Вириваючись із хмар, літак різко нахилився ліворуч, і Рейчел уперше побачила острів. Вони вилетіли з Нью-Йорку двадцять одну годину тому і, зупинившись на дозаправку у Франкфурті, наразі опинились у Південно-Східній Азії, у царстві її предків, яке вони називали Наньянь[128]. Але вид, який відкрився їй з літака, зовсім не нагадував романтичну землю, огорнуту туманом,– це радше мегаполіс із щільно скупчених хмарочосів, що виблискував у сяйві вечірнього сонця. З висоти у шість тисяч футів Рейчел вже відчувала пульсуючу енергію, характерну для однієї зі світових фінансових «електростанцій».

Коли електронні двері митного контролю роз’їхались у боки, відкриваючи тропічний оазис у залі прибуття третього терміналу, першим, кого побачив Нік, був його друг Колін Ху, який тримав величезний плакат із надрукованими на ньому літерами «ШАФЕР». Позаду нього стояла неймовірно засмагла, тонка дівчина, стискаючи в руках оберемок сріблястих повітряних кульок.

Нік та Рейчел підкотили до них свої візки із багажем.

– Що ти тут робиш? – здивовано вигукнув Нік, доки Колін стискав його у ведмежих обіймах.

– Та ти що! Я ж повинен як слід привітати свого шафера! Обслуговування під ключ, чолов’яго! – просяяв Колін.

– А тепер моя черга! – заявила дівчина з-за його спини, нахилилась, обіймаючи Ніка, та швидко чмокнула його у щоку. Повернувшись до Рейчел, вона простягнула їй руку й промовила: – Ти, певно, Рейчел. А я Арамінта.

– Ох, вибач, дозволь мені належним чином вас познайомити… Рейчел Чу, це Арамінта Лі, наречена Коліна. А це, як бачиш, і сам Колін Ху,– сказав Нік.

– Так приємно нарешті з вами познайомитись,– усміхнулася Рейчел, міцно потискаючи новим знайомим руки. Вона не була готова до негайного обміну вітаннями і після всіх довгих годин, проведених у літаку, могла лише уявити, який жахливий має вигляд. Рейчел нашвидкуруч роздивилася життєрадісну пару. Люди завжди бувають дуже несхожими на власні фотографії. Колін виявився вищим, ніж вона уявляла, шалено гарним, із темними веснянками та некерованою шевелюрою, через яку був схожим на полінезійського серфера. За окулярами в тонкій, немов дріт, оправі проглядало надзвичайно вродливе обличчя Арамінти навіть без натяку на макіяж. Її довге чорне волосся було стягнуте в кінський хвіст, що сягав їй попереку. Вона неначе була надто худорлявою як для своєї високої статури. На дівчині були картаті штани, схожі на піжамні, блідо-помаранчевий топ та ляпанці. Хоча Арамінті, ймовірно, було 24–27 років, вона була більше схожа на школярку, ніж на дівчину, яка от-от піде під вінець. Вони становили незвичайну, екзотичну пару, і Рейчел стало цікаво, якими будуть їхні діти.

Колін почав писати повідомлення з мобільного.

– Водії якийсь час крутилися тут. Я зараз дам їм знати, що ми готові.

– Не можу повірити, цей аеропорт… у порівнянні з ним аеропорт імені Дж. Ф. Кеннеді схожий на Могадішо[129],– зазначила Рейчел. Вона здивовано роздивлялася піднесену ультрасучасну споруду, пальми всередині та неосяжний, буйний вертикальний підвісний сад, який, здавалося, тягнувся по всій довжині терміналу. Прозора ковдра з невагомих дрібних крапель води огортала зелень, що звисала каскадами.

– Вони отак зволожують цілу стіну? У мене відчуття, ніби я опинилась на якомусь люксовому тропічному курорті.

– Тут уся країна – немов люксовий тропічний курорт,– підморгнув їй Колін, ведучи до виходу. Біля бордюру очікували два однакові сріблясті «ленд-ровери».– Сюди, скиньте багаж у цю машину, і вона поїде просто до готелю. А ми всі сядемо в іншу, щоб не тіснитися.

Водій першої машини вийшов, кивнув Коліну та пересів до другого водія, залишивши автомобіль для веселої четвірки. Перебуваючи в сум’ятті від зміни часових поясів, Рейчел не дуже розуміла, як реагувати на те, що відбувалося, і просто забралася на заднє сидіння СУВу[130].

– Оце так ставлення! Мене не вітали в аеропорту на такому рівні від самого дитинства,– задоволено промовив Нік, пригадуючи, як, коли він був дитиною, в аеропорту збиралася величезна купа родичів.

Поїздка до аеропорту тоді була захопливою подією, оскільки вона також означала, що батько поведе його скуштувати сандей[131] у невеличкому кафе «Свенсенс Айскрім» у старому терміналі. Здається, люди тоді відлітали на триваліший час, тому, прощаючись із родичами, які рушали до іншої країни, або ж вітаючи вдома дітей, які провели цілий рік удалині від домівки, навчаючись, жінки завжди плакали. Якось він підслухав, як старший за нього кузен Алекс прошепотів батькові саме перед тим, як Гаррі Леонг мав піти до літака: «Обов’язково купи мені останній випуск “Пентгаусу”, коли приземлишся у Лос-Анджелесі!»

Колін улаштувався за кермом і почав регулювати дзеркала під себе.

– То куди ми зараз? Просто до готелю чи макан[132]?

– Мені точно хочеться їсти,– відповів Нік. Він повернувся подивитися на реакцію Рейчел, розуміючи, що вона, ймовірно, хотіла б швидше дістатися готелю й завалитися в ліжко.– Як тобі, Рейчел, годиться?

– Чудово,– відказала дівчина.– Чесно кажучи, я начебто також зголодніла.

– Зараз у Нью-Йорку час сніданку, тож не дивно,– зауважив Колін.

– Ви добре долетіли? Багато фільмів подивилися? – поцікавилася Арамінта.

– Рейчел запоєм дивилася Коліна Ферта,– оголосив Нік.

Арамінта зойкнула:

– ОМГ… Я його обожнюю! Він для мене завжди буде єдиним та неповторним містером Дарсі!

– Добре, думаю, тепер ми справді можемо бути подругами,– заявила Рейчел. Вона визирнула з вікна, захоплюючись видовищем пальм, що хиталися на вітру, та рясною кількістю бугенвілії, що росла обабіч яскраво освітленого шосе. Була майже десята вечора, але усе в цьому місті здавалося неприродно яскравим, іскристим.

– Нікі, куди краще відвезти Рейчел на її першу дегустацію місцевих смаколиків? – запитав Колін.

– Гм… Може, привітаємо Рейчел на нашій землі застіллям із курчам у рисі по-хайнанські в «Чаттербоксі»? Чи краще попрямувати просто за чілі-крабом до «Східного узбережжя»? – вагався Нік, відчуваючи піднесення й розгубленість водночас: йому кортіло просто зараз відвести Рейчел до принаймні сотні різноманітних ресторанчиків, щоб дати їй скуштувати місцевого колориту.

– А що, як скуштувати сатай[133]? – запропонувала Рейчел.– Нік завжди повторює, що пристойний сатай можна скуштувати лише в Сінгапурі.

– Вирішено: їдемо до «Лау Па Сат»,– оголосив Колін.– Рейчел, ти уперше побачиш справжній гоукер-центр[134]. І саме там роблять найкращий сатай.

– Ти так вважаєш? – перепитала Арамінта.– Мені більше подобається те місце в Сембавангу.

– Ні-і-і-і-і-і! Про що ти, лах? Хлопець зі справжнього «Сатай-клубу» досі працює у «Лау Па Сат»,– не здавався Колін.

– Ні,– твердо заперечила Арамінта.– Той хлопець зі справжнього «Сатай-клубу» перебрався до Себавангу.

– Брехня! То його кузен. Самозванець! – Колін був невблаганний.

– Особисто мені завжди подобались сатай у «Ньютоні»,– втрутився Нік.

– «Ньютон»? Ти з глузду з’їхав, Нікі. «Ньютон» – місце лише для емігрантів та туристів… Там не залишилося жодного гарного відділу із сатаєм,– відповів Колін.

– Ласкаво просимо до Сінгапуру, Рейчел. Сперечання щодо їжі тут має статус національного хобі,– проголосила Арамінта.– Це, певно, єдина країна у світі, де дорослі чоловіки здатні побитися через якийсь відділ із їжею у якомусь забутому богом торговому центрі, де, на їхню думку, найкраще роблять якусь незрозумілу страву зі смаженої локшини. Це для них як змагання… тобі відомо чим!