– Ти помітила, яке на ній намисто? Минулого тижня я бачила таке у «Джар». Неймовірно, що такі дівчата наразі отримують! Скажи мені, Ізабель, чия вона?
– Марі-Елен, Астрід не утриманка. Ми знайомі з її родиною вже безліч років.
– Та ну? І що в неї за родина? – здивовано запитала Марі-Елен.
– Леонги, родина китайців із Сінгапуру.
– О так, я чула, що китайці зараз дуже багатіють. Я навіть читала, що в Азії тепер більше мільйонерів, ніж в усій Європі. Хто б міг такого очікувати?
– Та ні, боюся, ти не все розумієш. Родина Астрід живе багато вже кілька поколінь. Її батько – один з найважливіших клієнтів Лорана,– пошепки додала Ізабель.
– Люба моя, ти знов збираєшся видати всі мої таємниці? – поцікавився граф Лоран де Лерм-П’єр, приєднуючись до дружини, щоб зустрічати гостей.
– Зовсім ні. Просто інформую Марі-Елен щодо Леонгів,– пояснила Ізабель, прибираючи ворсинку з лацкана чоловіка.
– Ах, Леонги… Чому? Чи ж неймовірна Астрід сьогодні серед нас?
– Ти саме спізнився миті на три, щоб її побачити. Але не хвилюйся, попереду в тебе цілий вечір, щоб дивитися на неї закоханими оченятами,– піддражнила Ізабель і пояснила Марі-Елен, що обидва вони – чоловік та син – вже багато років у захваті від Астрід.
– А чому б і ні? Така дівчина, як Астрід, існує саме для того, щоб про все інше забувати,– зі знанням справи зазначив Лорен. Удавано обурившись, Ізабель ляснула чоловіка по руці.
– Лоране, поясни мені, як сталося, що ці китайці спромоглися бути заможними протягом кількох поколінь? – здивовано запитала Марі-Елен.– Я ж вважала їх усіх нужденними комуністами, які нещодавно як один одягались у нудну уніформу за наказом Мао.
– Ну, передусім тобі треба знати, що є два типи китайців: ті, що живуть на материковому Китаї,– вони збили свої статки за останні десятиріччя на кшталт «нових росіян»; та інші – китайці, що мешкають за межами країни. Вони поїхали з Китаю задовго до пришестя до влади комуністів, здебільшого сотні років тому, і розселилися по решті Азії, із часом неквапливо накопичуючи величезні статки. Якщо подивитися на всі країни Південної Азії – особливо на Таїланд, Індонезію та Малайзію,– можна помітити, що практично всі комерційні відносини контролюються вихідцями з Китаю. Це Ліми – в Індонезії, Тани – на Філіппінах, Леонги – у…
Його розповідь перервала дружина:
– От що я тобі скажу: декілька років тому ми були з візитом у родини Астрід. Ти навіть уявити не можеш, які страшенно багаті ці люди, Марі-Елен. Будинки, обслуга, стиль, яким вони живуть. Як порівнювати з ними, родина Арно[48] – прості селяни. Ба більше: мені казали, що Астрід – спадкоємиця двох статків, адже з материного боку на неї чекає навіть більше багатство.
– Навіть так? – вигукнула здивована Марі-Елен і кинула погляд через кімнату. Тепер вона дивилася на дівчину із цікавістю.– Що сказати, вона досить soignée[49],– підсумувала вона.
– О, вона надзвичайно вишукана – одна з небагатьох дівчат її покоління, які розуміються на стилі,– рішуче вимовила графиня.– Франсуа-Марі каже мені, що Астрід володіє колекцією нарядів от-кутюр, яка може конкурувати із гардеробом шейха Катару. Вона ніколи не відвідує показів, бо терпіти не може, коли її фотографують; натомість вона йде просто до ательє і щосезону хапає десятки суконь із пристрастю, немов це – macarons[50].
Астрід стояла в салоні й захоплено роздивлялася портрет роботи Бальтюса, коли хтось позаду неї промовив:
– Ви ж знаєте, що це мати Лорана.– Виявилося, що це баронеса Марі-Елен де ля Дюре; цього разу вона спробувала посміхнутися своїм щільно витягнутим обличчям.
– Мені здалося, що, певно, так і є,– відповіла Астрід.
– Chérie[51], мушу сказати, що мені дуже сподобалося ваше намисто. Взагалі-то я помітила його ще кілька тижнів тому в салоні месьє Розенталя, але, на жаль, він мені повідомив, що цю річ уже забирають,– поскаржилася баронеса.– Тепер я розумію, що воно ніби створене для вас.
– Дякую вам, а мені дуже стали до вподоби ваші дивовижні сережки,– мелодійним голосом вимовила Астрід, вражена несподіваною зміною в поведінці цієї жінки.
– Ізабель сказала, що ви із Сінгапуру. Я так багато чула про вашу країну, про те, що наразі це – азійська Швейцарія. Моя онука цього літа збирається в поїздку до Азії. Можливо, ви могли б щось їй порадити?
– Авжеж,– ввічливо відповіла Астрід, подумавши: «Овва… цій леді вистачило лише п’яти хвилин, щоб перетворитися з чванькуватої дами на підлизу». Це було не дуже приємно, правду кажучи. Для Астрід Париж був порятунком, тут їй хотілося відчути себе невидимою, бути просто однією з численних азійських туристок, що із жадібним блиском в очах набиваються в бутики вздовж Фобур Сент-Оноре[52]. Саме через цю розкіш анонімності Астрід і полюбила Місто Вогнів. Але кілька років тому життя дівчини тут змінилося. Її батьки занепокоїлися тим, що вона живе сама в чужому місті, без гідної компаньйонки, і зробили помилку: оголосили тривогу серед друзів у Парижі, зокрема задіяли й Лерм-П’єрів. Слово за слово – і раптом Астрід уже не була простою jeune fille[53], що винаймає кімнату на горищі в Маре[54]. Тепер вона – донька Гаррі Леонга або онука Шань Су Ї. О-о-о-ой, як же це було гірко. Авжеж, вона вже мала б звикнути до цього – що люди починають про неї теревенити, щойно вона виходить з кімнати. Так було майже від того дня, коли вона народилася.
Щоб з’ясувати, чому так відбувалося, спершу треба врахувати очевидне: її приголомшливу красу. Астрід не можна було назвати привабливою в типовому сенсі – адже її очі не мали тієї мигдалеподібної форми, якою може похвалитися будь-яка гонконгівська старлетка. І на бездоганну зірку стандартного типу вона також не була схожа. Можна було відзначити, що очі Астрід були посаджені надто широко, а лінія підборіддя – як у чоловіків з боку її матері – надто видавалася вперед, як для дівчини. Але якось разом із тонким носом, повними губами та довгим, від природи хвилястим волоссям загалом складався незбагненно чарівний образ. Вона завжди була з тих дівчат, яких зупиняють на вулиці представники модельних агенцій (хоча її мати безцеремонно відбивала від них доньку). Астрід і не збиралася ані на кого працювати моделлю, і точно вже не заради грошей. Такі речі були набагато нижче її рівня.
В Астрід була ще одна, більш істотна деталь: вона народилась у найвищому ешелоні багатих азійських родин – закритому, рафінованому колі, про яке сторонні не знають майже нічого, серед тих, кому належать незмірно величезні статки. По-перше, її батько походив з пенанзьких Леонгів[55], поважної родини Китайців Протоки[56], яка утримувала монополію на виробництво пальмової олії. Крім того, її мати була старшою донькою сера Джеймса Янга і ще більш величної Шань Су Ї. Кетрін, тітка Астрід, одружилась із тайським принцем ще за його неповноліття. Інша тітка була в шлюбі з відомим кардіологом Гонконгу Малкольмом Ченгом.
Можна годинами продовжувати будувати схеми династичних зв’язків на родинному дереві Астрід, але з якого кута не подивись – походження Астрід було надзвичайним. І коли Астрід зайняла своє місце за осяяним світлом свічок бенкетним столом у довгій галереї Лерм-П’єрів, уставленим сяючою севрською порцеляною часів Луї XV та в оточенні полотен «рожевого періоду» Пікассо, вона й гадки не мала, яким дивовижним її життя от-от має стати.
