої саме шишки, йому знадобилося три роки ретельної обробки зернятками отримуваної інформації щодо її походження.

Подібно до багатьох найбільших у світі торговців ювелірними виробами, від Джанні Булгарі до Лоренса Граффа, Стівен роками відточував свою майстерність бездоганно підлаштовуватися під примхи дуже багатих відвідувачів. Він став неперевершеним віщуном бажань цілої низки азійських мільярдерів і ідеально упізнавав багатогранні настрої Астрід. Він міг сказати, лише простеживши її реакції на різні типи показаних їй виробів, як саме в неї складається день. Сьогодні він побачив бік Астрід, якого не спостерігав жодного разу за п’ятнадцять років їхнього знайомства. Щось вочевидь було не так, і її настрій різко погіршився, коли він показував їй нову серію браслетів від Карне.

– Хіба це не найвигадливіші деталізовані браслети, які тобі колись доводилося бачити? Схоже на те, що на їх створення автора надихнули ботанічні замальовки Александра фон Гумбольдта[141]. До речі, про браслети: тобі сподобався браслет із шармами, який для тебе купив чоловік?

Астрід подивилася на Стівена, збита з пантелику його запитанням.

– Браслет із шармами?

– Так, той, що Майкл придбав минулого місяця на твій день народження. Зачекай, він не сказав, що купив його в мене?

Астрід відвернула погляд, бо не хотіла, щоб став помітним її подив. Вона не одержувала аніякого подарунка від чоловіка. Її день народження в серпні, і Майкл знав, що прикраси їй краще купувати самій. Вона відчула, як кров приливає до обличчя.

– Ой так, зовсім забула – він просто дивовижний! – весело промовила вона.– То це ти допомагав йому з вибором?

– Так. Він прибіг якось увечері, дуже поспішав. Йому було дуже важко зробити вибір… Гадаю, він боявся, що ти не вподобаєш подарунок.

– Звісно ж, він мені сподобався. Дуже тобі дякую, що підказав йому,– відповіла Астрід, примусивши своє обличчя залишатися цілком спокійним. Господи, господи, господи! Чи ж Майкл справді такий дурний, щоб купувати прикраси для іншої жінки в її найближчого друга Стівена Чіа?

Стівен пошкодував, що завів розмову про той браслет. Йому здалося, що Астрід зовсім на зачарувалася подарунком від чоловіка. Правду кажучи, він і не сподівався, що Астрід колись взагалі носитиме щось настільки банальне, як браслет із шармами у вигляді ведмедиків, вимощених різнокольоровими діамантами, але то була одна з найменш дорогих речей у його крамниці, і він розумів, що Майкл як типовий чоловік, не освічений у смаках дружини, дуже старався знайти щось у межах свого бюджету. Насправді то був дуже милий жест з його боку. Але зараз, провівши у його магазині двадцять хвилин, Астрід вже купила каблучку з надзвичайно рідкісним трикаратним синім діамантом, встановленим серед діамантового розсипу, яка щойно надійшла з Антверпену, запонки в стилі арт-деко, які раніше належали Кларку Гейблу, примітний вінтажний браслет від Картьє із платиново-алмазними зчепленнями і серйозно розмірковувала щодо пари фантастичних сережок від ВБГ[142]. Цю річ він приніс показати, просто щоб розважити її, і навіть не уявляв, що подруга може ними зацікавитися.

– Грушевидні камені – це кунзити в сорок дев’ять каратів, а ці дивовижні сяючі диски – матові діаманти у двадцять три карати. Неймовірно оригінальна річ. Збираєшся вдягти щось новеньке на весілля Ху наступного тижня? – запитав він, намагаючись вести розмову зі своєю незвично зосередженою клієнткою.

– М-м-м-м… можливо,– відповіла Астрід, уважно роздивляючись у дзеркалі різнокольорові дорогоцінні камені у величезних сережках, які звисали їй до плечей. Сережки нагадували «ловця снів»[143] американських індіанців.

– Дуже приголомшливий вигляд, еге ж? Схоже на Міллісент Роджерс[144], як на мене. Яку сукню плануєш одягти?

– Я ще не вирішила,– промовила Астрід ледве чутно, немов звертаючись сама до себе. Насправді вона не дивилася на сережки. У її уяві майорів образ ювелірної прикраси, подарованої її чоловіком, яка красувалася на зап’ястку іншої жінки. Спочатку надійшло те повідомлення. Потім – чек з «Петрусу». Тепер – дорогий браслет із шармами. Три – чудове число.

– Ну що ж, на мою думку, під ці сережки найкраще буде вдягти щось дуже просте,– додав Стівен. Він почав непокоїтися. Дівчина сьогодні не в собі. Зазвичай вона влітала до нього, і першу годину вони проводили у теревеньках та смакуванні дивовижних домашніх пирогів з ананасом, які вона приносила із собою, і лише потім він розпочинав щось їй показувати. Ще майже за годину розглядання коштовностей вона простягала йому якусь прикрасу зі словами «Окей, я подумаю про ось це», потім слала поцілунок на прощання і зникала. Вона була не з тих клієнток, які спускають мільйон доларів за десять хвилин.

І все-таки Стівен завжди радів її появі. Йому подобалася гарна вдача Астрід, її бездоганні манери та абсолютна непретензійність. Спілкування з нею було таким освіжаючим, не схожим на контакти з тими леді, які зазвичай поважно впливали до його володінь і яким треба було безперервно погладжувати їхнє его. Стівен із задоволенням разом з Астрід поринав у спогади про їхні божевільні дні юності в Парижі, а ще йому подобався її оригінальний смак. Вона, звісно ж, піклувалася щодо якості каменів, але її не займали розміри та показовість прикрас. Навіщо їй це було б, коли її мати мала одну з найбільших ювелірних колекцій у Сінгапурі, а бабуся Шань Су Ї мала настільки легендарну скарбницю, що про неї розповідали лише ледве чутним шепотом? Відомий мистецтвознавець Хуан Пен Фань був одним з декількох людей, яким пощастило побачити величну колекцію Шань, і він розповідав Стівену: «Нефрит династії Мінь, якого ти за все життя ніколи не бачив, царські прикраси, які Шань Лунг Ма хитромудро викупив у великих князівен, що утікали до Шанхаю під час більшовицької революції. Щойно стара леді помре – і твоя подруга Астрід, улюблена онука, успадкує деякі з найнеперевершеніших прикрас у світі».

– Знаєш що? Я, певно, візьму ще й сережки,– рішуче проказала Астрід, підводячись та розправляючи коротку плісовану спідницю.

– Вже йдеш? Не хочеш дієтичної коли? – здивовано запитав Стівен.

– Ні, дякую. Не сьогодні. Здається, мені треба бігти. Так багато справ. Не заперечуватимеш, якщо я заберу запонки просто зараз? Обіцяю, що переведу тобі гроші до кінця дня.

– Любонько, не кажи дурниць, можеш забрати зараз хоч усе. Дай-но я тільки знайду тобі гарні коробочки.– І Стівен вийшов з кімнати. Він подумав, що востаннє Астрід була такою імпульсивною після розриву з Чарлі Ву. «Гм… Якісь проблеми в раю?»

Астрід повернулася до своєї машини на парковці торгівельного центру. Відчинила дверцята, сіла і поставила кремово-чорний пергаментний пакетик із написом тонкого тиснення «СТІВЕН ЧІА ДЖУВЕЛЗ» на пасажирське сидіння поруч із собою. Посиділа в задушливій машині, де щосекунди ставало важче дихати. Відчувала, як швидко б’ється серце. Вона щойно купила діамантову каблучку, у якій не було великої потреби, за триста п’ятдесят тисяч доларів, браслет, який їй дуже сподобався, за двадцять вісім тисяч доларів та сережки за сімсот вісімдесят чотири тисячі доларів, у яких ставала схожою на Покахонтас. Уперше за багато тижнів вона почувалася до чорта фантастично.