Промені вечірнього сонця переломлювались у вікнах, що починалися від підлоги та сягали стелі. Схожа на атрій[67] вітальня нещодавно закінченої квартири в пентгаусі над Кернгіл-роуд ніжилась у яскраво-помаранчевому сяйві. Елінор милувалася небом раннього вечора. Крізь величезні вікна, крім неба, також було видно колонаду будинків, що скупчилися навколо Скотс-роуд, та відкривався широкий вид на весь шлях від річки Сінгапур аж до Кеппельської верфі – найжвавішого комерційного порту у світі. Навіть після тридцяти чотирьох років шлюбу їй не вдавалося приймати як належне все, що було в неї,– хоча б сидіти тут і мати можливість скільки завгодно дивитися на найпопулярнішу панораму острова.

Для Елінор кожна окрема людина займала особливе місце в детально збудованому в її уяві соціальному всесвіті. Як і більшість жінок її кола, Елінор могла зустріти інших азійок будь-де у світі – скажімо, за дімсамами у лондонському «Роял Чайна»[68] або під час шопінгу у відділі білизни «Девід Джонс»[69] у Сіднеї – і протягом тридцяти секунд після того, як дізнавалася їхні імена та місце проживання, могла, скориставшись власним соціальним алгоритмом, точно вирахувати місце нових знайомих у її сузір’ях: залежно від того, з якої родини вони походили, із ким вони мали зв’язки, приблизно наскільки заможними були та як утворили свої статки і чи спалахували й які саме родинні скандали за останні п’ятдесят років.

Чу, які володіли «Тайбей Пластік», стали заможними зовсім нещодавно, найімовірніше, у сімдесятих чи вісімдесятих. Вона майже нічого не знала про цю родину, і це особливо непокоїло Елінор. Наскільки їх визнають у світі Тайбею? Ким саме є батьки цієї дівчини і капітал якого розміру вона має успадкувати? Елінор треба було точно знати, що стоїть на її шляху. У Нью-Йорку наразі 6:45. Саме час розбудити Нікі. Однією рукою вона підняла слухавку, утримуючи в другій на відстані витягнутої руки дисконтну карту, яку завжди використовувала для міжнародних дзвінків[70], і примружилася, роздивляючись рядок крихітних цифр. Потім набрала складну серію кодів і почекала, поки після декількох гудків її нарешті з’єднали з набраним телефонним номером. Телефон продзвонив чотири рази, перш ніж увімкнулася голосова пошта Ніка: «Гей, наразі я не в змозі підійти до телефону, тож залиште повідомлення, а я зателефоную вам, щойно зможу».

Елінор завжди відчувала певне розгублення, коли чула американський акцент сина. Набагато більше їй була до душі класична англійська вимова, на яку він переходив, коли повертався до Сінгапуру. Вона, плутаючись у словах, вимовила в телефон:

– Нікі, де ти? Зателефонуй мені сьогодні увечері і дай знати, коли вилітаєш, лах. Усьому світові, крім мене, вже відомо, що ти приїздиш додому. І скажи, ти зупинишся спочатку в нас чи в А-Ми? Будь ласка, передзвони. Але не телефонуй сьогодні після опівночі. Я зараз прийму золпідем, тож мене не добудитися десь вісім годин.

Вона вимкнула телефон і негайно схопила його знову. Цього разу Елінор дзвонила на мобільний номер.

– Астрід, еге ж? Це ти?

– О, привіт, тітонько Еллі,– відповіла Астрід.

– Із тобою все гаразд? У тебе якийсь дивний голос.

– Та ні, усе гаразд, я просто спала,– відказала Астрід, прочищаючи горлянку.

– О… А чому ти лягла так рано? Ти не захворіла?

– Ні, я просто в Парижі, тітко Еллі.

– Аламак, я зовсім забула, що ти не вдома! Вибач, що розбудила тебе, лах. Як там Париж?

– Чудово.

– Багато купила?

– Не дуже,– Астрід відповідала, зібравши увесь свій терпець. Чи ж тітка зателефонувала справді лише щоб побазікати про шопінг?

– У «Луї Віттона» досі довгі черги, у яких вимушені чекати покупці з Азії?

– Не знаю точно. Я не була там із початку світів, тітко Еллі.

– Це добре. Ті черги просто жахливі, до того ж азійцям дозволяють купувати лише одну річ. Це нагадує мені про японську окупацію, коли китайців примушували стояти в черзі за залишками гнилої їжі.

– Так, але я можу зрозуміти, навіщо вони встановили такі правила. Ти б бачила, як азійські туристи розкуповують усі елітні товари, і не лише у «Луї Віттон». Вони опиняються всюди й скуповують геть усе, на що впаде око. Якщо річ має дизайнерську бірку, вона їм уже потрібна. Це просто божевілля якесь. А ти знаєш, деякі з них потім приїздять додому і перепродують за дорожчу ціну і так заробляють.

– Так, лах, ті свіжоспечені туристи – сором для всіх нас. Проте я скуповуюсь у Парижі ще із сімдесятих і ні за що не стоятиму в черзі, тим більше якщо хтось вказуватиме, що саме мені варто купити! Але, Астрід, я хотіла запитати… чи не розмовляла ти із Ніком в останні дні?

Помовчавши трохи, Астрід вимовила:

– М-м-м… він телефонував мені кілька тижнів тому.

– А він казав тобі, коли буде в Сінгапурі?

– Та ні, він не казав про якусь точну дату. Але я впевнена, що він приїде за кілька днів до весілля Коліна, що скажеш?

– Знаєш, лах, Нікі нічого мені не каже! – Елінор завагалася на мить, а потім обережно продовжила: – Слухай, я подумала, а чи не влаштувати йому та його дівчині вечірку-сюрприз? Просто невеличку вечірку в новій квартирі, щоб привітати її у Сінгапурі. Як гадаєш, гарна ідея?

– Авжеж, тітко Еллі, як на мене, їм це сподобається.– Астрід вразило, що її тітка так хоче привітати Рейчел. Певно, Нік використав забагато своєї чарівності.

– Але я зовсім не знаю, яка вона, а мені це потрібно, щоб ретельніше продумати вечірку. Ти не підкинеш мені якихось думок? Ти бачилась із нею, коли минулого року літала до Нью-Йорка?

– Так.

Елінор тихо закипала. Астрід була в Нью-Йорку минулого березня – а це означало, що це дівчисько намалювалося щонайменше рік тому.

– Яка ж вона? Дуже помітно, що вона тайванка? – тільки й поцікавилась вона.

– Тайванка? Зовсім ні. Мені вона здалася абсолютною американкою,– припустила Астрід і одразу ж пожалкувала про те, що злетіло з язика.

Який жах,– подумки проказала Елінор. Азійські дівчата, що розмовляють з американським акцентом, завжди здавалися їй сміховинними. Коли вони щось казали, здавалося, ніби вони про щось брешуть, удаючи з себе тих білих ан мор.

– Тож її родина з Тайваню, але вона зростала в Америці?

– Я й не знала, що вона з Тайваню, правду кажучи.

– Справді? Вона нічого не розповідала про свою родину в Байбеї?

– Анічогісінько.– До чого це веде тітка Еллі? Астрід зрозуміла, що тітонька під видом влаштування вечірки розпитує її, тож вирішила представити Рейчел у якомога кращому світлі.– Вона дуже розумна й вихована, тітонько Еллі. Гадаю, вона тобі сподобається.

– О, то вона з таких розумників, як Нікі?

– Точно. Мені казали, що вона – одна з перспективних професорок у своїй галузі.

Елінор була у замішанні. Професорка! Господи, отже, ця жінка старша за нього?

– Нікі не казав мені, яка в неї спеціальність…

– Економічний розвиток.

Хитра, розважлива, досвідченіша жінка. Аламак. Що далі, то гірше.

– Вона вчилась у Нью-Йоркському університеті? – Елінор вичавлювала якнайбільше подробиць.

– Ні, вона закінчила Стенфорд, у Каліфорнії.

– Так, так, я знаю Стенфорд,– проказала Елінор без усякого ентузіазму. Це та діра в Каліфорнії, куди йдуть люди, що не потрапили до Гарварду.

– Це навчальний заклад високого рівня, тітко Еллі,– нагадала Астрід, бо цієї миті точно відчувала думки своєї тітки.

– Що ж, як на мене, то коли вже людина мусить йти до американського університету…

– Годі тобі, тітко Еллі. Стенфорд – чудовий університет, з усіх боків. Гадаю, вона ще захищала дисертацію в Північно-Західному університеті. Рейчел дуже розумна й здібна, і її не можна назвати замріяною. Мені здається, ти її надзвичайно уподобаєш.